Так вважає відомий український журналіст Юрій Пересунько, нині головний редактор славнозвісного журналу «Україна». Часопис було зовсім занепав, а тепер, завдяки зусиллям ентузіастів, воскрес, ніби той фенікс із попелу, з’явившись на полицях кіосків «Преса» в осучасненому, модному поліетиленовому «одязі».
Але наша розмова з паном Юрієм почалася з іншої теми.
— Все частіше на каналах Національного радіо, інших радіокомпаній звучать пісні, музику до яких написав Юрій Пересунько. Це — ваша робота чи маєте тезку?
— Ви знайшли гарне слово, — усміхаючись, відповів пан Юрій. — Робота моя. Але стимулом писати музику стала все-таки журналістика.
— На журналістській ниві ви протоптали багато власних стежок і маєте що розповісти...
— Свята правда, бо у кожного своя неповторна доля. Як там у Василя Симоненка: «Ти знаєш, що ти людина, і хочеш того чи ні — усмішка твоя єдина, радість твоя єдина, очі твої одні...». Даруйте, що декламую свого улюбленого поета.
— Але починали ви, як більшість з нашого газетярського племені, однаково: школа, факультет журналістики Київського держуніверситету...
— І два роки служби в армії на Далекому Сході. Також неабияка школа. Починав «літрабом» («литературным работником») у «Козі» — так називали молодіжну газету «Комсомольское знамя». Згодом — головний редактор «Молодої гвардії», пізніше — «Спортивної газети».
— Ваші колеги згадують, що з приходом Пересунька тиражі цих видань зростали у п’ять—шість разів. «Спортивна газета», наприклад, друкувалася накладом 600 тис. примірників. Володієте якимсь секретом?
— Аякже. Сповідую журналістику чесну та об’єктивну. Ціную незалежність.
— Але цього замало!
— Можу додати: за натурою — холерик, схильний до серйозної авантюри, яка, проте, побудована на реальному грунті і тверезому розрахунку.
— Останнє, можливо, й спонукало вас до того, що на деякий час залишили роботу у пресі?
— Був такий період. Горбачовська перебудова підштовхнула до вільного польоту. Комерційно-бізнесову лихоманку вгамував, купивши вагон борошна в Україні й обмінявши на вагон паперу в Москві, на якому видав кілька добрих і кілька поганих книг, у тому числі й телефонний довідник ще існуючої на той час Чечено-Інгушетії. На цьому ледь було не розбагатів, та отримав кулю в плече у кабінеті радника Дудаєва. З двох мільйонів рублів один залишився у Грозному... А другий, не переведений у тверду валюту в Україні, з’їла інфляція та п’ятирічне утримання хороших професійних людей. В той час добряче пив. Якось подумав і вирішив «зав’язати» та зайнятися своєю справою, взявшись у 2002 році за реанімацію «України». Що з цього вийшло, оцінювати читачам. А пошта свідчить, що проект «Україна плюс» наближається до втілення нашої мети — випускати журнал народної довіри із сучасними додатками, різними за змістом.
— Зокрема, музичними у вигляді компакт-дисків?
— Так, але не тільки музичними. Додаток «Політика», наприклад, свідомо ілюструється тільки жартами, карикатурами і коміксами. У планах виношуємо телеверсію журналу «Україна», Інтернет-портал та інші напрями на найближчі три роки, себто до 100-річчя журналу.
— Повернімося тепер до пісенної творчості...
— Почалося все спонтанно. Київський міський голова Олександр Омельченко, який гаряче підтримує «Україну», вітав колектив з річницею виходу журналу і підніс щедрий дарунок — автомобіль для редакції. Чим могли віддячити скромні трудівники пера? Піснею. Написали ми її разом з поетом-журналістом Олександром Шарварком. Показали відомому композиторові Геннадію Татарченку, який включив твір до альбому, куди ввійшло багато пісень відомих композиторів і співаків. Наша називалася «Пісня про матір».
— По-журналістськи це звучить хвацько. А насправді?
— Насправді з музикою ніколи не розлучався. Мій батько і на фронті, і вдома міг грати на всіх інструментах, що були. У студентські роки я співав в університетському хорі «Дніпро». Саме тоді мене глибоко зворушила поезія Василя Симоненка. Одним поривом я поклав на музику його вірш «Скажи, хіба не фантастично...» Показав твір Назарію Яремчуку. Пісня йому дуже сподобалася. На жаль, записати її не встигли. Талановитий співак тоді порадив мені: не дивись, що не композитор, он, як я, — геолог — пиши музику.
— Отже, композитором ви стали не в 54 роки, як дехто вважає, а в час натхненної юності?
— Виходить, що так. Нині записав і випустив першу збірку своїх пісень. Найбільшим благом у житті вважаю можливість самореалізуватися. Професійні композитори пишуть музику, автори пісень її «ловлять». Мені найкраще творити, коли все навколо затихає. Коли ввечері, під зоряним небом, серед міріад звуків народжується твоя мелодія. Щонайбільше година — і я записую її на магнітофон і вже несу на суд аранжувальнику...
— Успіхів вам! Дякую за розмову.
