Традиційна міжнародна виставка «Агро» зразка 2004 року була поділена, а точніше — розшматована навпіл: перша відбулася, як зазвичай в останні роки, в Чубинському під Борисполем з 1 по 5 червня, друга — через дев’ятнадцять днів у столичному Національному виставковому комплексі «Експоцентр України». І в Чубинському, і в «Експоцентрі» виставки проводять здавна, обидві мають свої традиції, але мова зараз не про силу звички.

 

Хто за «монетку» в конкурентів?

Про те, що навколо виставки нуртуватимуть пристрасті, я здогадався ще наприкінці минулого року з того, що в корпорації «Украгропромбіржа»  змінився президент, а її офіс переїхав за іншою адресою. Як завжди буває в таких випадках, частина працівників, які опікувалися виставкою, залишилися при старому керівникові, частина перейшла до нового, а хтось узагалі звільнився. Але оскільки «Украгропромбіржа» є комерційною структурою, а не державною, то до її внутрішніх справ нам, як то кажуть, зась. Якби не кілька поважних «але».

Нагадаю читачам, що корпорація «Украгропромбіржа» значиться виконавцем вельми масштабних державних проектів. Зокрема, саме через цю організацію під державні гарантії поставлено тисячу зернозбиральних комбайнів «Джон Дір», а от з грошима за них не склалося. Чому? Це вже запитання не до нас...

«Украгропромбіржа» була організатором-розпорядником виставок «Агро» в Чубинському, але знову-таки, як і в випадку з комбайнами, не з власної приватно-комерційної ініціативи, а у супрязі з поважними державними інституціями: Міністерством аграрної політики, Міністерством промислової політики, Українською академією аграрних наук тощо. На організацію експозицій виділялися державні кошти, виставкова площа коштувала дорого, але куди йшли ці гроші, громадськості не пояснювали, та вона в особі журналістів про це не дуже й допитувалась.

Кілька разів навіть оголошували, що виставка проводиться під патронатом Президента України, який разом з іншими першими особами владного олімпу часто відвідував її. Це я до того, що міжнародна виставка «Агро» — аж ніяк не приватно-комерційна справа, що стосується лише однієї з вітчизняних бізнесових структур.

У листопаді 2003 року міністр агрополітики видав наказ, згідно з яким права й обов’язки з проведення виставки «Агро-2004» передаються ДКТП «Хрещатик». Згодом дія цієї постанови була призупинена, потім знову підтверджена, корпорація «Украгропромбіржа» оскаржувала рішення МінАП в суді, міністерство, у свою чергу, також зверталося до суду; судове сутяжництво від початку обіцяло бути не лише завзятим, а й затяжним. Змагання за право проведення престижної міжнародної виставки навряд чи взагалі може мати таке правове вирішення, за якого не постраждав би престиж держави (на що у поданні Прем’єр-міністру вказувала навіть Служба безпеки України). Самі ж учасники, і вітчизняні, і зарубіжні, мимоволі стали мовби розмінною монетою у незрозумілому вовтузінні навколо виставки «Агро-2004». Тим часом я шукав відповідь на запитання: а чи турбують конкурентів збереження обличчя держави та інтереси виробників сільгосппродукції та сільськогосподарських машин? Міністерство агрополітики призначило свою виставку на терміни, які співпали з початком жнив в Україні. Мабуть, конкуренти передусім хотіли довести, чиє згори. Бо ж ні кошти, зібрані з учасників виставки, ні кілька мільйонів гривень, виділених міністерством на її проведення, навряд чи були варті цих змагань. До того ж мені здається, що це лише відлуння, навіть периферія якогось великого суперництва, але хто саме тут змагався, сказати не беруся.

У цьому навколовиставковому герці, як на мене, ніхто звитяги не здобув. Усім довелося рахувати хіба що втрати, а найбільш постраждалою стороною виявилися держава та селяни.

Прихований бойкот?

Мінагрополітики вже напередодні відкриття «Агро-2004» в Чубинському закидало «Украгропромбіржі», ніби вона, замість готуватися до виставки, псує наявний комплекс. Насправді її організатори попрацювали цього року задля зручностей учасників і гостей як ніколи раніше: істотно збільшено заасфальтовані площі, вперше завезено різноманітні атракціони для розваг, і діти, котрі прийшли з батьками на виставку, були дуже потішені. От тільки дітей, так само як гостей і учасників, було дещо менше, ніж очікувалося.

