Шибениця як знаряддя демократії нам не підходить. Але...

Того самого дня відбулися і перші після проголошення незалежності України вибори до міської ради. Це був перший орган самоврядування у столиці вже незалежної держави. Нова рада на чолі із загальнообраним головою стала новою моделлю влади, наближеною до світових стандартів місцевої демократії.

Утім, слова «перші», «новою» можна спокійно вживати не лише в контексті новітньої історії України. Як стверджує Леонід Косаківський, працюючи над новою книжкою «Самоврядування в Києві: минувшина і сьогодення», він «викопав» в архівах цікавий факт — виборів, у сучасному розумінні цього слова, керівника міста, по суті, не було навіть за славетних часів магдебурзького права, а, здавалося б, це — золота пора в біографії стольного града. Отже, саме в липні 1994 року кияни справді вперше за всю історію обирали собі керівника міста вільним і всезагальним голосуванням. І сьогоднішній ювілей — добра нагода згадати про досягнення і втрати здобутої десять років тому київської демократії.

— Сама традиція вибору міського голови — війта — історично притаманна Києву, — коментує свої наукові пошуки Леонід Григорович, — але були в ній свої особливості. Понад 500 років тому, коли місту пожалували самоврядування за магдебурзьким правом, воно було поділено на три окремі, слабко пов’язані між собою частини, — Печерськ, Верхнє місто і Поділ. Вибори, власне, відбувалися тільки в останньому. А це, погодьтеся, не можна вважати найдемократичнішим способом волевиявлення.

Крім того, у виборах на Подолі брали участь не всі мешканці, а лише певні верстви. З тих далеких часів до нас дійшла грамота польського короля Сигізмунда ІІ Августа, в якій було підтверджено давнішній порядок обрання війта: «Мещане, которые под правом майдеборским сидят, обравши людей добрых, годных чотырох особ на тот уряд войтовский, из них одного нам, господарю их, просити будут, а мі з ласки нашои господарскои им за войта листом нашим потвердити маем». Отже, насправді відбувалося призначення королем війта із чотирьох запропонованих міщанами кандидатур. І надалі право обрання війта, хоч порядок його і змінювався, було обмежено. А з середини ХVІІІ століття його взагалі призначав російський уряд.

В царській Росії главу міської управи «обирав» губернатор і затверджував міністр внутрішніх справ імперії. Пізніше, в радянські часи, таку почесну функцію перебрала на себе Компартія: голову міськради після затвердження ЦК КПУ фактично призначали на безальтернативній основі безальтернативно обрані депутати.

І все-таки ті самі архівні матеріали доводять: ще в далеку давнину було започатковано особливий статус Києва, підкріплюваний відповідними указами князів, королів, гетьманів та царів, які дарували привілеї місту, аж допоки імператор Микола І не скасував магдебурзьке право. До речі, впродовж віків чинилися не одні спроби з боку воєводської адміністрації встановити зверхність над містом: київські воєводи розцінювали даровані городянам привілеї як применшення своїх власних пільг і всіляко цьому протидіяли. Та наші предки далебі більше, ніж ми, цінували смак європейської демократії і відчайдушно боронили право на самоврядування. Цікаво, що Богдан Хмельницький в універсалі від 8 червня 1652 року звелів шибеницею карати тих, хто зазіхає на вольності киян, «аби найменшоє кривди міщане києвскиє ні от кого не поносили». Шкода, що цей універсал «втратив чинність» після денонсації Переяславських угод — у столиці сучасної України.

Так склалося, що за обсягами «вольностей» нині кияни програють, скажімо, мешканцям славного, але ж не столичного Фастова чи не менш славної, але також не головної в державі Жмеринки. Наприклад, чинний закон про столицю заперечує право міської ради формувати власний виконавчий комітет. По суті, вся реальна влада зосереджується в руках державної адміністрації, котру, як відомо, обирає не київська громада, а конкретні кияни. Щоправда, не з Подолу, а іншої частини міста.

