Якщо впродовж двох-трьох років не вдатися до кардинальних заходів — трудитися на селі не буде кому. З більш як п’яти мільйонів працездатного сільського населення офіційно в агровиробництві зайнято половину. Натомість близько десяти мільйонів осіб працюють за кордоном. Щоб молодь поверталася в село, потрібні умови. На селі тепер головна справа — соціальна. Все починається з дороги, з клубу, впевнений народний депутат України, член Комітету ВР з питань аграрної політики та земельних відносин, голова Миколаївської обласної організації Народної аграрної партії України Анатолій Козловський:
— Ріст цін на продукти харчування, зокрема на хліб, молоко, м’ясо, змушує серйозно задуматися про стан справ у агросекторі...
— Україна — держава аграрна. Третина населення мешкає на селі і залежить від врожаю на тій землі, яку обробляє. І треба робити все, щоб не загубити наше село остаточно. Неправда, що законодавчу база недостатньо розроблено. Річ у тім, що не завжди тими нормами вигідно керуватися. Якби уряд під час складання бюджету 2002 року виконав закон про зерно і ринок зерна — виділив 400—700 мільйонів гривень на закупівлю продовольчого зерна і утримання цін — не виникло б ситуації, що склалася з хлібом торік і відлуння якої відчуваємо й досі. Селянин продавав збіжжя врожаю-2002 по 250—300 гривень за тонну. Якби держава тоді закупила, а не трейдер спекулював, жив би краще селянин і країна б не імпортувала мільйони тонн збіжжя. Вважаю соромом для нашої держави купувати пшеницю за кордоном. Адже можемо збирати без внесення добрив до 25 мільйонів тонн колоскових. Разом з тим важливо забезпечити паритет цін. А не зібрати побільше і за безцінь віддати. Держава має закуповувати не менше двох мільйонів тонн хліба, причому за ціною не нижче від 900—1000 гривень за тонну.
— Чи забезпечить паритет цін на агропродукцію побутові зручності селянинові? Багато мешканців глибинки важко працюють, та практично злидарюють. Нерідко випускники сільських шкіл прагнуть вступити до аграрного вузу, щоб отримати диплом і прилаштуватися в місті, а не повернутися додому й працювати за фахом. Якими бачите зміни орієнтирів державної політики, аби популяризувати селянську працю?
— Кабінет Міністрів збільшує квоту для молоді на навчання у вузах державним коштом. Хоча на часі проблема працевлаштування молодих фахівців. Я теж не їхав би на розвал, де ніде жити...
На 2005 рік у бюджеті буде закладено на будівництво для молоді більше коштів — близько півмільярда гривень. Треба повернути, як це і передбачено законом, господарствам, фермерам ті 700 мільйонів гривень, які вони вклали в розвиток соціальної сфери — гроші знову підуть на будівництво, газифікацію, дороги... У бюджеті-2005 на компенсацію таких витрат буде передбачено 200 мільйонів гривень. Відроджуватимемо тваринництво, овочівництво... Півмільйона тонн овочів у кращі роки лише Миколаївська область вирощувала. А ще треба, щоб у кожній сільраді була швидка допомога, сільський автобус. Бо Україна не стане заможною без заможного села.
— Але тут багато чого залежить від владних структур...
—- Так. І люди праці, студенти вимагають від влади, від нас, жити за законами, а не поняттями. Запитують: коли закінчать олігархи керувати державою? Ми це відчули на постачанні мінеральних добрив. Хоч як намагалися наші віце-прем’єри, село тих добрив у потрібній кількості так і не отримало. Так, добрив надійшло до агросектору більше, ніж торік, але ж потрібно набагато більше, ніж отримали цьогоріч.
Не зрозуміло мені, чому в нас електроенергія для селян набагато дорожча, ніж загалом по країні. У місті — втричі—вчетверо вищі зарплати і... дешевша електроенергія!
На мою думку, для кардинального виправлення такого становища насамперед необхідно забезпечити виконання чинного в Україні законодавства щодо пріоритетного розвитку агропромислового комплексу, збільшення обсягу бюджетного фінансування. Сподіваюся, на 2005 рік для підтримання галузі буде все-таки передбачено не менш як сім мільярдів гривень.
— Багато скарг від сільських пенсіонерів надходить щодо недосконалості пенсійного законодавства.
— Методика нарахування пенсій загальна для всіх категорій, і в її основу покладено рівень заробітної плати у минулому. І це правильно стосовно працівників багатьох інших галузей народного господарства, але тільки не для сільського виробництва. Адже заплутанішої і водночас несправедливої системи оплати праці, ніж та, яка діяла на селі, починаючи з 30-х років, коли запровадили трудодень, не було і немає у жодній галузі. Через цю систему пройшли мільйони наших людей. І сьогодні через ту лукаву, цинічну і в більшості символічну оплату праці, вони розплачуються ще й своїми мізерними пенсіями. По суті, виплати більшості пенсіонерів вже зрівнялися із соціальною допомогою тим, хто взагалі ніколи не працював. А люди як сиділи на голодному пайку, так і сидять. У моєму окрузі більш як вісім тисяч людей отримують пенсію до 100 гривень. І понад 10 тисяч — від 100 до 120 гривень. Тому треба кардинально змінити систему пенсійного страхування для працівників сільського господарства і тих верств населення, заробітна плата яких не через їх провину низька.
Турбує і ситуація, що може статись із поширенням дії Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» з наступного року на селян. Адже з січня 2005-го на плечі селян лягають майже три мільярди гривень платежів до Пенсійного фонду. Що буде після цього з економікою сільського господарства?
І без серйозної державної допомоги тут не обійтися. Варто передбачити в бюджеті наступного року виділення коштів Пенсійному фонду — принаймні мільярд гривень — для компенсації недоотриманих доходів на забезпечення соціального захисту селян. Іншого шляху просто немає. Ми повинні людям говорити правду, отак, по-простому, і вони нас зрозуміють...
Я ще хлопчиськом був, Міністр сільського господарства Хорунжий приїздив до нас у район. Питаю, як міністром працювати? — Працювати, синку, можна, аби тільки призначили...