Мінагрополітики напередодні «Агро-2004» посіяло сумнів, чи відбудеться взагалі виставка в Чубинському завдяки інформаційній компанії. Багато хто з українських виробників техніки лишився вдома. А іноземним учасникам пхатися в чужий скандал і зовсім ні до чого. Втім, послухалися не всі, тому учасників було чималенько.

Кого на виставці не було

Назвемо лише найбільших учасників торішньої виставки «Агро-2003», які цього року в Чубинське не приїхали: «Райз», ХТЗ, «Червона зірка», «Борекс», експозиції від областей... Список можна було б продовжувати, але чи варто? Звісно, жодні намагання організаторів виставки забезпечити їй належний рівень не могли компенсувати відсутність на ній грандів світового й вітчизняного машинобудування. Треба зважати й на таке: багато хто з учасників попередніх виставок «підлаштовував» експозиції «під Президента, Голову ВР та Прем’єр-міністра» — здалеку й зблизька люди їхали, щоб «вживу» побачити перших осіб держави, а заодно й кинути оком на різне залізяччя. Але добиратися за кількасот кілометрів, щоб подивитися на свіжопофарбованих «Дона» чи «Ниву», — надто дороге задоволення.

Очікування на перших осіб держави і відвідання ними експозицій «паралізовували» на цей час роботу виставки. Водночас відвідання її високими посадовцями потребувало присутності там директорату, провідних фахівців і керівників підприємств. Усе це разом, безумовно, пожвавлювало виставку, додавало їй урочистості, ваги й діловитості. Цього разу керівників галузі та територіальних адміністрацій, за поодинокими винятками, на виставці в Чубинському не було. Попри це, переважна більшість учасників, з ким мені довелося розмовляти, лишилися задоволені і організацією виставки, і її результатами.

Експозиції відверто «русіли»

Особливо це впадало в око на виставці в Чубинському. Проходила вона під російським, українським та іншими прапорами. Тобто на високих щоглах соколами майоріли російський та український прапори, а нижче дрібними пташками — білоруський, польський, молдавський та інші. 

Питання мови, відомо, незрівнянно важливіше за технічні характеристики виставлених на ярмарку машин. Бо ще в стародавньому Римі побутувала приказка: «Чия мова, того й країна» — звичайно, разом із косами, серпами й кузнями. 

Урочисте відкриття виставки, що відбулася в «Експоцентрі» за участю Голови Верховної Ради Володимира Литвина, який незадовго перед цим очолив Народну аграрну партію України, велося українською, проте інформаційні матеріали учасники виставки пропонували переважно російською. 

Головний козир

Центральним експонатом виставки в Чубинському була новинка від північного сусіда — зернозбиральний комбайн з компануванням: кабіна — бункер — двигун. Його представляв добрий рій гарнюсіньких дівчат. От тільки питати щось у красунь про особливості нової машини було наче ніяково, тому я, видряпавшись з фотоапаратом на місток комбайнера, зробив на згадку кілька знімків. Удома подивився на ті світлини й не все там зрозумів: якщо це машина нова, то чому іржава, а якщо стара, тоді чому не показували її так довго, аж доки вона не поіржавіла, а пластмасові важелі управління не полускалися від часу й злої долі?

Про що замовчує МінАП

Віддавна намагаюся допитатися у фахівців і посадових осіб МінАП, скільки і яких комбайнів, тракторів та іншої техніки, на думку їхніх аналітиків, потрібно українському сільському господарству? Але чіткої відповіді так і не почув. Скажімо, в МінАП вважають: середнє навантаження на зернозбиральний комбайн у 2003 році становило 274 га. За оптимального 80—120 га, залежно від зони географічного розташування. Мені ж здається, що продуктивність комбайна, відтак і оптимальне навантаження на нього, більше залежить від технічних параметрів самого комбайна. Дуже сумніваюся, що ніхто з фахівців МінАП досі не спостеріг різниці між старою «Нивою» та новим «Клаасом», «Джон Діром» тощо. Суть, мабуть, в іншому, а саме в тому, що в МінАП від початку знають, що сучасний комбайн, працюючи на 80—120 га, ніколи себе не окупить. Відтак постачання комбайнів та іншої техніки мусить фінансуватися з державного бюджету. А для цієї справи потрібний вже апарат, функціонери якого й визначатимуть, кому, скільки та на яких умовах поставити техніку. Вони й про село подбають, і про вітчизняного виробника — було б лише вдосталь грошей. Заковика хіба що в тому, що для матеріального забезпечення цих шляхетних намірів не вистачить коштів худенького українського бюджету.

