Досьє:
Народився 9 жовтня 1963 року в місті Запоріжжі. Закінчив вечірню школу, служив в лавах РА, змінив до десятка професій. Зрештою, зупинився на журналістиці. Закінчив Запорізький університет. Працював репортером обласного ТБ. Перша поетична збірка — «Маргінес»(1996), удостоєна премії ім. Василя Симоненка. Потім були «Кров зухвала»(1998), «Бруки і стерні»(2000) та «Південний Схід»(2002). Рік тому опубліковано роман «Кляса»(«Кур’єр Кривбасу», травень—липень). Живе і працює в Києві.
Павло ВОЛЬВАЧ — письменник за віком відносно молодий. Але без цієї постаті вже важко уявити нинішню українську літературу. Він якось раптово виник з нізвідки, ставши трохи осторонь основних літературних кланів і генерацій, окремішній і несподіваний. Вже перші його збірки поезій стали помітним явищем сучасного літературного життя. Поетиці Павла Вольвача притаманна надзвичайна емоційна напруга, вибуховість і лаконізм, поєднання пронизливої ніжності з «низькими», грубими реаліями життя. Подальші книги поезій підтвердили і увиразнили з’яву небуденного автора. І вже зовсім несподіваною для багатьох стала Вольвачева проза, в якій він постає в новій іпостасі й, водночас, лишається тим самим — окремішнім, яскравим і надзвичайно живим...
Кореспондент: Якою, на ваш погляд, є на сьогодні українська література?
— Не один раз чув, що наша поезія одна з найкращих у Європі. Звучить приємно, і, зізнаюся, саме так і хочеться вважати. З другого боку, хто аж так глибоко знає всю ту сучасну європейську поезію, щоб порівняти? Я, наприклад, не знаю. Втім, хоч би як там було, таки уявляю українську поезію яскравою і якісною, кращі здобутки якої на світовому культурному тлі виглядають гідно. А як інакше, коли в нас є Тичина, Маланюк, Плужник, Антонич, Вінграновський — шерег всяк може продовжити на свій розсуд... Більше того: можливо, саме поезією ми можемо бути горді перед світом. Пам’ятаю, як російський поет-емігрант Олексій Цвєтков, ми з ним земляки по Запоріжжю, доливаючи віскі в пиво, казав мені в якомусь празькому генделику: «Знаєш, прочитал я Тичину, уже в Нью-Йоркє... Я офонарєл!..» Пом’якшую його вислів, але суть лишається. І там само, в Празі, де на тлі європейського глянцю і блиску, імперських завитків і позеленілих бронзових крупів більшість батьківщинних реалій пригадувались не інакше, як дистрофічними і казарменими, і від того ставало тоскно, кілька разів спливали мені знічев’я рядки:
Гоїв, гоїв, давні гоїв рани,
Як нові димлять вже, ніби дим.
На старі, на золоті кайдани
Молоденькі впали кайдани.
І ставало стрункіше, гідніше. Так, — думалося, нас майже в усьому залишено далеко позаду, і то ще позавчора. Так, хороша річ — ваші вилизані держави, сто сортів пива і «вуджених» — тобто копчених — язиків за вітриною. Але із такими от віршами не соромно посеред будь-якого економічного раю, під стіни якого зашугано туляться наші земляки-заробітчани. І вам на такі вірші ще треба спромогтись. «Зеленіло й добрішало небо./ А над усім містом величезний рояль грав», — думаю, багато хто міг би «офонаріти». Це велика поезія. Я відчуваю це, знаю, вірю — а, отже, так воно і є.
— Ви посилаєтеся на славні і видатні імена. Проте, все ж таки це імена попередників. А що можете сказати про сучасних письменників? Взагалі, хто вам з них близький, як то мовиться, по житті?
— Ну, близькість, солідарність — з цим у літераторів загалом якось не складається, на жаль. Кожен через день, мабуть, відчуває себе в резервації, в гетто, але про якусь солідарність і братство мова не йде... Хоча є і приємні винятки. І від того стає тепліше. Надто ж, коли йдеться якраз таки про видатні імена. Коли йдеться про митців і особистостей такого рівня, як, скажімо, Борис Олійник і Микола Вінграновський. Їм це дано. Вірніше, й це...
І ще були і є люди, яким я страшенно вдячний.
