Колись Павка Корчагін став символом цілої епохи. Не тому, що уособлював революційні ідеї, а тому, що став символом перемоги духу над випробуваннями. У Шепетівському музеї Островського кажуть: жоден художній твір не мав таких шалених тиражів. «Як гартувалася сталь» видано 776 разів сорока п’ятьма мовами загальним накладом понад 52 мільйони. Але з 1982-го книжку не видавали, не згадували в підручниках. Музей письменника на Батьківщині змушений змінити свій статус, аби вижити. Свій столітній ювілей автор Павки зустрічає напівзабутим. Нині побачиш Корчагіна хіба що в китайській багатосерійній стрічці (правда, там знімалися українські актори). Стрічку музеєві подарували китайські кінематографісти. У Китаї український хлопчина Павка все ще улюбленець нації.
Невідомий Островський
Роман про Павку вважався автобіографічним, й читачам здавалося, що вони знають про автора все. Насправді в його житті чимало білих плям. Вважалось, що Микола народився в робітничій сім’ї. Але шепетівчани знали й інший родовід Островських. Катерина і Йосип Заєць, предки по материнській лінії — вихідці з Чехії, що опинились у селі Вілія на Рівненщині. У родині було ще п’ятеро дітей, за ними доглядала одна із сестер — Ольга. Жили бідно, і дівчина мріяла про власну родину і надійного чоловіка. І вийшла заміж за георгіївського кавалера, відставного унтер-офіцера Олексія Островського. Колись і його батько носив Георгіївського хреста. Згодом Микола Островський скаже: я — зроду військовий.
Та офіційні біографи Островського делікатно мовчали про те, що його батько був царським офіцером. А могили рідних у Вілії, що були ще до 70-х років минулого століття, щезли.
Олексій Іванович був на 21 рік старший від Ольги. У них народилися Надійка, Катерина, Дмитро, Миколка. Ще двоє дітей не вижили. Поки Олексій Іванович служив наглядачем казенної винної лавки, родина ще зводила кінці з кінцями. Але після царської заборони торгувати спиртним сім’я розорилася. За борги спродали все. Батько поїхав на Тернопільщину, а мати з хлопчиками (дівчата на той час закінчили Острозьке народне училище і стали вчительками) перебралась у Старокостянтинів до сестри. Тій пощастило у житті, вона мала свою ковбасню. Але утримувати сестру з дітьми довго не збиралася, й Ольга Йосипівна з дітьми опинилась у Шепетівці. Там тринадцятилітній Коля зустрів революцію. Хлопчик-відмінник із інтелігентної родини, він вже в дитинстві відчув прояви майбутньої страшної хвороби (вчителька пригадувала, що він інколи приходив до школи із паличкою). Отже, завзятим революціонером і зірвиголовою, яким Павка постав у романі, Микола не був. Але романтика нового незвіданого світу справді захопила хлопця. Він встигав розклеювати листівки, ходити до школи, десь зникати із червоноармійцями, підробляти у депо і — читати!
З однокласницею Любою Борисович, батько якої працював черговим на залізничній станції, його здружили книги. У тій родині найбільшим багатством була бібліотека. Коля і Люба перечитали майже всю. Пізніше Островський розповість про ці стосунки як про перше кохання Павки до Тоні Туманової. Цікаво, що перші редактори, котрі працювали з романом, наполягали, щоб викреслити ці сторінки з книжки — не міг пролетарський юнак виявляти дрібнобуржуазних почуттів до інтелігентної дівчини. Але Островський не погодився. А справжня Люба Борисович ніколи не зраджувала хлопця із далекої юності. Просто життя повело їх різними стежками. Вона стала вчителькою, вийшла заміж за залізничника, народила двох дітей. Сімейне життя навряд чи було щасливим. До 80-х років вона жила у Старокостянтинові на Хмельниччині і мало хто знав, що це — «та сама Тоня Туманова».
Зате Марію Яківну Корчагіну в Шепетівці знало не одне покоління. Вона була вчителькою і вчила грамоті Колю Островського. Пізніше її ім’ям він назвав свою матір у романі. Жив у Шепетівці й Федір Передрійчук (у книзі —Жухрай). Кажуть, у 30-х роках він загинув від кулі, але слідство не встановило, хто і чому стріляв. Не дошукувалися. Це й зрозуміло: герой не повинен був загинути так безславно.