Гурмани змістовної наукоємної інформації традиційно збиралися на семінари про сучасні способи господарювання на землі: як з малими затратами отримувати надійні врожаї й прибутки, як одним посівним агрегатом засівати до 10 тисяч гектарів, а одним комбайном збирати врожай не з 80—120 га, як того навчають у МінАП, а з 2, а то й 4 тисяч га, та ще багато цікавого й корисного для селян.

На жаль, на цьогорічній виставці слухати про це не було кому: в залі, крім самих організаторів, перебувало заледве десять слухачів, серед яких — жодного фермера, жодного фахівця з МінАП. Хоч як прикро.

Де ж логіка?

З року в рік (на виставках це особливо помітно) намічається розходження між двома напрямами, двома різними, навіть антагоністичними принципами господарювання.

Перший — це коли за хліборобство й салоробство беруться з жертовного бажання нагодувати країну, а заодно й завалити хлібом Європу та світ. У такому разі працюють не заради власного зиску, а для загального добра, тому всі втрати і збитки повинна компенсувати держава через різні пільги й дотації.

Другий — це коли беруться за справу, маючи на думці власну вигоду. Ці намагаються з меншими затратами виробити багато хороших продуктів, щоб дорожче їх продати й більше заробити.

Перші більше голосно плачуть та просять, працюючи, а другі також трудяться, але дбають про зиск. Першим держава допомагає придбати техніку, і вітчизняну, і з близького та далекого зарубіжжя. Другі техніку купують самі. Перші, купуючи техніку, лічать, скільки коштує тонна або кінська сила машини, а другі — скільки якою машиною коштуватиме обробити гектар землі або зібрати тонну врожаю. Перших влада вважає хорошими хлопцями, тому дешево або й за так наділяє їх різними машинами, намагаючись з’ясувати в посадовців агропрому, чому вони одним роздали комбайни й трактори «Джон Дір» задарма, а якщо хтось хоче купити такі самі машини за власний кошт, то з них додатково беруть ввізне мито. Роз’яснень поки що не почув. Тим часом саме життя формує нові відносини, й співвідношення між цими принципами схиляється у бік тих, у кого виходить краще господарювати, а не випрошувати.

Не такі багаті, щоб дешеве купувати

На численних виставках і днях поля, що проводили в Україні впродовж останніх десяти років, показували багато різних машин. Навколо деяких, як, наприклад, зернозбиральних комбайнів «Лан» і «Славутич», організовували загальнодержавне шоу. Тим часом виробники техніки, котрі самотужки розробляли а потім виробляли й удосконалювали власні конструкції, як, скажімо, оригінальні сівалки «Клен», не мали державної підтримки.

Неупереджений фотоапарат зафіксував на виставках чимало показушних знарядь, які й у задумі не годилися на щось інше, крім виставок. Набралися з ними лиха ті селяни, які повірили на слово й придбали їх. Бо ж селянин не завжди може під гарно пофарбованими формами розгледіти «халтуру».

Проте з року в рік спостерігається й інша тенденція: закріплюються на ринку й виставках ті виробники, які пропонують надійну, доступну за ціною техніку, що відпрацює свою ціну й забезпечить прибуток.

Плюси конкуренції

Але яка селянину радість з того, що пани поскублися й роздерли виставку навпіл? Перша й найголовніша: всі переконалися, що маємо просто розкішний Національний виставковий центр.

По-друге, до плюсів суперництва між двома половинами виставки можна віднести і те, що персонал обох поводився з учасниками й гостями не тільки чемно, а іноді й запопадливо, до того ж організатори не лише не створювали штучних проблем, а навпаки, всі питання розв’язували оперативно.

Тож нехай виставок буде як завгодно багато: міжнародних, національних, регіональних, обласних, районних, містечкових, селищних... А учасники й гості нехай уже вибирають, на яку йти, а яку обминути. От тільки витрачання державних і громадських коштів на цю справу має бути цілком прозоре й підзвітне громадськості.