Україна олімпійська:1952—2004
Ви можете здивуватися: які можуть бути загадки після блискучого, просто таки фантастичного успіху українців на травневому чемпіонаті Європи в Мадриді? 9 золотих чемпіонських медалей — та такого не пам’ятають навіть спортсмени збірної команди СРСР!
Перше питання, що мимоволі постає: як, яким чином удається зберегти і підсилити потужний потенціал команди, ростити молоду поросль і зберігати переможні можливості лідерів?
Питання далеко не пусте, і відповідь на нього, звичайно, не лежить на поверхні. На тлі занепаду інших видів спорту, котрі не так давно далеко випереджали плавців за кількістю і якістю нагород на міжнародних змаганнях, і насамперед на Олімпійських іграх, Федерація плавання України демонструє завидну сталість і впевненість у своєму майбутньому. Але ж плавання теж торкнулися негативні тенденції, що розвивалися в нашій країні після здобуття незалежності: стрімке руйнування технічної бази спорту, повсюдна масова ліквідація дитячих спортивних шкіл, від’їзд за кордон тренерів, скорочення фінансування. Престижність спорту стрімко падала. Здавалося, цей масовий і донедавна такий популярний (не кажучи вже про його видовищний потенціал) вид спорту мав би сьогодні являти собою «осколки» колишньої слави й очікувати докорінних змін у політиці держави стосовно здоров’я нації, а отже, і спорту. Якби таке трапилося, ми залишилися б на Іграх у Сіднеї з однією «незапланованою» медаллю стрільця Мільчева, а ім’я Яни Клочкової, скоріш за все, було б нагадуванням про втрачені можливості напрочуд талановитої спортсменки.
Які ж секрети відомі керівництву Федерації плавання, його діловому штабу і чи можуть їх узяти на озброєння інші федерації?
Якщо просто: секретів у тому розумінні, яке зазвичай вкладають у це слово, немає. Є правильний вибір стратегії і тактики розвитку виду спорту, чим можуть похвалитися сьогодні небагато які Федерації. На жаль, саме цими питаннями найменше керуються, коли йдеться про плани і цілі та шляхи їх досягнення. Але ж ці питання мають завжди бути в центрі уваги керівників федерацій, адже саме від них, як показав досвід національної Федерації плавання України, і залежить успіх.
Докорінний поворот до нового стилю «плавальний клан» зробив ще в далекому 1992 році, коли відбулася звітно-виборна конференція федерації, і де, по суті, й було визначено курс на відновлення. Пристрасті, як буває зазвичай на таких зборах, вирували неабиякі, адже сам дух змін, що витав у нашому суспільстві, примушував бути в «фарватері» загальних змін. Плани, звичайно, будували якнайграндіозніші (на жаль, без урахування реальних чинників, які вже тоді визначали місце спорту в загальній шкалі цінностей), але шляхи досягнення мети пропонували... «радянські», тобто сподівання, передусім, на максимальну підтримку держави. І мало хто звертав увага на зміну обстановки, котра диктувала інші, ніж колись, підходи до проблем.
Серед тих, хто претендував на президентство, все відомі особи — тренери, чиї успіхи були не метеликами-одноденками, і спортивні функціонери, за плечима яких досвід і вміння організовувати роботу. А обрали (я теж доклав до цього руку, хоча довелося, стиснувши серце, «зрадити» свого давнього друга, якого до того ж іще й висував на цю посаду) молодика, відомого хіба що недавніми спортивними досягненнями. Але програма, запропонована Андрієм Власковим, була така переконлива і перспективна, що більшість повірили в неї, як-то кажуть, «з голосу».
Сказати, що доля виявилася до Власкова прихильнішою, ніж до керівників решти українських федерацій, значило б покривити душею. Пам’ятаю багаторазові ходіння Андрія до колишніх спортсменів, які досягли успіху в житті, просто до людей «з грошима» з проханням підтримати плавців, з обіцянками в майбутньому моральної (і матеріальної) віддачі від вкладання в аж ніяк не процвітаючий тоді вид спорту. «Це не футбол, — казав дехто, — от якби туди гроші...» Не знаю, але мені чомусь здається, що наш футбол, при всіх фінансових ін’єкціях, на превеликий жаль, іще не скоро займе такі само високі позиції у світових рейтингах, як українське плавання. Але новообраний президент уперто простував до мети, переконуючи й обіцяючи, не хитруючи й не вагаючись, чим, зрештою, і знаходив однодумців і помічників. Принцип «сліз і биття в груди» (таке поширене нині явище — геть усе списувати на загальні труднощі) Власков не брав на озброєння навіть тоді, коли розчарувань було більш ніж досить...