Тепер до питання про сучасну літературну ситуацію. Звісно, великі митці не можуть з’являтися планово і часто, це рідкість, все решта — літпроцес. Але те, що сучасна наша поезія надзвичайно різноманітна й цікава — факт, як на мене, незаперечний. Та й проза теж. Уперше живемо в часі, коли немає прямого «випасу» і «викосу» письменників та інтелігенції загалом. Це нормально і звично для благополучних культур, а для нас поки що — найщасливіший сон. Буде це тривати й далі — може, колись і буде справжнє буйне цвітіння. Справжнє. Бо, попри якісність і навіть рафінованість нашої літератури, це ще не ситуація, гідна 50-мільйонного народу. Схід наш, наприклад, дихає не те що не на повні груди, а в пів-легені. Порівняйте п’ятимільйонний Донбас і таку саму Грузію або навіть ще менші країни Прибалтики...
А що мені не подобається в нинішньому літпроцесі конкретно? Та все, що не позначене талантом чи хоча б його прожитковим мінімумом. Байдуже, чи то «просунутий» пост-модерн, чи якесь калинопідіймальне занудство. Імітація не подобається. Безживність. Націонал-халтура. Все те, що зветься не зовсім парламентським висловом «понти»...
— До речі, у світлі вашої згадки про пост-модерн — як ви ставитеся до всіляких «ізмів» та новацій?
— Я ж кажу: хай розквітають всі квіти. Тим більше ті, яких раніше у нас не було. Це все добре. Інша річ, що нині література стала якоюсь аж занадто літературною. Часом здається, що тоді, коли вона була під ідеологічним пресом, то гостріше відчувала свою єдність із соціумом. І проривалась, скажімо, Тютюнником. А тепер література часто починає відчувати не біль, а вогні презентацій. Шурхіт паперу відчуває. І то навіть не з водяними знаками, а хоча б того, на якому друкуються рецензії в глянцьованих журналах.
Література не переходить за власні межі. А поза тим, все справжнє мусить бути більшим за самого себе. Мусить бути ще щось, над рядки і стиль письменника. Чого саме й немає в писаннях багатьох наших роздутих «патріархів» і «феноменів».
Що ж стосується мого ставлення до постмодерну, то воно нормальне, сприймаю все, якщо, повторюсь, це — талановито. Здається, Пікассо казав: головне у творчості не «про що» і навіть не «як», а саме «хто». Інтерпретуйте дійсність як завгодно, але повинен бути талант, повинен бути характер. Харизма має бути. Сам я ніколи не позиціонував себе як представника якогось «ізму» чи тим більше його ідеолога. Якось нецікаво заганяти себе чи когось в рамки означень і розумувати, відставивши мізинця: а чи неомодерний це дискурс, чи, може, з елементами тестементарно-рустикального. «Уж нє чілійская лі ето араукарія?»... Хай це робить хтось інший. Тут таке: поки хтось розводиться про «ізми», надимаючи щоки і сперечаючись, хто з них найрозумніший, інший хтось спромагається створити не просто книги, а власний поетичний міт. Або прозовий. Мені цікавіший саме такий підхід.
— Не знаю, що ви мали на увазі, але дехто з критиків справді називає вас «творцем міту «Південного Сходу». Не беруся розшифровувати, що мали на увазі вони, але «Південний Схід» — це ваша підсумкова поетична збірка, своєрідне «вибране». Це, як на мене, дуже добра поезія. Проте, схоже, вас уже не задовольняє лише поетична форма існування в літературі. Маю на увазі ваш недавній прозовий дебют — роман «Кляса», котрий був опублікований торік в «Кур’єрі Кривбасу». Був опублікований і одразу ж викликав полярні — від захоплення до неприйняття — оцінки, чутки, пересуди, а найголовніше — небуденний читацький інтерес.
Що і як мусило скластися, щоб ви раптом взялися за прозу, та ще й одразу за роман, оминаючи такі форми, як оповідання чи повість?
— Щодо читацького інтересу, то, відчуваю, він справді є: три числа «Кур’єра Кривбасу», саме в яких друкувалася «Кляса», в продажу буквально розмели. А у Запоріжжі, де по місцевому ТБ показали сюжет про лауреатство роману на «Коронації слова», директор тамтешнього книжкового магазину «Буква» уже наступного дня скаржилася телевізійникам: раз у раз телефонували читачі й цікавились — чому не торгуєте «Клясою»? Багато тут можна чого говорити про читацький інтерес, але я краще зацитую Олеся Уляненка, його рядки з есе про «Клясу»: « Є надія, що у роману з’явиться справжній читач, а не анемічна аспірантська аудиторія». Дуже тонко Олесь відчув, він взагалі людина тонка і чутлива. І дуже зичливо висловився. Скажу по правді — цього мені й хотілося. А от чи станеться так — це вже залежить від багатьох обставин.
