— Добридень, Бунюшо!
— Тра-та-та-та! — закидає назад довгастого червоного дзьоба лелека, вітаючись зі своїми господарями — подружжям Василем та Софією Талімончуками, які мешкають у селі Бугрин Гощанського району. Так вітається лелека і з їхніми доньками, онуками Надійкою та Наталею, котрі скучають за ним у Рівному, зате коли приїздять у село, пестять свого улюбленця. А коли буслик у гарному настрої, він ще й робить реверанси, киваючи дзьобом униз та вгору. 
Софія Петрівна Талімончук пригадує, коли саме з’явився птах на їхньому обійсті. Орієнтиром є сусідський хлопчик Сашко, якому шістнадцять років. Останній — ровесник птаха. Розповіла жінка, як, повертаючись із роботи із сусіднього села Іллін, де обсаджували горобиною дорогу (Софія Петрівна майже все життя працювала в шляхово-експлуатаційній дільниці. — Авт.), вони з донькою Ольгою примітили на території іллінської ферми птаха. Невеличкий лелека був майже без пір’я та завбільшки з півня, посинів від листопадової негоди. Кволого малюка пожаліли і забрали із собою. Відігріли, відгодували і пташеня ожило: оперилося, погладшало. Сусіди, спостерігаючи за такими метаморфозами, навіть жартували до Софії Петрівни:
— Відгодуєш так, що не зможе піднятися в небо... І птах справді не полетів. Спершу тому, що був слабкий і кволий, а наступної осені з ним знову трапилося нещастя. Одного разу господар, пораючись у хліві, відчинив двері, і птах вилетів надвір. Піднявся вгору, а потім, коли хотів приземлитися, посковзнувся на льоду і, заплутавшись у сітці огорожі, зламав крило. Господарі викликали ветеринарного лікаря, яка дала незвичному пацієнту знеболювальне, перебинтувала крило. Виходжували бідолаху, як малу дитину: давали пеніцилін, годували і напували з ложечки, частували делікатесами (птах любить рибу). Лише через місяць бузько встав на ноги. Зламане крило зрослося, але, попри всі відчайдушні спроби, птах так і не зміг піднятися в небо.
— Ще до Бунюшиної травми до нього прилітало двоє лелек. Вони походжали поважно втрьох городом, зробили навіть кілька кругів над селом, а потім «гості» відлетіли, не взявши домашнього вихованця із собою. «Схоже, переконались, що в Бунюші бракує махових пір’їн у крилах і тому він не зможе осилити далекий переліт, — розповідає Софія Петрівна. — Я дуже люблю лелек, спостерігати за ними. Мені здається, що у лелек є свій «лікар». Одного разу, коли ми прокладали дорогу у місці, де було багато лелечих гнізд, побачили, як ці птахи зліталися до гурту. Один із них, схоже, вожак, підходив до кожного і дзьобав його у загривок, ніби перевіряючи, чи витримає той переліт у вирій...».
Поволі Бунюша призвичаївся до земного існування. Зимує у хліві біля худоби. У теплу пору року іде ночувати в курник — для нього тут навіть зробили спеціальне сідало. З курками, як каже Софія Петрівна, птах дружить, а ось курчат чомусь не терпить — дзьобає, тому господарі поселяють їх подалі від лелеки. Останній — великий гурман, абищо не їсть, тому йому часто перепадає з господарського столу. Любить птах сало, сир, на десерт — терту картоплю чи буряки. Коли він їсть, неподалік обов’язково має стояти невеличке «озерце» у мисці або відрі.
Щоправда, іноді Бунюша й шкоду робить, за що господар Василь Ісакович вичитує його. Скажімо, щовесни, коли лелека починає будувати гніздо, з плоту зникають різні ганчірки, шкарпетки, рукавиці. Спочатку господарі дивувалися: як то грізний пернатий сторож міг пропустити у двір злодія, аж доки усі зниклі речі не знайшли в тому місці, де Бунюша «будується»...
Утім, Талімончуки так серцем прив’язалися до свого пестунчика, що не уявляють без нього свого обійстя.
Рівненська область.