Звичайно, не самим лише Власковим жило наше плавання — він зумів підібрати надійних однодумців. Передусім — то Ганна Кокоша, генеральний секретар Федерації, чия солідаризуюча діяльність, як з’ясувалося, допомогла зцементувати старий і новий досвід, тобто сприяла створенню наступності поколінь тренерів. Коли ж з’явилося розуміння, що на чолі Федерації потрібний не фахівець у вузько спортивному розумінні, а функціонер, який має владні повноваження, Андрій Власков «відійшов» на другу роль (чи багато в нас керівників федерацій, які погодилися б на такий крок?!). Неабияк важила й активна підтримка тренерів, котрі ще не встигли себе зарекомендувати і перебували неначе в тіні визнаних метрів. Вони виявилися особливо потрібні, коли багато хто з фахівців поспішив залишити Україну в пошуках ліпшої долі... І сьогодні Сергій Гусєв, Іван Проскура, Віктор Турчин, Едуард Булкін, головний тренер збірної Іван Сивак — лідери у підготовці талановитих плавців, упевнено захищають спортивну честь країни на міжнародних змаганнях. Подружжя Ніна та Олександр Кожухи, що виховали Яну Клочкову, хоча й належать, так би мовити, до «старої школи», насправді задають тон роботі всього тренерського загалу, моделюючи і втілюючи в життя нові підходи до рішення проблем довголіття в спорті. Не випадково у збірній України й досі виступають (та ще й як успішно!) спортсмени аж ніяк не юного віку. До речі, вміння керівництва Федерації зберігати кадри і не поспішати з «омолодженням» — також один із важливих чинників прогресу команди.
Скажімо, Денисові Силантьєву — 28, а суперзірці (не побоюся цього слова!) Світлані Бондаренко — 33, Олегові Лисогору — 25, але вони — чемпіони Європи-2004. І я впевнений, що в Афінах вони не пастимуть задніх, хоча в умовах постійного зростання конкуренції зробити це буде не просто. Про Яну Клочкову написано багато, вона заслуговує на це. Але, повірте мені, колишньому плавцеві, я просто не пригадую жодного імені спортсмена, який би — за останніх 20 років — після перемоги на Олімпійських іграх зберіг бойовий потенціал і чотири роки потому.
Сьогодні олімпійська команда налічує майже 30 спортсменів, котрі й вийдуть на старт. Великі надії покладають і на Андрія Сердинова, Сергія Бреуса, Ірину Амшенникову, Сергія Фесенка та інших, чий потенціал розкритий ще не повністю.
Як розповіла мені Ганна Кокоша, виступати доведеться на відкритій воді, тобто у старому модернізованому басейні, де проходив іще чемпіонат світу 1991 року. Дуже серйозним чинником стане афінська погода — температура під 40 тут не рідкість, і тому вода може виявитися занадто гарячою для одних і «холодною» для інших. Андрія Власкова, першого віце-президента Федерації плавання України, призначено головним суддею змагань, що ще раз свідчить про високий міжнародний статус українських плавців.
На завершення не можу не сказати про головну нашу проблему, яку, хоч і з величезними труднощами, але поки що долають плавці, але яка в найближчі роки може стати серйозною перешкодою на шляху подальшого прогресу. Це — відсутність новітнього плавального центру (хоча б одного на всю країну!). Тому й доводиться «розвозити» валюту по різних країнах і кочувати від збору до збору по всьому світу. Тому-то й хочу нагадати спортивним функціонерам, що захоплюватися успіхами плавців — це не найправильніший шлях до збереження і розвитку так вдало реалізовуваного дотепер таланту тренерів і учнів. Адже після Афін будуть нові Олімпіади, нові чемпіонати світу і Європи...
