Минулих вихідних мені пощастило знову відчути, здавалося б, неповторну  фестивальну атмосферу початку 90-х років минулого століття — атмосферу свободи і відчуття, що мрії збуваються. Ця реінкарнація відчуттів стала можливою завдяки ініціативі лідера групи «ВВ» Олега Скрипки, котра вихлюпнулася на схили Співочого поля у Києві етно-фестивалем «Країна мрій». І це було не лише моє відчуття — таким самим настроєм поділилася співачка Ніна Матвієнко, режисер Сергій Проскурня, керівник легендарного народного хору Леопольд Ященко. 
Грант на проведення фестивалю дало Міністерство України у справах сім’ї та молоді. Це музично-фольклорне дійство увібрало в себе живі виступи автентичних ансамблів та музичних груп, що сповідують етнічний стиль, протягом двох днів працювали майстер-класи танців різних народів світу, на Алеї майстрів можна було придбати ковальські вироби, зроблені на ваших очах, випробувати себе у гончарній справі й забрати з собою зроблений власноруч глечик. 
Дівчата, за висловом однієї з них, намагалися опанувати «складніший від комп’ютера» ткацький верстат, було представлено чимало інших ремесел і промислів. Одне слово, це треба було бачити.
Та навіть якщо ви побували у «Країні мрій», побачити геть усе було неможливо, адже фольклорне дійство водночас розгорталося на семи майданчиках. Як тут встигнути, коли на головній сцені виступає ансамбль «Марі Папаш» з Республіки Марі Ел, на сцені «Під стінами Лаври» — жіночий квартет з Польщі «Z drogі», на «зеленій галявині» — литовські хлопці з ансамблю «Іntakas» співають «про важку долю невістки, але яка знає, що краще бути заміжньою, аніж залишитися в дівках» та водять «Танок ведмедя», Едуард Драч на «Кобзарській сцені» виконує жартівливу думу про козацький штурм Дюнкерка та про шампанське від мушкетерів короля, у майстерні танців всі охочі беруть майстер-клас із давніх українських танців Тараса Компанійченка, котрий грає на всьому, з чого можна видобути хоч якийсь звук. А ще ж був майданчик, де кожна дитина могла відкрити для себе власну творчу натуру — тут і ліплення з глини, і власноручне виготовлення іграшок, і розучування ігор та танців, і малювання, з котрого під кінець фестивалю «вималювалася» дитяча газета.
Як і чому виникла ідея цього фестивалю? Ініціатор фестивалю Олег Скрипка пояснює це одвічним прагненням людства зрозуміти, як жили предки, їхні закони життя і смерті, почуття і пристрасті. Відповіді на ці запитання заховано у піснях, переказах, казках і танцях, тому важливо не дати їм перетворитися у покриті віковічним пилом музейні «експонати». А у спільній преамбулі фестивалю до виступів усіх гуртів зазначається, що наприкінці 70-х років минулого століття Україна майже не дихала, скніючи у глухому куті імперської культури. Саме тоді зародився рух автентичного співу — правдивого відтворення співочих традицій народу, яким вдалося вижити під «натиском цивілізації». І в цьому є щось незбагненне, адже «сільським» виконавцям, незважаючи на постійне «ходіння по муках», вдалося зберегти неймовірне тепло, глибоко зворушливу дитинну мудрість та справжність відчуттів: під час фестивалю можна було переконатися, що вони не просто співають — вони наче проживають кожну пісню. І це не залежить від країни: шотландка Ізабель МакАкіл «проживала» свої пісні так само, як і виконавиці із рівненського хору «Троян».
Під вечір головне фестивальне дійство переносилося на головну сцену — у суботу вечірнє дійство розпочалося із виступу Ніни Матвієнко, котра на пару з Олегом Скрипкою виконали купальські пісні. Далі дуже добрий настрій вдячним глядачам, котрі також творили своє власне фольклорне дійство, дарували київська група «Карпатіянs», «Spontaanі Vіre» з Фінляндії, «Cankіsou» з Чехії і «Здоб ши Здуб» з Молдови. Як сказав після виступу один із чеських музикантів, у них також проводиться чимало етно-фестивалів, але вони сьогодні часто позначені «маркетингово-відпочивальними» впливами, тоді як «Країна мрій» — це живе і спонтанне дійство. А завершилася мандрівка у прекрасну країну виступами білоруської групи «Палац», віртуозним шоу за участю кримчанина Енвера Ізмайлова та «дикими танцями» під київські «Мандри» і «ВВ». Хоча ні, не завершилася. Після дводенного пісенного «вибуху» ніхто не хотів повертатися до буденних справ і поступово музиканти перемістилися на подвір’я «Музею Івана Гончара», де спонтанно утворилися змішані, міжетнічні гурти — пісня знову оповила і Дніпро, і кручі.