Історія щедра на аналогії. Порушення в далекому минулому демократичності виборів війта та інших членів магістратської адміністрації призвели до поступового утворення в Києві міської олігархії та відриву її від більшості населення. Особливо поглибила цю прірву реформа Петра І, за якою в 20-х роках ХVІІІ ст. градоначальники почали звітувати за свої дії не перед киянами, а тільки перед його «почтеннейшим обществом», до якого належали переважно родичі та близькі урядників. А над цією «теплою компанією» маячила тінь царя-батюшки.

 

Тут справді є багато проблем. І справа не в персоналіях — колишнього, теперішнього чи майбутнього столичного голови, а в самій ситуації з «підвішеним» у Києві самоврядуванням. Взяти таку «дрібницю», як «реконструкція» площ і вулиць. Навіть необізнані з тонкощами Закону «Про статус столиці — міста-героя Києва», але не позбавлені художнього смаку й місцевого патріотизму сучасні «міщане києвскиє», мріють про покарання тих, хто зазіхнув на історичне обличчя рідного міста. Звісно, не шибеницею, хоча ще не відомо, що більше зіпсує майдан Незалежності: ці варварські «малі архітектурні форми» чи «цивілізований» кіч, який спотворює центральну частину і принижує честь, гідність і репутацію киян як цінителів своєї чудової неповторної старожитності. Чи не є ця «реконструкція» майдану — з очевидною перспективою надприбутків для «вибраних» — прикладом нехтування громадської думки? Порушенням принципів самоврядування, врешті-решт?

Пригадую, на першій прес-конференції після виборів Леонід Косаківський заявив журналістам: незважаючи на те, що нормативних актів про його права і обов’язки ще не розроблено, він будуватиме свої відносини з державою в межах чинного законодавства, але «не дозволить будь-кому ущемляти інтереси киян». Хтозна, чи не в цій «категоричності» крилися пізніші «непорозуміння» міського голови з державою чи, точніше, окремими державними достойниками?

— Я завжди вважав, що за керівником будь-якого міста мають насамперед стояти його виборці, голоси яких і привели його на посаду, — не відмовляється від своєї тодішньої позиції Леонід Косаківський. — Міський голова — це своєрідний менеджер, як тепер модно казати про діяльність такого роду. Його наймає на роботу «колектив» міста. Звичайно, це набагато ширше, ніж рамки якогось конкретного підприємства: тут складніші завдання і закрученіші проблеми. Якщо ти не можеш з ними впоратися і кияни перестають тобі довіряти, то на місце менеджера має прийти інша людина. Прийти законним, демократичним шляхом, а не так, як це практикується в сучасному «розділі» нашої історії.

— Але навіть найкращий керівник міста має свої людські слабкості: сповідує певні політичні погляди, конкретне віровизнання в нашій багатоконфесійній столиці, зрештою, йому ніщо не забороняє бути членом якоїсь партії, а партійний інтерес часто зобов’язує дотримуватися «демократичного централізму», а не надпартійного альтруїзму.

З таким розмаїттям поглядів киян у їхнього міського голови може бути одна лінія поведінки, і це, як ви здогадуєтеся, не названий вами делікатно «демократичний централізм», а забезпечення життєдіяльності й розвитку міста. У ньому мусить правити сила закону, а не закон сили, поважатися права киян, створюватися умови для розвитку особистості, а не лише статків виплеканої бізнес-еліти. Потрібно знайти той оптимальний баланс, який, з одного боку, дасть змогу державі боронити в Києві як у столичному граді свої інтереси, а з другого — залишити недоторканними права міської громади, плекати їх.

Хто ж сперечається — потрібно. До речі, не тільки в межах столиці. Адже ми відзначаємо сьогодні ще один ювілей — десятиліття з дня масштабніших виборів, коли «булава» з рук Леоніда Кравчука перейшла до нинішнього Президента. Та це сюжет для іншої повісті.