Баба Килина доживала віку у Водяній сама. Коли занедужає, то нікому ні дрівець у хату занести, ні води подати. Дітей Килина виростила аж четверо. Трьох дочок і Василя-Василька. Тільки де тепер її діти? Дочки повиходили заміж за військових. Валька опинилася на краю світу, в Читі. (Якось сусідська дівчинка показувала на карті: «Оце, бабусю, ваша Чита? — «А звідки мені знати, чи та, чи не та?» — бідкалася Килина.) Лідка зачепилася у Ташкенті. («Мабуть, там всі носять кашкети?» — думала Килина). Ольга завіялася у Прибалтику й нікуди звідти не виїжджала, навіть матір провідати. Килина так нікого з онуків і не бачила ще — лише на фотокарточках.
А як же Василь? Він, хоч і живе найближче: у місті, до якого через Водяну п’ять автобусів на день іде, та до матері навідується нечасто. Тільки тоді, коли жениться. А женитися він любить. Тільки офіційно брав шлюб п’ять чи шість разів. А неофіційно, просто так — і не перелічити. Ну, ото й приїжджає до Килини — знайомити її з черговою жінкою. На Великдень Любу привезе, на Тройцю — Світлану, на Спаса — Надію. «І де він їх тільки бере?» — дивувалася Килина.
Лише з останньою своєю жінкою Василь зійшовся ніби всерйоз. Обміняли Василеву однокімнатну і невістчину двокімнатну на старий особнячок у центрі Дніпропетровська, і живуть уже років п’ять. Але щоб забрати матір до себе, Василь і не заїкався. А вона не насмілювалася просити. Та й то: продаси свою хату, і кому будеш потрібна? Позаминулої осені Килина взяла у прийми діда Самсона, й удвох їм було веселіше. Та Самсонові діти забрали батька до себе, і Килина знову залишилася сама. Тепер на її роки дідів в усій окрузі не знайти.
А Василь цієї весни навідався у гості. І не сам, з жінкою. Приїхали, каже, помогти картоплю посадити.
— Де, мамо, насіннєва картопля?
— А ніде! Я вже четвертий рік, як не саджу її. У мене, Васильку, уже немає сил такий город порати. Цибулину втикну, ото і все. А город віддаю Петрові Капусті, твоєму однокласнику. Він, добра душа, й відсипає мені якесь відро картопельки, дає морквину, капустину, мені ж небагато треба...
Василь сходив до Петра, випив з ним пляшку оковитої, розпитав, чи правда Петро не зобижає бабу Килину. А коли повернувся, ще й у матері перепитав. А вона: «Та якби усі були такі, як Петро, можна було б жити!» — «Значить, жодних проблем?» — «Авжеж, ніяких! От тільки з нужником у мене біда. Он бач, розвалюється. Буде літо, підніметься кукурудза, в городі нужду справити можна. А зараз де?»
Натхненний випитою оковитою, Василь сказав, що йому для матері нічого не шкода, і він зараз швидко склепає новий нужник!
Знайшов десяток старих дощок, і до вечора справді зліпив туалет. І останнім автобусом подався з жінкою додому. А далі сталося от що. Одного чудового ранку Килина заголосила на весь двір: «Люди добрі, що мені робити? Ой нещасна я, нещасна!»
Прибіг Петро Капуста: «Що таке, бабо?» — «А ти подивись, який він нужник мені збив. Низький, вузький і тісний, як домовина. Щоб там нужду справити, мені хоч надворі труси знімай!..»
У Водяній сміялися. Хто сюди не приїздив, всім про Килинин туалет розказували, як анекдот. Історія швидко вийшла за межі села. Через тиждень примчав Василь: «Мамо, що ти зі мною натворила?! У Дніпропетровську на всіх базарах розказують про бабу, якій син стулив тісний туалет. Тільки сів сьогодні в автобус і сказав, що мені до Водяної — заіржали усі, питали, чи не до Килини в туалет? Проходу не дають! От що, збирайся й поїхали жити до нас у місто!»
Сказано — зроблено. Поїхали вони. А того туалета Василь розвалив і з землею зрівняв. Але у Водяній цю історію, схоже, довіку не забудуть.
Дніпропетровська область.
