—У нашому районі переважну більшість сільрад очолюють жінки, — каже голова Корецької районної ради Ганна Беркута, єдина жінка в області на цій посаді. — Вони взяли на свої тендітні плечі великий тягар зі збереження об’єктів соціальної сфери на селі, з розв’язання низки проблем.
У справедливості слів Ганни Беркути переконалася, побувавши у Великих Межирічах. Сільський голова Галина Демчук тридцять п’ять років працює в органах місцевого самоврядування. Клопотів побільшало після реформування в АПК: місцеве господарство — не з гірших у Корецькому районі — наказало довго жити.
— Не знаю, як де, а в наших селах (до складу Великомежиріцької сільради входять Великі Межирічі, Дивень, Застав’я, Колодіївка, в яких мешкають понад 3,5 тисячі осіб. — Авт.) люди покладаються лише на себе — живуть із землі, працюють важко, до сьомого поту, — розповідає Галина Демчук. — Коли було господарство, воно утримувало об’єкти соцкультпобуту, житло. Нині всі витрати лягли на сільраду.
Мені розповідали, як у Великих Межирічах рятували дитячий садок: його працівники після роботи не йшли додому, а трудилися на городі, який для дитсадка виділила сільрада, щоб виростити овочі, городину, картоплю і в такий спосіб здешевити харчування. Оті двадцять соток та ще ентузіазм колективу допомогли пережити скрутні часи. Фінансування поліпшилося — нинішнього року із сільського бюджету на дитсадок виділено 120 тисяч гривень. Овочі, картопля — свої, з того ж таки городу. Меню тут різноманітне: крім традиційних страв, достатньо овочів, фруктів, є улюблені малечею йогурти. І плата батькам доступна: по 50 копійок за проведений дитиною день у садочку. Тому нині у дитсадку сорок сім малюків.
— Працюючий дитсадок — підтримка молодим сім’ям, — каже сільський голова. — Хай народжують дітей, а ми чим зможемо — допоможемо. Адже демографічна ситуація у наших селах тривожна: торік з’явилося на світ 30 малюків, а померло 63 осіб.
Села старіють, у кожному з них є будинки, господарі яких уже відійшли у вічність. Вибиті вікна ніби попереджають, що потрібно поліпшувати умови життя, створювати нові робочі місця, інакше подібних нічийних осель побільшає.
Болить душа Галині Демчук, що вже тривалий час не знаходиться власник, який міг би реанімувати місцевий плодоконсервний завод, дати людям роботу. Тому, хоча й за офіційною статистикою по сільраді значиться 72 безробітних, ця цифра насправді більша. Бо дехто подався на заробітки в інші краї, дехто — за кордон.
— Мріємо про водогін та природний газ, — видає сокровенне сільський голова. — По-доброму заздримо поліським районам нашої області, куди дійшов газ. Можливо, у газифікації сіл нам підсобить народний депутат України Павло Сулковський. Адже якби ми наблизили побутові умови в наших селах бодай трішки до міських, молодь не виїжджала б так масово.
— Ваша сільрада має власне пожежне депо? — цікавлюсь у Галини Володимирівни.
— А як же без нього? Не дай, Боже, біди, хто нас порятує? Не так давно навіть підсобили гасити пожежу сусідам із села Стовпин. Наша пожежна команда з п’яти осіб виявилася на висоті. Її утримуємо за рахунок вільних лишків бюджетних коштів, — каже жінка.
— Ви такі багаті?
— Ні, ми не багаті. Наша сільрада дотаційна. Але стараємося ті кошти, які одержуємо та заробляємо, витрачати економно, з якомога більшою користю. І хоча незабаром Великим Межирічам виповнюється 480 років, помпезних заходів не плануємо, святкуватимемо скромно, — каже Галина Демчук.
Ще довго розмовляли ми з цією енергійною, розсудливою жінкою. Вона щиро ділилася своїми тривогами, сумнівами, планами, зокрема щодо створення кооперативу на базі місцевої пересувної механізованої колони, який надавав би людям послуги в обробітку земельних ділянок, в обслуговуванні поголів’я тварин тощо. Не намагалася вона змалювати ситуацію у яскравих кольорах, бо, як практик, знає, що будь-яка добра справа не дається легко. Але вже те добре, що жінка того прагне, розраховуючи на підтримку людей. А гуртом і гори можна зрушити.
Рівненська область.
