В особі Любові Мацько, окрім мовознавця, що глибоко займається стилістикою, маємо ще й поважного представника академічної науки, авторитетного вченого, доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова.
На запитання: «Яке призначення стилістики?», вона відповідає: «Викладачі стилістики виробляють чуття естетики мовлення, вміння працювати над своїм словом і стежити за мовленням інших. Я б сказала так: стилістика — це мовний смак, «мовне вухо» —бездоганне, вершинне знання мови, її «ювелірне огранювання».
Академік Любов Мацько — голова журі найпрестижнішого Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика.
— Любове Іванівно, чим пояснити нинішній інтерес до мовних питань?
— Люди почали відчувати смак до української мови. Вона стала для них привабливішою, цікавішою. Ще 15 років тому такого інтересу не було. Це вже наша перемога. Починає формуватися мовна культура громадян. Щоправда, необхідна ще й чітко виважена мовна політика держави, спрямована на обов’язкове оволодіння українською мовою всіма громадянами, на розвиток мов національних меншин, на більшу увагу до вивчення іноземних мов. Наше суспільство, м’яко кажучи, не вражає високою культурою і етикою мовного спілкування ні українською, ні російською мовами. Елітні прошарки суспільства — інтелігенція, різночинне владне чиновництво — не тільки не переймаються суспільними й державними проблемами мови, а й часто шокують громадян своїм до карикатурності звульгаризованим мовленням.
Аргументовано дискутувати, природно вести полеміку, цікаву бесіду, не відчуваючи браку слів, ненав’язливо підтримати розмову або непомітно чи невимушено вийти з неї, достойно виголосити політичну промову чи ювілейне привітання — цьому вчить риторика.
Запитуєте, як навчити учнів гарного мовлення? Зусиллями тільки вчителів української мови та літератури дуже нелегко, коли навколо звучать антиприклади. Коли немає навчального україномовного середовища поза уроком рідної мови. Подивіться пресу, телепрограми, почитайте літературу...
Є застарілий стереотип, якого за інерцією дотримується освітянське керівництво: мовної освіти, яку дає середня загальноосвітня школа, повинно вистачати і на вищу школу, і на все життя. На жаль, це не так. По-перше, середня школа не надає максимально якісної україномовної освіти. У старших класах там на це відведено одну годину на тиждень. По-друге, сучасна людина не може жити запасом шкільних знань: мова змінюється й розвивається як і сама людина. Нарешті, середня школа дає знання про мову, але мало уваги приділяє мовному вихованню — тобто усвідомленому, а не спонтанному вибору мови спілкування, вихованню мовного чуття і смаку, формуванню мовної обізнаності і стійкості. А головне: не виробляє позитивної мовної поведінки. Це намагається робити вища школа, продовжуючи мовну освіту студентів. Удосконалювати знання мови людина має все життя, якщо хоче йти в ногу з суспільством і часом.
— Ви вважаєте, що мовних проблем стане значно менше із введенням такого предмету як лінгвістична риторика?
— Безумовно. Риторика як наука про красномовство має 2500-річну історію. Виникнувши з народного мовлення істинно демократичної стародавньої Греції, риторика добре виконувала своє призначення — впливала на розум і волю громадян живим словом, допомагала і захищала, окрилювала або й підіймала на п’єдестал влади та слави. Віками нею користувалися люди, що хотіли досягти успіху в житті.
Нині у старших класах гімназій, ліцеїв, середніх шкіл, у багатьох вищих навчальних закладах запроваджують курс риторики. В Україні викладання цієї науки не починається, а відновлюється. Києво-Могилянська риторична школа XVІІ—XVІІІ ст. готувала риторів світового рівня.
Несформована мовна стійкість робить людину невпевненою у собі.
— А коли вона формується?
— У ранньому дитинстві. Вчені стверджують, що в лоні матері дитина вже налаштована на мову предків. І треба розмовляти з дитиною одразу після народження. Такі дітки будуть розвинутішими, швидше говоритимуть. Вони в дорослому житті завжди успішніші. До трьох років — це значний період для малят — закладається багато того, що їм знадобиться у житті.
