Це про мене, каліку, для якої дві гривні — великі гроші
Щоразу, коли за вікном лив дощ, згадувала про парасольку, яку я маю вручити як приз «Голосу України» нашій передплатниці Марії Палійчук-Лазорик, котра живе в гірському селищі Кути, що в Косівському районі. Кілька разів ми домовлялися з нею про зустріч, але парасолька і досі докірливо лежала у моїй квартирі. Почувши по телефону, що Марія Михайлівна інвалід другої групи, газету почала передплачувати з минулого року для свого сина Юрка, який навчається на відділі правознавства у коледжі економіки і права, а потім і сама до неї приохотилася, я подумки відчула вдячність до Бога: добре, що наші скромні призи випадають людям, яких можуть порадувати.
Та й справа навіть не в парасольці, хоча, як каже пані Марія, вона дуже згодиться у Карпатах цього дощового літа. Марію Михайлівну, здається, більше порадував сам факт виграшу. Вона відразу сповістила мене, що їй на виграші щастить. Пані Марія любить брати участь у всіляких конкурсах, які проводять різні газети, і не раз ставала їх переможцем. Оскільки вона бухгалтер, то це були переважно професійні видання. Співпраця з ними принесла Марії Михайлівні багато щасливих хвилин, про які нагадують дипломи «Кращий бухгалтер України», «Міс Душа Бухгалтерії», «Міс Баланс». А завдяки листу, вміщеному в кіровоградській газеті, їй навіть вдалося відшукати свого знайомого, який підбадьорював її, коли вона молодою дівчиною після закінчення Львівського торгово-економічного інституту починала свій трудовий стаж у Білорусії на одній із оптових баз споживчої кооперації. «Геть як у телепередачі «Ключовий момент»!», — сміється Марія Михайлівна. Словом, пані Марія весь час щось вигадує, кудись пише, у щось встряває і тим, як каже, сама себе бавить, веселить, бо життя у неї, як з’ясувалося, не багате на свята. «Тож мушу їх влаштовувати собі сама, — каже жінка, —бо під лежачий камінь і вода не тече».
Цього разу Марія Михайлівна все спланувала так, щоб вручення їй призу від «ГУ» збіглося з днем її народження і зробило його незабутнім. «23 червня мені 55 років, — ошелешила вона мене. — Грошей на прийоми не маю, бо треба було б пригостити півсела, то їду до Івано-Франківська, зупинюсь у своєї знайомої і там вас чекатиму. Тільки ж ви не обідайте, бо привезу з дому гуцульські голубці з печі...»
Нові обставини, ясна річ, спонукали мене підкріпити приз від «ГУ» термосом з логотипом газети, нашими фірмовими календарями та кепкою для сина. А дорогою, розмахуючи букетом квітів, я гадала, яка ця незнайома мені жінка, чий бадьорий енергійний голос, дотепність, самоіронія, з якою вона відрекомендувалася ( «за паспортом мені 55, за станом здоров’я, мабуть, 70, а в душі, за вдачею 25»), аж ніяк не в’язалися з інвалідністю.
Марія Михайлівна зустріла мене, спираючись на палицю, і відразу, щоб більше на цьому не зациклюватися, спокійно оголосила: «Маю проблеми з ногами». Поставивши на цій темі крапку, вона просто і без прикрас розповіла про своє життя, з гумором зауважуючи, що за його сценарієм можна було б зробити непогану мильну оперу. Працює вона нині бухгалтером в ТзОВ «Нагідки», іншими словами — в аптеці. Професію свою дуже любить. Це у неї сімейне. Тато Марії був добрим бухгалтером і навіть за кілька днів до смерті сидів над квартальним звітом. По його стопах пішла і дочка, а тепер бухгалтерами працюють ще й двоє з її трьох дітей. «Бухгалтер — це лікар, який, узявши в руки баланс підприємства, ставить йому діагноз і бачить, як його можна вилікувати», — написала вона в одному з листів до редакції. А мені призналася, що відчуває справжній азарт, коли в довгій колонці цифр віднаходить похибку, і що цифри їй говорять більше, ніж люди. «Працювати з цифрами — велике задоволення», — каже вона, хоч мені цього ніколи й не збагнути. Але в цифрах, здається, вона і справді більше розбирається, ніж у людях. Принаймні вони її ніколи не розчаровували. А ось люди зраджували, і не раз.
— Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася на вокзалі і через шість днів вийшла за нього заміж. Він сказав, що без мене не може жити. Мені вперше чоловік говорив такі слова, та й боялась, що мене, таку закомплексовану дику гуцулку, більш ніхто не захоче взяти заміж. Тож погодилась із вдячності, — просто пояснила вона своє заміжжя.
Вони прожили загалом десять років. Марія за чоловіком поїхала в Мурманську область, народила від нього двох дітей, але жіночого щастя не знала. «Чоловік і пив, і бив мене, — признається вона, — а я терпіла те життя, поки могла, а тоді зібрала дітей і повернулася з ними додому в Кути». Та коли чоловік помер, Марія, ні слова не кажучи, зібрала дітей і вирушила з ними у далеку дорогу до Мурманська на похорони, бо «який він не був, а він їхній тато». І мудрості, доброті цієї жінки я ще не раз подивуюся.
«Пізніше я ще раз вийшла заміж. З двома дітьми мене взяв місцевий хлопець, ми навіть весілля справляли, на яке прийшло 150 пар. Три перших роки я зі своїм другим чоловіком була дуже щаслива. Настільки, що вирішила для нього народити дитину, бо в мене вже діти були, а йому ж, подумала, теж хочеться своєї дитини». Вона так прагнула подарувати коханій людині дитя, що не зважила на свої 38 років. Але сталося так, що саме в цей час сім’я почала розвалюватися. «Я кілька разів лежала в лікарні, стала дратівливою і нервовою від вагітності, а він почав пити. У той час, коли я найбільше потребувала від нього уваги, тепла і підтримки, він відповів мені грубістю і черствістю».
Вони вже давно не живуть разом. «Але я вдячна долі, що маю Юрка. Такий розумний хлопець виріс! І вчиться добре, і поважають його в коледжі. Так хочу дати йому вищу освіту, та не знаю, чи зможу. Живемо ми дуже бідно...» І тут же себе розраджує: «Але ви знаєте, мені заздрять багачі. Бо й діти в мене виросли хороші, і вдача легка, і друзів маю багато, бо люблю жартувати, то і їм біля мене веселіше. Оце їду до Івано-Франківська, а один підприємець мені каже: «Щаслива ти, Маріє! Добре тобі...» Це про мене — каліку, жінку, яка не має чоловіка і для якої дві гривні — великі гроші...»
Ми довго сиділи з нею за столом, і я, здається, зрозуміла, чому люди тягнуться до Марії. З нею легко і просто. А мужність цієї жінки, з якою вона несе свій хрест, додає сили тим, у кого цей хрест набагато легший, а вони нарікають на долю. Ми договорилися до того, що Марія Михайлівна відкрила свою жіночу таємницю: її люблять! «Я сама ще не можу в це повірити. Невже мене, таку огрядну, хвору жінку можна полюбити? — і її очі за скельцями великих окулярів несподівано потепліли, і я вперше помітила, як вона зашарілася. — Навіть моя подруга сказала тому чоловікові: «Невже ти не міг знайти файнішу?» Я сама уже не можу зрозуміти, чи треба мені цього. Мені ж уже 55. Діти дорослі, онуки ростуть. Призналася доньці, а та зраділа: «Мамо, це тобі Бог дає зараз те, чого ти не мала в молодості».
... оловік, про якого говорила Марія, сидів за святковим столом навпроти і не зводив з неї очей. Їхні обличчя світилися. Дивитися на них було якось лячно, бо хотілося сховати те сяйво від людських очей, аби не позаздрили, не наврочили. Хоча б під парасольку, яку Марія так доречно виграла.
Івано-Франківськ.
