Кілька років тому лібретист Юрко Жигун, по-сучасному поглянувши на гоголівського «Тараса Бульбу», вирішив, що вбивство Тарасом свого сина Андрія абсурдне — ну, який батько стрілятиме в сина за те, що той поїхав на роботу до Польщі?! І Жигун залишив Андрія живим! Але спектакль провалився. Як писали критики, «Бульба перетворився на бульку, і булька феєрично луснула». Інколи новації корисні, бо звільняють свідомість від стереотипів. Та, мабуть, слід знати міру й не ліпити новацій заради новацій.
А ось щойно в Києві поставили «Карася та Султана» за оперою Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Жанр вказано на афіші: фольк-шоу-опера-гопак. Там і справді співали, грали й танцювали. Втім, як зізнався Валентин Козаченко (він же — художній керівник постановки), цей жанр придумали передусім з рекламною метою. Ну, то не гріх. Адже мета вистави благородна — «збирання українців, які поневіряються по світах». Гадаю, ті, хто «поневіряється», живуть удома, а ті, котрі «по світах», — то їм зовсім байдуже до того, що в Києві поставили «Карася».
Але перейдемо до вистави. Її поставлено силами Фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина», тут також брали участь чоловічий гурт «Козацькі забави» та ансамбль солістів «Благовість». Отже, яскраві костюми, колоритні танці, бездоганно виконані народні пісні. Стосовно героїв, котрі поневіряються, — з цим гірше. Козаки тут — гультіпаки-дурбелики. Вони на тій турецькій чужині так обжираються та обпиваються, що думаєш собі: чого було повертатись в Україну, якщо і в турка сито жилося? І навіщо Андрій нагадує про національну свідомість оцим п’яницям синьоносим? А турки? Їх зображено як мультиплікаційних персонажів. Точніше, таке враження справило все те, що їх характеризувало в музиці. Турецькі теми в камерному оркестрі виконувалися на баяні, інструменті навряд чи екзотичному, та один раз появу турків провістили барабани. Султан тут по-дитячому вередливий, а не той шляхетний, до якого ми звикли в опері Гулака-Артемовського.
Закінчується все, як і було обіцяно, гопаком. Після попередніх двох «обіцянок» (шоу й опера) можна було б поставити скромний знак запитання. Але, як ото на чужому весіллі, ніхто не заперечує проти суміші пельменів і галяреток (мовляв, хіба краще, якби їх не було?), так і ми не заперечуватимемо. Бо смішно воювати з такими новаціями.