До речі, мова в цей період найкраще вивчається під час співу. Зауважу, що поки в дитини не сформується картина світу і її відображення, вивчати треба тільки рідну мову. За іноземну братись не варто.
— Які учні і студенти легко втрачають рідну мову?
—Ті, в яких не сформовано мовну стійкість. Людина, яка володіє державною мовою, комфортніша, успішніша, в неї немає скутості.
— Любове Іванівно, радянське суспільство тривалий час було аскетичним. І раптом інтелігенція співає блатні пісні. В університетах і пивних один і той самий сленг. Одночасно англійська і блатна мови.
— Мені здається ви перебільшуєте. Так, усе частіше порушується межа між мовною культурою народу і злочинного світу, жаргонізми і нецензурна лексика агресивно входять у побут. Дивує нині прагнення наших, таких законослухняних громадян «доторкнутися» до злочинного світу, романтизувати його. Останніми роками, скажімо, з’явилося слово «тусовка». Це слово розтлумачено лише в словнику тюремного жаргону: «Тусувати — бити, скандалити, сваритися в компанії бомжів, повій, наркоманів». Нині в періодиці з’явилося ще й таке словосполучення: «політична тусовка».
— А хто, на вашу думку, найбільший популяризатор жаргону?
— Не знаю, чи найбільший, але сучасна естрада шукає собі слави таким ось «братанням» із народом. Ненормативну лексику привчає використовувати і детективна література. Однак відомі майстри детективу обходилися без цього.
— Як зупинити цю вольницю без берегів?
— Тільки позитивною мовною поведінкою. Бачите, в мові за останні 15 — 20 років відбулися не тільки негативні, а й позитивні перетворення. Партійна одноманітність (виступати тільки по написаному) змінилася багатоголоссям. Люди стали вільнішими, говорять ширше, з’явилося живе слово. Але посилилося і вживання просторіччя, мовного сміття. Усі нині хизуються словом «крутий» у його переносному значенні. А це: «крутий» — авантюрний рецидивіст, озброєний грабіжник; «лох» — жертва злочину; «наїжджати» — грабувати. Коли вживаємо такі слова, згадуймо про їх значення.
— Лайки, нецензурщина. Звідки і коли вони прийшли до нас?
— Це справжня загроза мові і нашій культурі. Вже й у представників влади нецензурна лексика стає вжитковою. Бомж може лаятись, а міністр чи будь-який інший чиновник не мають права говорити «низьким стилем». Адже мовлення державного службовця — це його візитна картка. В ньому виявляється освіченість, інтелект, виховання, характер, гідність, повага до себе та інших.
Ще в XVІІ ст. чужинці, що подорожували Україною, писали: «У цього народу тільки чотири лайливі слова — свиня, собака, дідько, чорт». А нині?
У нецензурних брудних словах прихована руйнівна сила. Ті, хто їх вживає, швидше старіють (десь на 13 — 15 років, що доведено психотехніками, біологами), частіше хворіють; на їхніх рідних, близьких сиплються негаразди. Сучасні лихослови знічев’я постійно накликають біду на себе та інших. Це гріх! Це розпуста! Це сором перед дітьми й онуками.
Мова — то інтелектуальний портрет людини. Не забуваймо про це!
Я не сприймаю розмитості, невизначеності мовної політики в найвищих ешелонах влади. Маю на увазі, зокрема, неспівмірність кількості української преси з російською.
Учені-мовознавці готові до добротворення. А починати треба зі столиці. Ми вже зверталися до київської влади з проханням надати 10—15 хвилин на радіо й телебаченні для мовних консультацій. Шкода, що столична влада знехтувала звернення вчених.
У Києві біля станції метро «Льва Толстого» запитую в кіоску україномовні газети. Немає. Чому? Є негаразди, є проблеми, але є й вихід. Я покладаю великі надії на новий закон про мови в Україні, з проектом якого познайомилася. Думаю, реалізація стратегії мовної освіти, яку вже почала Академія педагогічних наук разом з Міністерством освіти і науки України, значною мірою сприятиме задоволенню мовних потреб громадян України.
Розмову вела Таїса МОСТОВА.
