У 70-му числі «ГУ» ц. р. ми почали розмову про розвиток нашої національної культури, української літератури. Сьогодні наш гість — Богдан Сушинський
Народився 10 квітня 1946 року в місті Самбір Львівської області. З відзнакою закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І. Мечникова. Служив у війську. Був на журналістській роботі. 1990—2002 рр. —голова правління Одеської обласної організації НСПУ. Книжки (1972—2004 рр.): «Кладка», «Тепле каміння»; «Літо житніх дощів», «Ріка опівночі», «Через міст над бистриною», «На вістрі меча», «Французький похід», «Вогнище Фламандії», «Шлях воїна» (чотиритомник), «Білий кінь у сивій долині», «Морава», «У човні посеред Всесвіту», «Голос ріки безіменної», «Три дні в Парижі з коханою жінкою», «Останній із групи Беркута», «Викрадення Муссоліні», «Чорний легіон», «Вітер богів», «Козацькі вожді України», «Історія українського лицарства», «Гетьман Виговський: погляд з XXІ століття», «Бесіди біля літературного каміна», багато інших. Дійсний член Міжнародної Академії наук освіти, індустрії та мистецтв (при ЮНЕСКО), нагороджений Золотою Американською медаллю Честі, лауреат кількох міжнародних і всеукраїнських літературних премій; військово-козацьке звання — генерал; віце-президент Української асоціації письменників, президент Аркадійського літературного клубу. Живе в Одесі.
— Бесіди біля літературного каміна... Здається, ви відверто долучаєтеся до полеміки, котра точиться у вирі самого сьогоднішнього літературного процесу і у навкололітературному середовищі?
— Мабуть, так. Чуєте: українська література гине, українське книговидання на останній стадії занепаду!.. А Україна ще не знала такого бурхливого видання книжок, як нині. В державі, по суті, немає жодної районної друкарні, у якій щороку не продукувалося б сотні видань, попри те, що ліцензій на книговидання ці друкарні не мають. Додаймо понад півтисячі приватних видавництв, культурно-видавничих агентств і просто всіляких фірм та приватних підприємців, у статутах яких вписано рядок про видавничу діяльність. Але сутно: в цих «видавництвах» немає ні рецензентів, ані редакторів чи навіть коректорів. Нема професійних літераторів, які здійснювали б хоч якийсь там відбір творів. Хто має потрібну суму грошей, — своїх чи спонсорських, — може негайно видати повне зібрання власної графоманії, а то й власного божевілля. Пегас своїм копитом у деяких «творах» не ступав. Написані вони містечковим перегарно-онучаним суржиком. Літературне самогоноваріння. Графомани вдираються до шкіл, вимагають, щоб їхню творчість вивчали на уроках та в позакласному читанні.
Ще одна проблема — визначення самих понять: «український письменник», «українська література». Дотримуючись радянської традиції, наші літдостойники й досі намагаються звузити ці поняття до кола людей, які пишуть винятково українською мовою. В СРСР, справді, ті, хто писав національною мовою, були національними письменниками, а ті, що творили російською, незалежно від свого нацпоходження, ставали письменниками «російськими». Тепер ми в незалежній Україні, у якій і державною, і мовою міжнаціонального спілкування стала чи принаймні в ідеалі має стати, українська. То за яким правом і якою логікою дозволено українця за громадянством — якщо він пише болгарською, гагаузькою чи російською, позбавляти громадянства за мовно-літературними ознаками? Письменник, на мою думку, може бути тільки українським російськомовним, татарськомовним, болгарськомовним... У Франції, скажімо, є сотні арабомовних письменників. А скільки «мовних», але водночас канадських, є в Канаді чи англійських в Англії! Головне — якість літератури, вищий її рівень.
— Як, на вашу думку, піднести літературний рівень українського письменства? В Україні є зірки світового рівня. Це Ліна Костенко. Нещодавно пішов від нас Микола Вінграновський, зросла плеяда молодих, їх читають у Європі, Америці із захопленням...
— Нам потрібно перш за все припинити навалу сірості, бідності українського слова. Повинна бути градація — професійна книжка та самодіяльна. Книга — це товар, між іншим. Створити багатоповерхові рецензійні структури. Хто повинен узагальнити досвід багатьох вітчизняних і зарубіжних літераторів, осмислити сучасні проблеми літератури? Звичайно, держава, яка має досвід боротьби за національні цінності.
Молодь, молоді літератори... Це піклування не тільки НСПУ, за це відповідає вся Україна. Затопчемо велику літературу, яка в нас є? Чи додамо великі книги, що їх читатиме світ?
— Я знаю, що ваша книжка «Бесіди біля літературного каміна» викликала значний інтерес і в початківців, і в досвідчених літераторів.
— Справді так. До речі, вона двомовна. Частину розділів я переклав російською, вдаючись у них до чималих україномовних цитувань. Вона, як свідчать листи до мене, привчає етнопочатківців до української термінології та й до україночитання.
— Козацька тематика стає у нас модною. Ви працюєте в ній давно. Крім того, від інших літераторів відрізняєтеся тим, що самі берете участь у відродженні українського козацтва і спорідненого з ним лицарства.
