Чи маємо в достатній кількості доморощеної городини? Відповідь невтішна: її не вистачає навіть для себе. І хоча базарні прилавки цілоріч завалені різною вітамінною поживою, суто полтавських дарів ланів і садків на них обмаль.
Об’єднання «Полтаваплодоовочпром», чиї фахівці володіли чи не найдостовірнішою інформацією про стан галузі, припинило свою діяльність років зо два тому. В облстатуправлінні можуть ще надати загальні показники виробництва овочів у районах (хоч там, власне, й рахувати нічого). В головному управлінні сільського господарства і продовольства скрушно зауважують, що реформовані агрофірми фактично відмовилися від городництва. А самі господарники відбуваються байками про неприбутковість овочівництва. Та якщо зважати на такий аргумент, складається враження, ніби на наших найродючіших чорноземах воднораз усе раптом стало збитковим, крім... соняшнику. Хоча всі знають, що більшої шкоди землі, ніж соняшник по соняшнику, годі й вигадати. А все-таки сіють! Отже, причина в особливому типі хазяїна, який розплодився за роки реформування: все, куди він не хоче вкладати копійку або до чого не має бажання, для нього збиткове. І коли в облсільгоспуправлінні надали адресу передовика-овочівника, стало зрозуміло, що це справді так. Бо ним виявилася... виправна колонія з відбування покарань!
Дислокована вона в селі Кустолове-Суходілка Машівського району, має офіційний статус колонії з полегшеними умовами утримання №9. Її начальник Микола Піддубний пояснює, що тут відбувають покарання засуджені, які до цього зарекомендували себе позитивно в інших місцях ув’язнення. Плинність кадрів висока, контингент швидко міняється, але цими силами доводиться утримувати весь господарський комплекс: майже дві тисячі гектарів ріллі, понад 600 голів ВРХ, з яких 250 корів, 600 свиней, близько 3,5 тис. курей, чимала пасіка. Все це обслуговують півтори сотні засуджених. Інакше кажучи, виробничі обсяги і трудові ресурси — як у середньому сільгосппідприємстві.
Агроном-овочівник Валентина Кахній пояснює, що раніше мали стаціонарні теплиці з паровим опаленням і вирощували городину ледь не цілий рік. Тепер доводиться економити кошти, тому обмежуються парниками для розсади та польовими культурами. Торік під овочі відвели 40 гектарів, нинішньої весни цю площу зменшили удвічі — за браком робочої сили. Саме тому доводилося додатково виводити в поле ще й службовців із їхніми домочадцями. Та хоч як скрутно з кадрами, городини вирощують і запасають не лише для себе, а й для інших закладів пенітенціарної системи. Тобто можна стверджувати, що зеки до певної міри годують себе самі.
А як же в інших закладах, котрі утримують за рахунок бюджету, скажімо, освіти та медицини, яким раніше овочі зазвичай заготовляли в колгоспах і радгоспах? Торік облуправління освіти та науки заготовило на зиму 2100 тонн картоплі й понад 1550 тонн овочів. Медичні заклади області так само припасли майже 1140 тонн бульби та 720 тонн іншої городини. Все це робили на тендерній основі, й участь у торгах брали переважно не полтавські постачальники. У сільській місцевості майже половину продуктів харчування школи та лікувальні заклади отримують у вигляді спонсорської допомоги. Серед «благодійників» — окремі господарства, де в малих обсягах культивують городину для власних потреб, а також батьки учнів, які вирощують овочі на присадибних ділянках.
А хто забезпечує городиною міські ринки? Картина тут доволі строката. В осінньо-зимовий період її завозять переважно із заморських країн; навесні — традиційно з півдня країни; в сезон зазвичай потреби задовольняє місцевий постачальник, котрий реалізує надлишки, вирощені на присадибній ділянці. Приміром, на центральному ринку Полтави річний продаж овочів зріс і становить близько 7 тисяч тонн — на рівні показника 15-річної давності. Щоправда, майже втричі зменшилася реалізація картоплі. Фахівці пояснюють це тим, що «другий хліб» нині вирощує заледве не сто відсотків полтавського люду... Тож можна припустити, що загальні обсяги споживання овочів майже не змінилися. А от їх реалізацію за межі регіону, а тим паче на експорт, практично не здійснюють. По-перше, загублено потужну виробничу базу сільгоспвиробників у колишніх колгоспах і радгоспах. І по-друге, — «почила в бозі» розвинена заготівельно-посередницька система, без якої налагодити збирання і реалізацію надлишків городини просто неможливо. Ось тому і «вариться» у власному соку гарбузова рідня на своїй рідній землі. І від того більше гірко, ніж солодко.
Полтавська область.
