Шанс є завжди.Навіть коли його немає

На мій погляд, Євро-2004 визначив кілька важливих уроків.

Перший. Катастрофа авторитетів. Планувати виграти матч лише за рахунок колишніх заслуг і гучного імені безперспективно. Навіть за визначеної лояльності суддів. Стабільний склад — це добре. Однак протягом більш як десяти років без припливу свіжих сил залишатися на вершині футбольної піраміди дуже складно. Не ті швидкості, фізичні сили. Здається, бракує часточки секунди, ледь-ледь не дотягується ветеран до м’яча, а в підсумку — поразка. Збірна Франції — яскравий приклад. З цієї причини тьмяно виступили Зідан, Фігу, Рауль. Та ще цілий сонм висококласних виконавців. Були винятки —Овермарс. Але вони не змінили загальної картини.

Другий. Ще раз знайшла підтвердження теорія — командний фізичний стан є однією з визначальних складових успіху.

Мені здається, дистанційна втома не дала змоги чехам потрапити до фіналу. Згадайте, всі матчі вони розпочинали непоспіхом, заощаджуючи сили. Навіть пропущені м’ячі не вибивали їх із сідла.

На гру з греками вони змінили тактику: спробували вирішити подальшу долю в першому таймі. Не вдалося. Наприкінці другої половини, а особливо в додатковий час, було очевидно — чехи стомилися. Пішов неточний пас, з вигідної ситуації промахнувся Коллер. Суперник випереджав на мить. Але випереджав. Так і гол відбувся. Вилетів Троянос Деллас — і все, м’яч у сітці.

Можна валити на везіння, удачу чи навпаки. Це справедливо в поодинокому випадку, але якщо команда (Греція) проводить у своєму ключі весь турнір, час говорити про майстерність.

Третій. Слабість збірних багато в чому зумовлено проблемами внутрішніх чемпіонатів. Інтернаціоналізація клубних команд обмежує вибір. Німеччина, Італія, Іспанія, Англія змушені формувати національні еліти переважно з гравців третьорозрядних дружин. «Реал», «Мілан», «Баварія», «Арсенал» давно стали міні-збірними світу. Певною мірою ситуацію рятує натуралізація здібних молодих гравців. Але без ешелонованої вітчизняної підготовчої бази про довгостроковий успіх годі й казати. Багато хто помітив, наприклад, що в збірній Франції етнічних французів практично немає.

Руй Кошта (Португалія) протестував проти такого підходу. Він вимагав: у національній команді мають грати корінні жителі країни чи хоча б ті, хто народився в ній.

У багатьох національних союзах всерйоз думають про обмеження кількості футбольних легіонерів. Щоправда, тут має місце бути конфлікт інтересів клубів і збірної.

Шукати вихід конче потрібно.

Четвертий. Тренерська думка, схоже, пробуксовує. Євро-2004 аж ніяк не назвеш чемпіонатом відкриттів. Навпаки. Маємо відкіт у минуле. Щоправда, модернізоване. Греки однозначно продемонстрували оборонно-контратакуючий футбол. Головне — не дати грати супернику, не пропустити. Далі — одна контратака, і гол. Багато років тому в щось подібне вже грали італійці. І вельми успішно.

Зрештою, тактика нових чемпіонів Європи принесла перемогу. Отож на цьому відрізку часу вона була правильна. У цій ситуації важливо зрозуміти, що сліпе копіювання нічого доброго не принесе. Сама по собі тактика на полі не бігає. Є ще і виконавці.

П’ятий. У більшості команд не проявився жоден яскравий лідер. Загальний досить високий середній рівень досвіду всіх учасників змагань дав можливість святкувати успіх тим, хто краще «зспівався» в ансамблі.

Певні молоді надії спалахнули в збірній Англії, Німеччини. Але зірки не зійшли. Швидше, навпаки. Для багатьох Євро-2004 можна вважати заходом.

Гадаю, ми будемо свідками реконструкції на марші практично всіх учасників останнього континентального чемпіонату. Зміна тренерів йде на повний хід. Черга за гравцями. Новим наставникам не позаздриш. Вибір дуже обмежений.

Шостий. Для збірної України, схоже, життя дуже ускладнилося. Партнери у підгрупі, в якій визначаються майбутні учасники чемпіонату світу, мали достойний вигляд. Гірше немає куди для нас. Якщо згадати останню гру зі збірною Франції та радісні вигуки — ми поступилися лише одним м’ячем, то з таким підходом краще виступати на першість Боярки. Пробачать мені гідні жителі цього славного міста.

Острах, відчуття власної другосортності — нездоланний бар’єр на шляху до слави. Якщо на це нашаровується елементарна відсутність тактико-технічних навичок, то заявці наставника української національної про вихід у фінальну стадію чемпіонату світу міг би позаздрити барон Мюнхгаузен.

Я розумію, вітчизняний футбол нині в такому стані, що очолити збірну з максимальними завданнями може або авантюрист, або людина, котра не орієнтується в реальному стані справ. Про що особлива розмова.

Як і про те, хто перетворив наш футбол у відстійник для другосортних гравців із усього світу і полігон для підготовки кандидатів у національні збірні інших країн? Чому провідні клуби паразитують на і без того ослаблених учасниках вітчизняної першості, що призвело, по суті, до поділу золотих медалей між двома командами?

Якщо під новим керівництвом національна футбольна досягне декларованої висоти, я перший зніму капелюха перед гравцями і тренером. Зрештою, греків теж ніхто не сприймав усерйоз. І це вже шанс.