А написав роман тому, що не міг не написати. Колись я сумнівався: чи може той, такий, здавалося б, непоетичний і приземлений світ, котрий зовсім не в традиціях української літератури, але рідний мені, чи може він бути втіленим в якісь художні форми? Чи сам я зможу чесно і нефальшиво відтворити його? Але настав час, коли прийшло відчуття — уже пора. І вже не відпускало, поки не поставив останньої крапки. Чому одразу роман? А хтозна. Повторюю — я не підгадував, не вимучував ані час написання, ані форму, ані жанр. Ані тим більше тему. Само воно так склалося.
А далі судити читачам.
— До речі, ось найперша тема численних пересудів: а чому ж таки «Кляси» поки що ніде немає в продажу? Наскільки я знаю, твори кожного лауреата «Коронації слова», а ви якраз лауреат, мали втілитися в окремі книжки.
— Вони і втілилися. І не лише твори лавреатів, а й дипломантів. А мене видавництво «Кальварія» чомусь рік годувало обіцянками, водило за носа і, зрештою, «кинуло». Це теж вислів не для парламентської газети, але так воно і є, це дуже відповідає психології наперсточників. Можна було б на пана Мацкевича і до суду подати, але нехай... Хай гризуть свій сухар під ковдрою і будуть щасливі, видаючи себе трохи не за «подвижників» і «ентузіастів». Хоча, як на мене, дрібний шахрай завжди залишатиметься дрібним шахраєм. А щодо «Кляси», то вона обов’язково вийде — не тепер, так в четвер. Більше того — вона вже готується до друку в одному із видавництв. Нормальних видавництв.
Що ж до полярних поглядів на роман — то, певно, так і мусить бути. Мене насамперед цікавили відгуки тих людей, чиєю думкою дорожу. Микола Вінграновський (на жаль, уже нема його. Яка для літератури трагедія!), Олесь Уляненко — це вищої проби майстри. Тому їхня висока оцінка «Кляси» є для мене дуже значущою. Чув від декого, переважно від людей старшої генерації, й негатив, котрий, якщо узагальнити, можна звести до закиду: «Багато ненормативної лексики». Матюків, тобто. Ото, мабуть, і все, що вони там побачили. Один поважний критик, гарний, до речі, чоловік, котрого я шаную, а він непогано ставився до моїх поетичних писань, так ось: він висловив абсолютне несприйняття. Він навіть збирався подати на мене позов до суду, позаяк, на його думку, мій роман підриває духовність і моральність. Щоправда, я не почув якихось вагомих аргументів.
— А чого ви очікуєте від читача? І кого, до речі, ви вбачаєте своїм — отим, вже згадуваним, — справжнім читачем?
— Справжній читач — найширший читач. У нас є україномовне, переважно нацдемівське читацьке гетто. А треба б, принаймні хочеться, щоб було по-іншому. Щоб українську книжку читали в черкаських райцентрах і донбаських «посьолках», щоб дрібні бізнесмени і сталевари, офіцери і водії маршруток — так-так —водії, не треба іронічно кривитися... Братва в «зоні», щоб брала й читала. Маргінали-різночинці. Російськомовні й напівмовні. І не треба сприймати цих людей, як щось всуціль непродихно тупе, байдуже, а то й вороже налаштоване до українського слова. Вони теж — а може якраз і насамперед — є Україна. І я себе відчуваю одним із них.
Говорячи про російську культурну ситуацію, Едуард Лімонов сказав: «Нас вперто заганяють у 19-й вік». А нам, мені здається, з не меншою впертістю відводять два варіанти художніх світів: селянсько-музейний і резерваційно-інтелігентський. Тоді як паралельно, під боком у кожного, важко дихає майже невзискана океанська потуга реального українського міста, недосліджений материк української вулиці. І не помічати цього — це вже треба бути особливо заслуженим членом Спілки чи аж надто хворим на себе «поц-модерністом». Тож література, як на мене, мусить бути чинна на цих от вулицях. Шукати там сенс. Протуберанці тих сенсів виводять із затхлості автохтонної комори та інтелігентської кухні, де пахне не лише євшан-зіллячком, а й перепрілими «естетиками», виводять Україну під крижані й освіжаючі вітри реального життя.
Розмову вів Володимир ЮГОВ.
