Народний депутат України, член фракції БЮТ Андрій ШКІЛЬ
уміє рубати дрова, хоча і визнає себе міською людиною. Герой анекдотів про Тузлу вважає себе добрим журналістом, а ще його можна було б побачити в аптеці, бо за плечима — фармацевтичний факультет. Андрій Шкіль уміє і любить готувати, а в торті найбільше любить крем. Україну своїх мрій цей політик збудував у власній душі, яка болить, бо реальна Батьківщина поки що не відповідає його критеріям.
— Ви відчуваєте себе слугою народу?
— Це поняття стало дещо іронічне. Мовляв, хоча вони слуги, ми їх обслуговуємо. Народні депутати — це концентрована воля виборців. Висуваючи законопроект, голосуючи, я висловлюю їхню волю. Є інша обставина. З одного боку ти — представник законодавчої влади, а з другого — на тебе дивляться, як на представника найвищої влади. І морально тяжко не відповідати на подібні очікування. За перші півроку депутатської каденції я об’їхав усі містечка і селища округу. Пояснював: завдання депутата — не будівництво шкіл. Так само як і завдання залізниці — перевозити пасажирів і вантажі, а не будувати ті самі школи чи церкви.
— Тобто ви не допомагаєте людям за стінами Верховної Ради?
— Безпосередні звернення — це інше питання. Це десятки тисяч звернень, з яких 80 відсотків повністю або частково задоволено. Решта — побажання, риторичні запитання, висловлення болю. Скарг на мене не надходило.
— Зараз часто можна почути, що ув’язнення — це позитивний досвід для справжнього політика. Ви і деякі члени вашої фракції пройшли через нього. Це справді необхідний досвід?
— Система ув’язнень в Україні — одне з пекельних кіл, яке руйнує особистість фізично та морально. І людина, яка мала горе, звісно, краще зрозуміє тих, хто цього горя зазнає. У слідчому ізоляторі мене підтримувала віра, що правда за мною, бо я протестував проти чинної влади, покарання демократії, знищення свободи слова. Було дуже тяжко. Я багато віджимався від підлоги. Коли втомлюється тіло, спокійнішає душа.
Щодо позитиву подібного досвіду для політика, то досвіди бувають різні. Згадаємо дисидентів... Якщо казати про чинного прем’єра, то я впевнений, що людина, яка випадково потрапила за грати, ніколи випадково не потрапить туди двічі. В’язниця, як добра жінка, біля якої погана людина стає ще гіршою, а добра ще кращою. Після кожного нового ув’язнення людина робиться щонайменше цинічнішою. Хіба нинішнє приховування урядом 10 млн. грн. — не цинізм? У людей спочатку вкрали гроші, а потім, як благо, роздадуть перед виборами...
— Щодо грошей. Ви багата людина?
— У мене є все, що потрібно для життя. Але для мене матеріальні блага вторинні. Багатство — друзі, життєвий досвід, любов дружини і мами, щирі побажання добра від незнайомців.
— Чи змогли б ви прожити на середню для України зарплату?
— Я в одинадцять років втратив батька, і ми з мамою жили на її 80 карбованців. Так, що життя без матеріальних благ — для мене не трагедія.
— А як ви ставитеся до жінок взагалі і до жінок-політиків зокрема?
— Жінки для мене на другому місті після політики. Повага чоловіка до себе проявляється через його повагу до жінки. Якщо жінка, чимось фахово займається, то передусім я оцінюю її як фахівця. Оцінка навпаки, на мій погляд, ображає жінку. Образою вважаю й можливу фіксовану примусову кількість жінок у парламенті.
— За якої умови жінка може стати президентом України?
— Жінка ніколи не стане. Стане політик жіночої статі, який виведе Україну на захмарні вершини.
— Чим захоплюєтесь у вільний час?
— Люблю грати у більярд, той що у нас називають «російським».
— На гроші?
— На інтерес. Грошей менше шкода, ніж власного рейтингу у тім колі, де я граю. На хоббі у мене вже перетворилося й читання.
— З ким із літературних героїв себе асоціюєте?
— Нині — з Дон Кіхотом, що воює не з млинами, а з мірошниками. Завтра, можливо, з Д’Артаньяном.
— Рішельє?
— Ні. Я людина емоційна, яка не вміє приховувати свої справжні почуття.
— У що ви вірите і кому?
— У порядність і моральність. Вірю в людей, хоча часто розчаровуюся.