Орден і справа
На багатьох фотодокументах шепетівчани й тепер впізнають людей, про яких писав Островський. Але був час, коли на знімках обличчя були затерті. Вціліло фото Березовського райпарткому 1923 року. Із півтора десятка партійців, серед яких був і Островський, живими залишились одиниці, решта — репресовані. Їхні обличчя акуратно замальовані на знімку. Чи не чекала така доля і самого Островського?
Як розповів нинішній директор шепетівського музею Володимир Чікін, нещодавно в російських архівах знайдені документи, які свідчать, що проти Островського теж встигли завести справу. Але хтось червоним олівцем вивів на ній: «Закрити». Кат розумів, що важка хвороба вже винесла свій вирок.
А Микола того не знав. Він був переконаний, що Батьківщина визнала і полюбила його. Коли він почав писати роман, то вже осліп, став практично нерухомий. Спершу ще писав по транспарантах, але чимдалі, тим важче був кожен рух. Навіть говорити було важко. Пізніше лікарі скажуть: єдиними здоровими органами у нього залишалися мозок і серце. Все інше —суцільні, безперервні біль і страждання.
Але Батьківщина, котру так щиро любив Островський, не скоро зрозуміла і полюбила свого відданого сина. Володимир Чікін розповів, що в одному видавництві, якому запропонували рукопис, прочитали заголовок і відповіли: «Книгу надрукувати не можемо. Редакцію не цікавить технічна література». Близький друг родини Островських, Олександра Жигарєва, згадувала: «Я понесла рукопис у редакцію газети «Гудок». Там тримали місяць, хвалили, але не друкували, боялися, не знали автора. Я забрала в них рукопис і пішла до видавництва «Молода гвардія». Там теж хвалили, протримали два місяці, але не друкували: автор — невідомий хлопець». Ось відгук рецензента з «Молодої гвардії»: автор не справився із своїм завданням, виведені ним типи нереальні, рукопис не може бути прийнятий до друку.
Якби не наполегливість друзів, а головне — сильне бажання самого Островського, можливо, його Павка ніколи й не вийшов би у великий світ. Успіх його був просто шаленим. Партія відповіла на це визнання орденом Леніна і... секретною справою.
Забутий кумир
Сам Островський став ідеологічним ідолом аж по смерті. Хтось слушно зауважив, що партія була б просто дурепою, якби не використала такий образ. Використала і... забула.
Шепетівський музей довгі роки був справжньою всесоюзною комсомольською Меккою. Потім комсомол передав музей на баланс Подільської спілки молоді, але тій виявилося не під силу утримувати його. Із більш як сорока десятків співробітників залишилось четверо. Кілька років без зарплати і фінансування зробили свою справу. Але дух Островського живе у стінах музею.
Щоб вижити, музей пустив під свій дах бізнесменів і барменів, став розважальним і культурно-просвітницьким центром, навчився жити на копійчані зарплати. Але щороку він посилає офіційне підтвердження до Лейпцизького міжнародного каталогу музеїв світу про своє існування, скромно замовчуючи свою теперішню назву. Музей, визнаний у світі як унікальна архітектурна споруда, не знайшов справжнього визнання в себе вдома.
Попри все, його керівник і наукові співробітники не скинули з себе обов’язку зберегти пам’ять — не про «пролетарського письменника», котрим Островський і не був, а про небувалу мужність духу. Музей поповнюється новими експонатами про людей, котрі так чи інакше повторили подвиг Островського. Ці люди перемагають не просто біль, а себе і свою долю. Вони пишуть картини, вишивають, вчаться самі і вчать когось —живуть, хоч доля, здається, зробила все, щоб відібрати у них надію.
Нерідко питають: де герої нашого часу? Не ті, супермени з чужих книжок і фільмів, а наші? А тим часом до Шепетівки надходять листи з усього світу, де пам’ятають і захоплюються українським хлопцем із сталевим характером, котрий умів любити життя і свою Батьківщину. Там Павка пройшов ще одне випробування часом і пам’яттю. Чи зуміє пройти його у себе вдома?
Хмельницький.
