Нещодавно в Чернівцях відбувся концерт Ані Лорак. У місті відбувається багато концертів відомих артистів, але для чернівчан Лорак — не лише співачка, вона — наша землячка, а це дещо інше ставлення.
Майбутня зірка української естради народилася у творчій родині знаних у краї людей — дикторки обласного державного радіомовлення Жанни Линькової та відомого буковинського поета і журналіста Мирослава Куєка. Шляхи дитинства маленької Кароліни зовсім не були встелені пелюстками троянд. Разом з братом Ігорем вона тривалий час навчалася в чернівецькій школі-інтернаті № 4. Старший брат Сергій Линьков, надзвичайно щирий і талановитий хлопець, надія і опора сім'ї, загинув смертю героя в далекому Афганістані. Вражена втратою рідної людини, Кароліна написала тоді свою першу пісню і присвятила її пам'яті брата. Увінчані бойовими нагородами, зазвичай незворушні "афганці" плакали і не соромилася своїх сліз, коли зі сцени Будинку офіцерів до них звернулося тендітне дівчатко в білому фартушку із наївною, але такою зворушливою піснею про її любого, незабутнього Сергійка.
Як розповів колишній заступник директора інтернату, а нині журналіст обласної газети "Свобода слова" Валерій Унгуряну, Кароліні завжди таланило на любов і увагу людську. Її любили і пестили вчителі та вихователі, її просто обожнювали чи не всі вихованці школи-інтернату (насправді винятковий випадок для конкурентного, жорсткого, а часом й жорстокого інтернатського середовища). Блакитнооке дівча з розкішними каштановими локонами завжди було в центрі уваги і зривало шквал оплесків на шкільних вечорах і концертах (на знімку праворуч). Кароліна тоді зворушливо і артистично копіювала Пугачову, демонструючи неабиякий талант і вроджене вміння поводитися на сцені. Згодом цей талант помітили фахівці, Кароліна залишила інтернат, почала серйозно студіювати основи вокалу та сценічної майстерності. Її зоряна доля поволі, але невпинно линула до вершин визнання. Та добра пам'ять про роки дитинства не залишає Ані Лорак байдужою. Свій нинішній візит до рідних Чернівців вона прикрасила щемливою зустріччю з вихованцями школи-інтернату № 2, що в обласному центрі. Непідробна радість схвильованих дітлахів, щирі сльози в очах розчуленої гості стали ще одним свідченням того, що зоряна хвороба — не для Ані Лорак.
Отже, сценічний образ Лорак — Попелюшки українського шоу-бізнесу — це не красива легенда, а історія, максимально наближена до реалій життя. Проте Лорак давно вже приміряла черевички принцеси. З'ясувалося, що казка лише починається, треба щось робити далі. Справді, бути Попелюшкою весь час неможливо, але, на щастя, природний талант і вмілий продюсер подбали про те, щоб цього не сталося.
У день концерту чернівецькі журналісти мали нагоду поспілкуватися з Ані Лорак та її продюсером Юрієм Фальосою. Кілька найцікавіших відповідей ми подаємо у цьому матеріалі.
— Знаємо, що сьогодні вранці ви відвідали школу-інтернат №2. Ви надаєте цьому якогось особливого змісту чи це просто поривання душі?
— Я беру участь у русі музикантів, які виступають проти наркоманії і борються проти СНІДу. Діти з інтернату особливо схильні до цих хвороб. Тому вважаю за потрібне прийти до них і сказати: "Я проти наркотиків". Побажала їм віри у своє майбутнє. Сподіваюся, що ця розмова комусь допоможе. Не гадала, що ця зустріч мене так зворушить. Я вчилася сім років в інтернаті, але все вже підзабулося. Проте коли побачила дітей, не витримала і розревілася. З'ясувалося, прийти до них і про щось говорити не так легко.
— Ваше перше кохання було на Буковині, чи не так? Певно, ви прогулювалися містом. Є якісь місця у Чернівцях, які особливо запам'яталися, які пробуджують теплі спогади?..
— Місто у моїх спогадах пов'язане з дитинством, а не з юністю. Перший свій контракт підписала в 14 років і часто виїжджала, готувалася до конкурсів. Усі вулички, якими ходила у дитинстві, я і люблю. Мене вражали вулиці Кобилянської, Шкільна, я часто заходила в магазин іграшок на Котовського (Доброго), і ця вулиця мені також подобалася, можливо, через цей магазин (нині його нема, я там була). Часто мій маршрут йшов до залізничного вокзалу і там дорогою, здається, на розі Гагаріна і Волгоградської була їдальня (тепер її вже також немає — перебудували). Там можна було дешево поїсти, купувала багато солодощів. Я народилася в будинку, де народився Володимир Івасюк (рівно через 30 років). Десь почула, що в житті треба читати знаки. Вважаю, це був знак. Нещодавно була там. На будинку є меморіальна дошка, що тут народився видатний композитор... Можливо, згодом буде і моя (сміється)...
Я люблю місто. Але його дороги — це справжній шок. Це не їзда, а... Можливо, мешканці вже звикли, але ж і туристи приїжджають...
Юрій Фальоса:
— Ми через чотири роки плануємо аукціон: хто буде зачинати дитя в цьому будинку. Тоді воно народиться рівно через 30 років після Лорак. Здається, це місце, де народжуються талановиті музиканти.
— Український шоу-бізнес... Деякі гарячі голови навіть стверджують, що його немає. Доки його можна порівнювати з російським?
— Якщо ми є і примудряємося заробляти гроші, то все-таки шоу-бізнес в Україні є. Справді, російський шоу-бізнес багатший разів у п'ятдесят. Проте я вважаю, що в чомусь це стало їхньою бідою. У них це перетворилося на виробництво. Виконавці схожі, як близнюки, а реальних творчих здобутків небагато. В Україні справжні творчі особистості: Скрипка, Руслана, багато інших. Ще за радянських часів у Москві серед естрадних виконавців було 62 відсотки вихідців з України. Тепер цей відсоток був би набагато вищий. Але Росія закрилася для українського шоу-бізнесу. Вважають, що це їм невигідно. Якщо вони і беруть якихось наших артистів, то це вже суто російські проекти з українськими виконавцями. Все залежить від заможності країни. До нас у Київ нині приїхало багато білоруських виконавців. У них немає можливостей працювати. В порівнянні Україна для них здається привабливою.
— Хто ваші улюблені виконавці?
— Передусім Тіна Тернер, Мерайя Кері, Рей Чарльз. Чомусь я майже не слухаю вітчизняних виконавців. Добре до них ставлюся як до особистостей. Проте у моїй фонотеці їхніх дисків немає.