Коли у центрі села Могиляни, що в Острозькому районі, ми запитали у гурту жінок, як проїхати до села Черняхів, вони не лише показали дорогу, а й розказали, як знайти хату Сергія Яковича Бізюка. Здивувала така прозорливість молодичок, яким я жодним словом не обмовилася, що їдемо саме до нього.
— Звідки знаємо? Ви ж не тутешня. А різні комісії їздять тільки до Бізюка, бо він, скільки його пам’ятаємо, пише скарги у різні інстанції, — пояснили жінки. — Ви не перша і, повірте, не остання. Поцікавтеся, чому до нього майже ніхто не ходить — у нього в дворі стежка не протоптана, а ще — чому за три неповні роки змінилося три соціальні працівниці, яких він плутав зі служницями. Оце ледве четверту вмовили. Та чи надовго?
Зізнаюся, що таке ставлення до літньої людини, а тим паче інваліда Великої Вітчизняної війни (де-де, а на селі ще не зникла повага до старих), колишнього сільського вчителя, який, можливо, учив цих молодичок, мене здивувала. Вже за кілька хвилин була біля обійстя Сергія Яковича Бізюка, який про свої проблеми написав у листі до редакції нашої газети.
— Так можуть казати лише заздрісники, — пояснив дідусь балачки односельців (село Черняхів дуже близько до Могилян, входить до складу Могилянської сільської ради. — Авт.). — Щодо соціальної працівниці, то вона мені мало допомагає: ходить по хліб, медикаменти. Не почала переконувати дідуся, що за ті двадцять гривень, які по договору платять щомісяця жінці, навряд чи хто б ще зголосився на більші клопоти. Від неї можна вимагати лише послуги, обумовлені угодою. Щодо заздрощів, то не знайшла я і предмета для цього: хата у нього справді стара.
— Хату, в якій мешкаю, побудувала 1930 року моя мати, до того ж із старих матеріалів. То самі бачите, що вона недовго ще простоїть, — показує на «з’їдені» часом бруси у стінах Сергій Якович. — Тому виникла потреба побудувати нову, а на це треба багато грошей. На свої 279 гривень пенсії мені важко це зробити. Про це й написав вам у листі. І не лише нам. Після того, як у Могилянській сільській раді підтвердили, що хата С. Бізюка не підлягає ремонту, він повідомив про свою проблему в різні інстанції — від адміністрації Президента України до Острозької районної держадміністрації.
— Ми запропонували Сергію Яковичу різні варіанти розв’язання проблеми. Зокрема, готові були купити йому добротну хату в Черняхові за три з половиною тисячі гривень. Пропонували йому пансіонат для ветеранів війни і праці, де він міг би перебувати на повному державному утриманні. Пропонували Сергію Яковичу, виходячи з можливостей районного бюджету, добудову до літньої кухні. Під це будівництво райдержадміністрація готова була виділити будівельні матеріали. Сільська рада бралася забезпечити в рамках громадських робіт будівельників. Але від усіх цих варіантів чоловік відмовився, — розповідає перший заступник голови Острозької райдержадміністрації Василь Дума. — Сергій Якович вимагав, щоб йому побудували новий будинок на фундаменті старого. Але спеціалісти-будівельники запевнили, що той не витримає нової будови. На новий же будинок потрібно 175 тисяч гривень. А таких коштів у місцевому бюджеті немає.
Але районна влада, виходячи з фінансових можливостей, враховуючи, що він — інвалід другої групи Великої Вітчизняної війни, проживає один, з районного фонду «Допомога» на придбання блоків із кримського ракушняка (а Сергій Якович захотів будуватися саме з них, хоча й цей будівельний матеріал дорожчий, ніж цегла) спочатку виділив пенсіонеру 3,7 тисячі гривень, а згодом голова Острозької райдержадміністрації Ярослав Мазур ще 1,7 тисячі гривень.
