Киянка здобула друге місце на конкурсі «Міс бікіні світу»
За цю корону на Мальті змагалися 42 красуні з різних куточків планети. Україну представляла 22-річна студентка Києво-Могилянської академії, журналістка Марися Горобець. І хоча у модельному бізнесі вона лише рік, у її активі вже є титул «Європейська модель-2003»(Перу) та вихід у фінал конкурсу «Міс туризм світу-2003» (Венесуела).
Багато дівчат мріють бути моделями. Що їх приваблює? Успіх? Гроші? Відчуття довершеності? Якщо довершеності — то в чому? І якщо ти модель — то модель чого саме? Що чи кого представляєш — лише себе чи і свою країну? І як це відбувається?
— Уникнути публічності, працюючи журналістом, практично неможливо: нас постійно оцінюють, на нас звертають увагу. А тим більше з такою спеціалізацією, як у мене: туризм, краса, мода... Писала собі натхненно, коли раптом: «Марисю, а чому б тобі самій не подефілювати?!» Я й пішла — спочатку українським подіумом, а далі вже світовими, беручи участь у конкурсах краси. Серед останніх — «Міс бікіні світу-2004», де головне — ідеальність пропорцій тіла. Міжнародне журі оцінювало нас не лише в бікіні: був вихід у національних костюмах, спортивному одязі, вечірніх сукнях... Між іншим, національний костюм мені шили не в Парижі, а в Білій Церкві — у салоні «Exclusіve. M. Mіlto». В Україні він уже має два гран-прі за костюм «Українська несподіванка», який пощастило демонструвати мені... Цей образ близький моєму серцю, прагну донести його й до інших. І це вдалося: два титули («Міс фотогенічність» і «Перша віце-міс») із шести офіційних!
— Чому ти не пішла одразу в моделі, а вирішила писати?
— Перші зйомки в образі україночки відбулися, коли мені було 12 років. Виконав їх відомий український фотограф Ігор Гайдай. Після того була перерва аж на вісім років, почався пошук самої себе. Перший матеріал я написала в 16 років. Стосувався він... моделей. І тоді я для себе вирішила: створити красивий образ порівняно просто, тим паче за наявності сучасних технологій. Я визначила собі мету — стати цікавою особистістю, постійно вдосконалюватися, щоб мене сприймали не просто як гарну ляльку, а як гармонійну, впевнену людину. Однією красою сьогодні мало кого здивуєш...
— Модельний бізнес не заважає роботі журналіста?
— Навпаки, мені допомагає. На конкурсах важливо вміти виявити себе не лише зовнішньо, а й внутрішньо. Знання мов (володію англійською, іспанською), поінформованість, дипломатичність — те, без чого важко й перемогти на конкурсах краси, і досягти успіху на журналістській ниві.
— Як сприймають іноземці українську красу?
— Коли подорожую, мене спочатку вважають італійкою чи іспанкою. А я на те одразу ж: «Я — стовідсоткова українка!». І тому конкурси краси для мене — це насамперед місія: створити позитивний імідж нашій країні, представити її привабливою і вільною від стереотипів.
— А чи правда, що на конкурсах краси часто конкурентки дошкуляють одна одній?
— Це ви про підпиляний каблук? Мені на такі випадки не «щастило». На конкурсах і в житті, дякувати Богові, мені трапляються лише хороші люди. А про те, що таке буває, я чула і навіть маю своє бачення цієї проблеми: просто так нічого не буває — це або відплата, або випробування для конкурсантки.
— Чи маєш ти велику мету?
— Маю, але її «величність» складається з великої кількості маленьких мрій. Я не намагаюся визначити вершину свого Олімпу. Для мене головне — рухатися вперед, не зупиняючись.
— Що найбільше любиш у подорожах?
— Повернення додому...
Записала Ірина ЦУШКО.
