Проблеми вищої медичної освіти в Україні є надзвичайно гострими і болючими. Від якості підготовки лікарів часто залежить не тільки здоров’я, а й життя людей і не тільки тих, хто хворіє і звертається по медичну допомогу.

За останні 10—15 років якість підготовки лікарів значно погіршилася. Тут є матеріальні й моральні причини. Підготовка лікаря-професіонала передбачає навчання в медичному університеті і післядипломне навчання за фахом. Отже, готуючи фахівця з вищою освітою, треба вирішити такі питання: хто, де, скільки, як повинен навчатися, щоб суспільство мало якісно підготовленого фахівця, який би відповідав вимогам сьогодення.

Хто може навчатися у вищому медичному закладі? Той, хто успішно освоїв програму середньої школи. Отже, основний принцип вступу до вузу — це знання, а не гроші. Всі, хто освоїв програму середньої школи, можуть навчатися в університеті. Вступ до університету має бути рейтинговим відповідно до знань або іспитів (анонімно). Можуть навчатися у вузі тільки ті випускники шкіл, які здали вступний іспит, або мають відповідний випускний бал, другого бути не може. Ті, хто склали іспити краще, можуть навчатися за бюджетні кошти, решта — на комерційній основі. Подаючи документи, абітурієнт не вказує, на який основі він навчатиметься — бюджетній чи контрактній.

Визначення студентів, що навчатимуться за бюджетні кошти, доцільно проводити згідно з рівнем знань, укладанням контракту — з визначенням затрат на навчання та роботи за направленням. Навчання на платній основі доцільно проводити за безпосередню оплату чи оплату пільговим кредитуванням, сума якого може зменшуватися у разі успішного навчання, чи за рахунок погашення, поступивши на роботу відповідно до направлення після закінчення вузу.

Абітурієнти, які мають середню медичну освіту, можуть вступати на другий—третій курс університету згідно з визначеними МОЗ правилами.

Надзвичайно важливе запитання: де може навчатися студент? Для студентів-медиків це має виключне значення, оскільки підготовка теоретична тісно переплетена з практикою — роботою в лабораторіях, анатомічній залі, в клініці тощо. Отже, медичний вуз повинен бути сертифікований Міністерством охорони здоров’я, асоціаціями лікарів. Потрібна кадрова сертифікація і сертифікація клінічних баз. Під час сертифікації клінічних баз необхідно орієнтуватися не на середній рівень клініки, а на найвищий, котра за обладнанням відповідала б вимогам сьогодення. Приватні медичні вузи і новостворені факультети при університетах не можуть забезпечити якісну підготовку лікаря, бо вони не мають відповідних клінічних баз, а часто і фахівців.

МОЗ має регулювати кількість та якість підготовки медичних кадрів.

Медичні університети мають створювати університетські клініки з відповідним статусом. Студент медичного закладу повинен набувати практику в університетських, державних та муніципальних клініках.

Нині і в найближчі роки медичні вузи не можуть бути передані в підпорядкування Міністерства освіти, бо різна підпорядкованість закладів освіти і закладів охорони здоров’я призведе до непередбачуваних наслідків.

Велику небезпеку приховує в собі закон, згідно з яким кількість студентів, які навчаються за бюджетні кошти у вузах державної форми власності, має бути не меншою, ніж 51 відсоток. Набрання чинності цим законом призведе до скорочення педагогічних кадрів державних вузів, погіршення їх фінансового стану і відкриття приватних вузів без відповідного кадрового та базового забезпечення. Не цим законом треба регулювати кількість студентів, що навчаються за бюджетні кошти, а реальною потребою та попитом на професію. Із зростанням престижності фаху мають зростати рейтинг вступу та вартість навчання. МОЗ треба взяти під свій контроль доцільність і можливість відкриття медичних факультетів при університетах, видачу ліцензій, періодичну сертифікацію.

На сьогодні при університетах без потреби і необґрунтовано створюються медичні факультети, при факультетах університетів — фармацевтичні факультети та інші напрямки без урахування наявних кадрів, баз тощо. Хто відповідатиме за це?

Як навчати студента-медика? По-перше програма навчання має бути уніфікованою і відповідати міжнародним стандартам. 12 років середньої школи дають можливість виключити з програми вищого медичного закладу гуманітарні дисципліни — політологію, історію України, релігієзнавство, українську ділову мову тощо. Ці дисципліни розраховані на рік навчання. Можна зробити залік, у разі потреби, з цих дисциплін, а краще їх випустити. Отже, рік додається для вивчення медицини. Це стосується і фізкультури. В медичному вузі — дорослі люди, і мають знати, що здоров’я слід берегти, в тому числі й займаючись спортом чи фізкультурою. Знання іноземної мови обов’язкове, але воно має бути факультативним. Студента медика треба навчати теорії і практиці. Більше уваги слід приділяти самостійній підготовці та тренінгу, тобто практичній підготовці в клініках. У групі четверо—п’ятеро осіб. Надзвичайно важливе значення має постійний контроль знань. Гарні знання треба заохочувати зменшенням плати за навчання та умовами набуття вузького фаху або працевлаштування. Студент має бути зацікавлений добре навчатися. Слід запровадити принцип — іспит зараховується тільки при певному рівні знань. Навчатися можна багато років, але тоді за навчання треба платити. Проплата за навчання — це не куплений іспит, тим паче — не куплений диплом.

