Ця історія почалася торік у червні, коли наші друзі з Дрездена запросили мене з донькою погостювати на два тижні. «Нарешті я побачу їх і свою улюблену Сикстинську мадонну, з дитинства знайому зі старовинної репродукції», — подумала я. Але ось уже рік вони чекають на нас, і ми, всупереч усьому, сподіваємося на зустріч. Та про все — по порядку.
Оптимістичний пролог
Викликала нас корінна німка, законослухняна громадянка своєї країни, що, природно, оформила запрошення як належить.
Натхненні тим, що правила видавання віз з кожним роком спрощуються і співробітники консульсько-правового відділу роблять усе можливе для того, «щоб видавати візи, а не перешкоджати цьому» (див. «Голос України» № 127 від 11.07.03 р., інтерв’ю з керівником цього відділу Ролландом Шіссау), а Німеччина — країна справжньої європейської демократії, ми з донькою почали заповнювати анкети, купувати подарунки, одне слово, збирати валізи. Але те, що сталося потім, м’яко кажучи, спантеличило.
Підводні рифи
Основний пакет документів на одержання віз ми подали 26.06.03, а вже 27.06 в наших паспортах стояли... печатки відмови. «У вас у довідці не було зазначено заробітку», — байдужим голосом повідомила мила дівчина у вікні. «Отакої, — подумала я, — а співробітник-консультант, який люб’язно інформує з усіх питань, запевняв, що це необов’язково!» І хоча, як то кажуть, потяг уже пішов, я все одно запитала його, чому він мене неправильно поінформував. Він лише доброзичливо посміхнувся: «Подавайте апеляцію німецькою мовою!» (Вважається, що той, хто виїжджає, неодмінно має володіти німецькою. Втім, де й вчитися, як не в подорожі країною.) Розповідь про шлях складання апеляції опускаю, щоб не стомлювати читача. Тоді мене, наївну, найбільше мучило питання, чому справу довели до відмови? Адже довідку про заробіток можна було донести за кілька годин. До речі, на стендах посольства тоді теж не було «розшифровки» щодо довідки з місця роботи, як немає її досі.
Оскільки був червень, а нас чекали у серпні, ми вирішили не сумувати і подали апеляції. Відповідь прийшла навдивовижу швидко — нам дозволили подавати документи повторно. І тільки тоді(!) мені вручили листок з повним переліком необхідних для видачі віз документів. З’ясувалося, що, крім довідок з місця роботи і навчання, потрібно ще: про збереження мого робочого місця — підтвердження, що я повернуся (а чому, власне, я повинна не повернутися?), що я володію нерухомістю, а ще краще — маю банківський рахунок чи рахунки (а хіба їхати можна тільки бізнесменам?), що я заміжня, а також копії заліковки і студентський квиток (для доньки). Але тепер «завдання» ускладнювалося: треба було надати довідку про банківський рахунок сторони, яка запрошує, і про те, що вона бере на себе всі витрати з нашого утримання. Уявляєте, вас запрошують у гості, а ви їм: «А скільки у вас грошей у банку?» Хоч як соромно було, але довелося повідомити про таку вимогу дрезденцям. Вони дуже здивувалися, адже все це вже міститься в запрошеннях, що вони і підтвердили, передавши мені на роботу по факсу довідку німецького відомства у справах іноземців.
Птах Удачі
Озброївшись усіма наявними доказами нашої добропорядності, прихопивши купу листування з дрезденцями, а також фотографії, що ілюструють благополучне перебування чоловіка з донькою в Німеччині у 99 році (до речі, тоді процедура оформлення була набагато простішою), впевнені, що цього разу піймаємо птаха Удачі, ми прибули у призначений час на співбесіду.
Переконавшись, що тепер документи надано «в повному обсязі», дівчина у вікні люб’язно мовила: «У вас усе як слід, давайте повторне запрошення, і ми відкриємо візи». Я не повірила своїм вухам: «Як повторне, адже ми ще не їздили по першому? Сьогодні 29 липня, а нас запрошують з першого серпня...» Але дівчина була невблаганна: «Нехай ваші німці висилають повторне запрошення». Ми знову зателефонували дрезденцям і ще більше спантеличили їх. «Наше відомство не може видати повторного запрошення, оскільки не використано перше», — розгублено відповіли вони. І знову ми помчали до посольства з висланим підтвердженням німецького відомства у справах іноземців на задану тему. Показали його дівчині, але вона була непохитна: «Ми не можемо відкрити візу за першим запрошенням». «Тоді покличте представника німецької сторони, нехай він розбереться, адже в нас ще є два дні і ми могли б виїхати!» «А навіщо це вам, він скаже те саме», — тримала оборону співробітниця візового відділу. «Хто ж тоді може нам допомогти?» І цього разу на моє прохання поспілкуватися з представником німецької сторони —жодної реакції. То що ще подавати апеляцію? Так птах Удачі знову показав нам хвоста.
...Увесь рік мені снилися обличчя друзів і неповторний образ Сикстинської мадонни. Знаючи про німецьку точність і раціоналізм, я навіть уявити не могла, що таким заплутаним і тернистим може бути шлях до десятиденного перебування в країні справжньої європейської демократії.
На тому ж місці...
Цього року нас знову запросила фрау Бригітта. Лист з радісною звісткою прийов 14.06. А оскільки, навчена гірким досвідом, я заздалегідь зібрала документи, то з непохитною впевненістю, що торішнє непорозуміння більше не повториться, вже 16.06 пішла до посольства. До 30.07 (дати можливого початку подорожі) залишалося півтора місяця. Але яким було моє здивування, коли талон на співбесіду мені видали... на 6 серпня! З’ясувалося, термін розгляду документів цього року — два місяці. Скажіть, у яких німецьких газетах про це написали заздалегідь і звідки наші друзі, як, утім, і ми, могли це знати? Отже, якщо я все-таки отримаю візу, то гостюватиму аж чотири дні. Хоч як не просила видати талон на кілька днів раніше, відповідь була: «Прискорити співбесіду можна тільки з поважної причини». Згоряючи від сорому, я знову звернулася до фрау Бригітти з проханням про допомогу. І одержала від неї факс, який підтверджує, що вона справді їде у відпустку, а тому дуже просить посольство всього лише на кілька днів прискорити співбесіду. І знову щаслива я стояла перед ясними очима дівчини, від якої залежало здійснення моєї мрії. «Відпустка не є поважною причиною», —байдуже констатувала вона. З’ясовується, поважні —тільки весілля, народження, хвороба, складна операція і, не доведи Боже, — похорон. А те, що дрезденці заздалегідь запланували зустріч з нами, а я попрохала поставити мене на цей час у графіку відпусток — не поважні причини? І хіба для того, щоб зустрітися з друзями, потрібно, щоб хто-небудь неодмінно захворів? А для здійснення мрії (навіть страшно вимовити) — щоб помер? І хіба те, що 30 липня (в день нашого можливого від’їзду) моїй доньці виповнюється 20 років і я хотіла подарувати їй цю подорож, нікого не обходить? Навіть з огляду на дві безпідставні торішні відмови! І цього разу на моє прохання поспілкуватися з представником німецької сторони — жодної реакції. То що знову подавати апеляцію?
До речі, торік я відправила Вам, шановний пане Шіссау, листа з проханням дозволити мені в’їзд до Вашої країни. Але відповідь так і не отримала. Я розумію, багато роботи... Однак дуже хочеться довідатися про Вашу думку з питання, що мене цікавить. Прокоментуйте, будь ласка, на сторінках газети цей матеріал.