Але Сергій Якович Бізюк у своєму листі до редакції скаржиться, що йому забракло 600 гривень, щоб розрахуватися за блоки.
— А де ж їх узяти? — каже начальник управління праці та соціального захисту населення Острозької райдержадміністрації Надія Захарчук. — Річний бюджет районного фонду «Допомога» — 25 тисяч гривень. З нього Бізюку Сергію Яковичу ми виділили 3,7 тисячі гривень, тоді як іншим таким само інвалідам Великої Вітчизняної війни (а їх в Острозькому районі 89. — Авт.), які звертаються по допомогу, виділяємо не більш як по сто гривень. Тому можна зрозуміти обурення людей тим, що ми віддаємо такі значні кошти Сергію Яковичу, таким чином обділяючи інших. Тим паче що дехто з них живе у набагато гірших умовах, ніж С. Бізюк.
— В одному із сіл мешкає одинока пенсіонерка Ольга Олексіївна Поліщук, яка все життя пропрацювала важко у колгоспі, в городній бригаді. У неї дуже стара хата, але жінка рада з того, що ми допомагаємо її ремонтувати. Пенсіонерка розуміє, що фінансові можливості місцевого бюджету досить обмежені, і просить лише дров та допомогти в лікуванні тяжкої хвороби, — зауважує Василь Дума. Сергій Якович Бізюк домагається свого тим, що знає, як і куди звернутися. Крім блоків, які допомогла йому придбати районна влада, він має на нову оселю й інші матеріали.
— Після того, як я зателефонував Голові Верховної Ради Володимиру Литвину під час прямої телефонної лінії, народний депутат України Микола Шершун допоміг балками, кроквами, — розповідає С. Бізюк. — Після того, як написав листа Міністру транспорту Георгію Кірпі, залізниця виділила мені безплатно бетонні шпали для фундаменту. Вапно обіцяв дати цукровий завод, що в Оженіно... Наступного року почну будівництво нової хати. Накрию її оцинкованою бляхою. Подумалося: дай, Боже, сили пенсіонерові справити новосілля.
Звичайно, на схилі літ нелегко бути одиноким. З одного боку, виходить, що хто стукає, тому й відчиняють. Інколи за рахунок таких самих нужденних, які й стукати та писати не наважуються. З другого — засмучує те, що держава наша лише декларує окремі пільги ветеранам війни, не забезпечуючи фінансово можливості для їх виконання. Окремі з ветеранів скромно зносять це, інші, як у випадку із Сергієм Яковичем Бізюком, вимагають свого. Інша справа, методи досягнення мети, які межують з упертістю. Скажімо, Сергій Якович і в листі до редакції написав, і у нашій розмові підтвердив, що хоче одержати від держави автомобіль і таки доможеться свого. Світлана Косянчук, заступник начальника Головного управління праці та соціального захисту населення Рівненської облдержадміністрації — начальник управління соцобслуговування та соцвиплат, пояснила йому, яку процедуру потрібно пройти і які документи подати, щоб стати у чергу на одержання автомобіля. На це дідусь зухвало відповів:
— Ні в яку чергу ставати не буду, а автомобіль все одно отримаю. Ось побачите.
Схоже, дідусь розраховує на ті самі перевірені методи скаргових атак, які досі увінчувалися успіхом. І йому байдуже, що в черзі на отримання легковиків в області 655 інвалідів Великої Вітчизняної війни, деякі з них втратили на війні ноги, а в загальній і того більше —3,8 тисячі інвалідів різних вікових груп і категорій. Тим часом у рік область одержує не більш як сорок авто. І як сприйняли б черговики той факт, якби їх обійшли і виділили поза чергою авто Сергію Яковичу? Чимало з них так само взялися б за перо і написали б скаргу, на цей раз на... Здогадайтеся самі, хто став би об’єктом їх критики. Зрештою, такі питання в полі зору і правоохоронних органів.
Рівненська область.