З п’ятого року програма має бути спрямована на підготовку лікаря загальної (сімейної) практики. Протягом одного—трьох років. Усі випускники медичного вузу (крім стоматологів та фармацевтів) повинні здати анонімно іспит на лікаря загальної (сімейної) практики.

Скільки навчати студента медика? Якщо вилучити гуманітарні дисципліни в медичному вузі і змінити програму з п’ятого курсу, то студент-медик вивчатиме медичні дисципліни шість—сім років, що наближає навчання до міжнародних стандартів.

Закінчення медичного університету згідно із запропонованою схемою дає право працювати лікарем загальної практики, адже підготовка з цього фаху починається з п’ятого, а деколи і з четвертого курсу, тобто триватиме два—три роки. Можливість запровадити таку програму є, скоротивши гуманітарні дисципліни, військову підготовку, фізкультуру тощо.

Закінчення медичного вузу не передбачає підготовки з вузьких спеціальностей. Тому вузькі спеціальності треба представити у вузі на рівні лікаря загальної практики. Але ці знання мають бути достатніми для надання першої допомоги.

Для того, щоб працювати за вузьким фахом, потрібна спеціальна підготовка.

Сучасний рівень медицини, запровадження нових технологій вимагають фахової підготовки лікаря. Отже, постають запитання: де, кого, як і скільки слід готувати з вузьких спеціальностей?

Кого? На вузькі спеціальності потрібно набирати випускників медичних вузів згідно з конкурсом, які пройшли підготовку лікаря загальної (сімейної) практики. Умови конкурсу визначають профільні кафедри, асоціації під контролем МОЗ України. Для підготовки набирають потрібну кількість лікарів, відповідно до вакантних посад.

Де навчати фахівців? Тільки на сертифікованих МОЗ і асоціацією кафедрах і клініках. Кафедра і клініка повинні мати відповідний рівень кадрового забезпечення: професор, практикуючий фахівець широкого плану, доценти і асистенти — висококваліфіковані фахівці з різних напрямків роботи за спеціальністю. У клініці, на кафедрі має бути необхідна кількість хворих, операцій, сучасне обладнання, бібліотека, конференцзал та можливості для залучення студентів (інтернів) до наукової роботи. Теоретичну підготовку обов’язково треба поєднувати з практичною підготовкою. Інтерни мають бути працівниками клініки, у них повинна бути мотивація вчитися і працювати тут. Викладачі практики — це висококваліфіковані працівники клініки, вони зазвичай і керівники клініки. У них має бути мотивація підготовки фахівця рівного собі і відповідальність за свого учня. Рівень підготовлених фахівців, якість роботи клініки — це основний рейтинг кафедри (клініки). Навчання має бути очно-заочним. Заочне в клініках, очне — на відповідних кафедрах циклами лекцій, семінарів.

Як слід готувати вузького фахівця? Якісно! Це включає теоретичний та практичний цикли. Практика і теорія поєднуються. Лікар-інтерн готується не в групі по чотири—п’ять осіб, а індивідуально. Відповідальність за підготовку лягає на керівника.

Скільки? Це питання включає в себе такі вимоги: скільки фахівців необхідно готувати і як довго за часом. Кількість фахівців, яких мають підготувати, визначає асоціація спільно з МОЗ або МОЗ з урахуванням даних асоціації. Кількість інтернів визначається кількістю вакантних місць із фаху.

Терміни підготовки мають відповідати міжнародним — з терапевтичних дисциплін — два—три роки, з хірургічних — три—п’ять років.

Скільки інтернів (резидентів) можуть готуватися на кафедрі — двоє—троє, але не більше п’яти, якщо кафедра має потужну клініку, яка складається з кількох відділень. У відділенні може проходити практику не більше двох лікарів. Вони є активними працівниками клініки і за роботу отримують платню.

Після закінчення курсу інтерни складають іспити — теоретичний і практичний. Іспити приймає комісія з представників МОЗ, асоціації і кафедри. Теоретичний іспит складається анонімно, письмово, щорічно тести поновлюються на 20—30 відсотків. Іспит із практичних навичок приймається усно з урахуванням рекомендації керівників практики, аналізу щоденників інтернів. Іспит має бути суворим, згідно з міжнародними вимогами. Нескладання іспиту — не трагедія, а стимул повніше вивчити дисципліну.

Народ України заслуговує на якісну медичну допомогу.

Нам треба в себе створити медицину, щоб наші бізнесмени, можновладці не їздили лікуватися за кордон. Це вкладені інвестиції, це — наш авторитет.

Микола ПОЛІЩУК,голова комітету ВР України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, член-кореспондент АМН України, професор.