— Свого часу захопився історичною колізією, пов’язаною з участю українського козацтва під проводом Хмельницького і Сірка в Тридцятилітній війні (1618—1648) на боці Франції. У мене з’явився чотиритомник: «На вістрі меча», «Французький похід», «Вогнище Фламандії» та «Шлях воїна». Романи спочатку було опубліковано у двох спецвипусках журналу «Донбас». Книжки вийшли накладом 200 тисяч примірників. Це у 1994 році, році економічних катастроф і книжкової погибелі. Вибір теми? Підготовка книжки? Новий читач?
— Я пам’ятаю: тоді дехто з видавців жартував у пресі — такими тиражами наші колеги не ризикують видавати тепер навіть «Біблію».
— Заполонений козацькою стихією, я дослідив сотні всіляких джерел, l3 споріднених із Запорізьким, городовим, Задунайським, Кубанським, Чорноморським та іншими козацтвами. Вийшов і том історичних есе «Козацькі вожді України».
— Він став п’ятисотлітньою історією козацької України в постатях...
— Точно це підмітили й читачі.
— На цьому матеріалі частково грунтується і дослідження «Хмельниччина», в якому ви подаєте і Хмельницького, і оте соціально-психологічне та державно-політичне явище, яке зветься «Хмельниччиною». Подаєте не такими, якими нам хотілося б їх знати, а такими, якими вони насправді постають з документів, фактів і свідчень їх сучасників...
— Правда історії — вона керує письменником. Потрібна полеміка.
— Роман-есе «Гетьман Виговський: погляд з ХХІ століття» річ теж одверто полемічна...
— Так. Ідеш до цього літературними стежками. Щось і сам робиш. У 1999 році я здійснив перенесення з румунського Галаца до Батурина праху Івана Мазепи — землі з могили, у якій останків гетьмана не залишилося. Подробиці цієї акції, про котру багато писали і в Україні, і за її межами, реалії останніх літ життя Мазепи стали основою роману-есе «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина».
— Ви обіймаєте і обіймали якісь посади у козацькому відродженні...
— Так, я справді активно дію на цій ниві. Був наказним отаманом з ідеології організації «Українське козацтво», Головним отаманом Чорноморсько-Дністровського козацтва, очолюю раду отаманів Південного регіону України. Багато проблем. Верховна Рада, Президент і уряд, гадаю, допоможуть прийняти «Закон про козацтво».
— Ви порушували у своїх книгах питання про відродження активної служби в запасі, організації при тому служби-перепідготовки рядового та офіцерського складу резервістів як служби городового козацтва...
— Ясна річ, треба враховувати сучасні реалії.
— Щодо лицарства. Вашу «Всесвітню історію лицарства» було офіційно подаровано Папі Римському під час Великої Прощі з України...
— Як відомо, в усі віки Папа був патроном лицарських орденів. Презентація книги теж відбулася в Італії, на курорті Арона.
— Там за внесок у розвиток лицарського руху вас було відзначено церковно-лицарською медаллю Святого Амброзія. Яка доля ваших книжок про козацтво і лицарство?
— Нині підготовлено друге, доповнене видання «Козацьких вождів України»...
— Вашу «Історію українського лицарства» за рейтинговим опитуванням визнано в десятці кращих історичних видань України...
— Гадаю, що і її буде перевидано.
— Ви тематично багатий письменник. Романи про Другу світову війну. Я нарахував близько двадцяти книжок. Вони об’єднанні циклом «Війна імперій». Частина романів вийшла в Москві, Києві, Йошкар-Олі, Донецьку, Одесі...
— Нагадаю, що наступний рік відзначатимуть під егідою ЮНЕСКО як 60-річчя завершення Другої світової війни. Це святий рік, свята тема. Кожен з моїх романів присвячено одній із таємниць цієї страшної, пам’ятної Другої світової. Шукатиму спонсорів, які шанували б, як справжні люди, цю перемогу нашого великого народу.
— Звідкіля «виплив» ваш роман-чтиво «Три дні в Парижі з коханою жінкою». Ви писали, мабуть, його не в Одесі, не вдома... І взагалі... Пошук теми, цікавої для масового читача. Після архівів, довідок, розповідей з тих віків. Раптом — любов, краса життя, страждання, насолода...
— Першу частину роману писав там, де відбувається його дія, — у США, Каліфорнії; другу — в Парижі Протягом року роман друкували в «Одесских известиях». Я писав його з насолодою.
— У цього твору, кажуть, щаслива доля. Бібліотечні списки, до яких на читання цієї книжки записувалися майже на рік наперед... Він одержав престижну літературну премію «Гілка золотого каштана». Ви «косили» під «мас-літературу». Довести тому потоку, навалу халтури, що можна й на «пікантних» темах, виконаних на високому художньому рівні, завойовувати читача...
— Я кожного разу сідаю за робочий стіл і думаю про поняття «письменник». Біжу, помиляюся, лаю себе. Але завжди поняття «письменник» поєдную з поняттям «інтелігент, аристократ духу». Я глибоко переконаний, що письменник — не творець текстів. Він творець національної гідності і мистецької величі.
Бесіду вів Володимир ЮГОВ.
