Вогонь надії і сумнівів

Уперше, хоч як це дивно, вогняна естафета дружби і добросусідства народилася у... фашистській Німеччині на Іграх 1936 року під барабанний бій штурмовиків, котрі крокували на параді. (Заради справедливості скажемо, що вогонь у чаші вперше спалахнув на Іграх 1928 року). Здавалося б, ідея мала згаснути назавжди разом з розгромленим фашизмом. Але вогонь не тільки залишився жити, а й уже через три роки після закінчення Другої світової війни під бурхливий клич тисяч англійців і гостей його зустрічали в Лондоні. А ім’я факелоносця Джона Меркса одразу стало відоме на п’ятьох континентах. Потім був великий стаєр фін Пааво Нурмі в Гельсінкі — його факел уперше зустрічали і 34 українських спортсменів, котрі входили до збірної команди СРСР і котрі завоювали 14 золотих, 4 срібні та 11 бронзових медалей (понад 30 відсотків усіх нагород радянської команди!).

На власні очі я побачив олімпійський вогонь у Мельбурні, у 1956-му, — в руках 19-літнього рекордсмена світу Рона Кларка, який, здається, летів над біговою доріжкою, з обличчям, спотвореним від нелюдського болю. З недосконалого, важкого, незручного задимленого факела в усі боки летіли розпечені краплі пального і просто пропалювали руку бігуна. Але, як пізніше зізнався Кларк, біль він відчув тільки в лікарні, куди доставила його «швидка». Таке психологічне піднесення, таку внутрішню силу дає олімпійський вогонь!

Однак тільки з Ігор 1968 року в Токіо вибору факелоносця почали надавати особливої значущості. Якщо до цього вважалося, що запалити вогонь чергової Олімпіади має неодмінно видатний спортсмен, то японці постаралися докорінно змінити підхід до вибору однієї з головних дійових осіб. Відомо, що Токіо мав прийняти Ігри ще в 1940 році, але війна надовго відсунула ці плани. Жупел країни-агресора, призвідника війни на Тихому океані, присутність на чолі держави недавнього воєнного злочинця імператора Хірохіто все ще позначалися на іміджі держави, що бурхливо розвивалася. Але, з другого боку, японський народ став жертвою варварського випробування американцями атомної бомби.

Вибір випав на Іосінорі Сакаї, котрий народився в той день і годину 6 серпня 1945 року в Хіросімі, коли місто атакував американський атомоносець. Перш ніж смолоскип опинився у руці Сакаї, майже 100 000 японців пронесли його навколо острівної держави. Біг Сакаї сприйняли як своєрідний могутній голос на захист миру — проти атомної загрози. У Мехіко-сіті 1968 року факел уперше взяла в руки студентка університету Енрикета Басіліо Сотело. Цей вибір мав ознаменувати перемогу сил, котрі боролися за жіночу рівноправність. Цікаво, що цьому багато в чому сприяла єдина жінка-генерал мексиканських збройних сил, відома діячка феміністського руху.

Політичний смисл у виборі факелоносців особливо промовисто проявився в Монреалі в 1976 році, коли Канада, розшматовувана жорсткими суперечностями двох мовних груп — англійської і французької (а олімпійська столиця була франкомовною), прийняла несподіване рішення, яке вразило весь світ: олімпійський вогонь понесуть двоє. Отак і вбігли на стадіон, тримаючись за один держак, канадська «англійка» Сандра Хендерсон і канадський «француз» Стівен Префонтейн.

З роками змінювався і спосіб доставляння вогню. Запалений в Олімпі, факел (для збереження першоджерела його дублювали двома шахтарськими лампами) вирушав у далеку дорогу. До Мельбурна він прилетів літаком королівських ВПС Великобританії. До Мехіко-сіті смолоскип повторив «дорогу Колумба» — з іспанського міста Палос мексиканський крейсер доставив його на острів Сальвадор, а звідти він пройшов шлях по всьому американському континенту. До Монреаля вогонь долетів складним маршрутом. Спочатку його привезли в Афіни, де за допомогою спеціального приладу перетворили на електричний імпульс і за допомогою лазера через космічний супутник відправили до столиці Канади — Оттави, де він і запалив факел. Щоправда, на тому пригоди олімпійського вогню не закінчилися — 27 липня маленький дощик залив чашу. Аж 62 хвилини Ігри були без вогню, поки не доставили залізничний ліхтар, де жив вогняний «дублер».

Двадцять чотири роки тому Київ став олімпійським містом — тут було проведено попередні змагання у футбольній підгрупі. На модернізованому (з’явився другий ярус трибун) Республіканському стадіоні спалахнув олімпійський вогонь. Пам’ятаю, ми з Павлом Савицьким — заступником голови Держкомспорту України — зустрічали його на кордоні з Румунією. По-радянськи пишно й урочисто, з промовами і «бурхливими оплесками», численною охороною. Дорога до Києва була зовсім порожня — жодна машина не мала права з’являтися до моменту, поки не пронесеться олімпійський ескорт. Мені розповідали, що супровід не дуже переймався підопічним, і смолоскип разів два гаснув. Прибуття вогню вилилося у велике спортивне свято, що тривало до пізньої ночі. Кияни від малого до старого почувалися іменинниками. Шкода, що зусиллями деяких запопадливих борців проти «русифікації» бронзовий олімпійський символ, що прикрашав Республіканський стадіон, на початку 90-х зрізали і, мабуть, відправили на переплавляння...

5 липня з Москви до нашої столиці прибуде олімпійський вогонь афінської Олімпіади. З кількох тисяч претендентів вибрали 120 громадян (і не тільки мешканців столиці). Це чемпіони олімпійських ігор, ветерани спорту, студенти, військовослужбовці, діячі культури, журналісти. Вони й покажуть вогонь тисячам і тисячам киян. (Цікаво, що всіх факелоносців перевіряла не тільки наша служба безпеки, а й ... афінська). У мене немає сумніву, що ця подія назавжди збережеться яскравим святом душі не тільки в серцях учасників естафети, а й у всіх, хто прийде зустрічати смолоскип.

Я бачив п’ятнадцять олімпійських факелоносців, був учасником і свідком олімпійських ігор. Не можу позбутися почуття тривоги, коли думаю про майбутнє Ігор. Найвизначніший «винахід» людства, на жаль, без упину атакують сили, які можуть, зрештою, зруйнувати це прекрасне творіння, що єднає країни і народи землі. Ні, йдеться не про тероризм. Набагато страшніше інше — нахабний наступ грошей. Звідси — допінги, боротьба з якими посилюється, але про перемогу над ними поки що можна лише мріяти. На зміну дискваліфікованим атлетам, як свідчать факти, приходять інші претенденти на медалі та гроші, ладні заради цього на будь-що. А коли врахувати ще й чинник престижності країни, атлет якої виграє олімпійську медаль, то в багатьох державах на допінги дивляться не надто суворо, і я ще не чув про жодний факт, коли за обман (адже допінг — це не що інше, як спроба ВКРАСТИ перемогу) хтось поніс кримінальне покарання...

І все-таки віриться, що свято, яке обіцяють нам Олімпійські ігри, не буде затьмарено...