На Вінниччині запроваджено мораторій на знищення матеріально-технічної бази непрацюючих цукроварень. Відповідне розпорядження стало першим документом, підписаним новопризначеним головою облдержадміністрації Григорієм Калетником. Керівник області також провів зустріч із власниками й директорами тих десяти заводів, які може спіткати гірка доля ліквідованих цукроварень: технологічне обладнання семи підприємств уже відправлено на металобрухт.
Чи буде позитивний результат від прийнятого рішення? Наскільки ефективні заходи щодо відродження старої слави «цукрового Донбасу»? Думками з цього приводу ділиться виконавчий директор асоціації «Поділляцукор» Леонід КОЗОДОЙ.
— Документ захищає галузь загалом і конкретні трудові колективи зокрема. Досі ми чули тільки слова, що навіть у ринкових умовах влада має достатньо важелів впливу, щоб зупинити горе-господарів, які руйнують виробництво... Власники заводів слухали, а робили своє. Сім знищених цукроварень уже ніколи не варитимуть цукор.
Якщо у когось і надалі, як мовиться, свербітимуть руки, він, згідно з прийнятим розпорядженням, має узгодити свої дії в обласній та районній держадміністраціях (за місцем розташування підприємства), а також в органах місцевого самоврядування та ще й у галузевому управлінні. На голів райдержадміністрацій покладається відповідальність за відкликання у встановленому порядку заяв про відкриття ліквідаційних процедур. Передбачено створення погоджувальних комісій — у разі виникнення конфліктних ситуацій. До їх складу мають входити представники трудового колективу, власників підприємств, державних адміністрацій, галузевих управлінь та інших зацікавлених осіб. Прийнятим документом доручено вивчити питання про використання виробничих площ уже ліквідованих заводів. Ідеться про створення робочих місць для організації інших видів діяльності. У Гнівані, наприклад, у колишній цукроварні планують налагодити випуск овочевих консервів і розлив мінеральної води.
Із 39 цукрозаводів області торік працювали 22. Законсервовано обладання на десяти підприємствах. Лише на трьох з них мають намір цього року відновити виробництво. Керівники решти посилаються на відсутність сировини. На те, що держава не відшкодовує витрачені кошти на газифікацію підприємств, називають інші причини.
Для ефективної роботи цукрозаводу, стверджують фахівці, щороку потрібно витрачати на організацію виробництва 2—2,5 мільйона гривень. Удвічі більша сума потрібна для забезпечення підприємства сировиною. Є два шляхи розв’язання цієї проблеми — фінансувати сільгоспвиробників, які б вирощували й поставляли цукрові буряки, або самим робити це, взявши в оренду землі.
Майже всі власники цукрозаводів, продовжує Л. Козодой, перебувають за межами області. З’ясовується, дехто з них не знав усіх складнощів цукрової галузі. Замість солодкого життя тепер має гіркі клопоти. Тому кожному керівникові непрацюючого підприємства запропоновано чітко визначити причини зупинки виробництва. Щоб разом з владою шукати вихід із ситуації. Однією із пропозицій є залучення іноземного інвестора, який узявся б варити для себе цукор на наших заводах. До речі, Вінниччина, попри всі негаразди у цукровій галузі, продовжує виробляти найбільше в державі цукру — 10—13 відсотків.
Вінницька область.