Третій міжнародний семінар «Ідентичність і толерантність у багатоетнічному громадянському суспільстві», що проходив в Алушті, — уже надбання історії. Більш як 100 провідних науковців українських, російських, молдавських і шведських вузів та дослідницьких центрів обговорювали актуальні питання міжнаціональних відносин.
Україну представляв доктор політичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ Юрій Римаренко. Підсумовуючи різні точки зору, що їх було оприлюднено на семінарі, він сказав:
— Наше законодавство має чудовий, за європейськими нормами закон про національні меншини. А де ж українська нація? В цьому законі добре розписано, які права — культурні, економічні та всі інші —мають всі різні національні меншини. Чому немає ніякої державної підтримки титульної нації? Великий мінус — відсутність державної етнонаціональної політики в Україні. Бо всі дії, які відбуваються на цьому терені, є скоріше інтуїтивно-вольово-прагматичними. І спонтанна ситуація в будь-яких регіонах на рівні ручного управління — подія-відповідь. Мляво формуємо державну етнополітику. Дві групи авторитетних науковців створили нормальні документи, які, хоча пройшли апробацію у міністерствах, лягли під сукно. З другого боку, навіть найкращий закон не вирішить проблеми. Адже це тільки рамки, щоб не виходити за певні межі. А все інше залежить, насамперед, від кожної особи: українця, кримського татарина, росіянина, грека, поляка, болгарина... Ми всі — люди на цій землі, із цього й треба виходити.
...Так само в Криму. З фінансової точки зору, земля тут не є безмежною, а з політичної — надання окремого статусу кримськотатарського народу не є зовсім доречним. В Україні мешкає 130 етнічних груп. Ми що — автоматично будемо робити касти, з’ясовувати, хто є першого сорту, хто другого і так далі? Чим гірші люди інших національностей? У цьому полі повинні бути єдині правила гри. Кримські татари мають тільки одну перевагу — як депортовані. Їх політична реабілітація, як й інших вигнанців: німців, болгар, греків, вірмен — абсолютно необхідна.
...Щоб жити у відповідності з гаслом на гербі Криму «Процвітання у єдності», треба пам’ятати принцип класичної конфліктології: чому відбувається конфлікт? Перший етап — нерозуміння, другий —страх, третій — конфлікт. Нерозуміння від того, що ми справді різні. Потрібно всім разом будувати наше майбутнє. Це має бути постійний діалог культур, у якому головне — порозуміння. Дуже багато що залежить не від центральної влади, а від нас самих. Коли місцева влада зрозуміє, що не Київ, Брюссель чи Нью-Йорк вирішує різні болючі проблеми, а саме вона, це буде найдієвішою допомогою у розв’язанні міжнаціональних питань і зміцненні злагоди в суспільстві.
...Заважає політиканство, надто багато робиться, щоб нас роз’єднати, посварити. Ще є етнічне маніпулювання, розігрування національної карти — в передвиборній боротьбі за крісло президента чи за центральну або місцеву владу. Ці диригенти міжнаціональних конфліктів найстрашніші. Разом із ЗМІ вони штучно підігрівають ситуації. Це досить небезпечно.
...Дивно, що в законодавстві, яке має відрегулювати процеси в Криму (насамперед адаптації кримськотатарського народу), використовують документи ще радянських часів. Колізії відбуваються і в нинішньому законодавстві: Земельний кодекс та закон про повернення кримських татар не кореспондуються, указ про прописку кримськотатарського народу і останнє розпорядження про реєстрацію автоматично втрачають чинність один за одним. Усе починає регулюватися місцевими актами. Дуже простим поясненням цього було б: ну, не доробили. Але ж законодавчі акти виписують аналітики, приймають фахівці, голосують депутати. Кому ж потрібні штучні прогалини, палиці в колеса, щоб ті чи інші акти можна було трактувати по-різному — залежно від ситуації?
...Крим — берег ісламу та християнства. Релігійне питання — це, мабуть, ще складніше, ніж етнічне. А штучне маніпулювання релігійністю ще страшніше, ніж педалювання етнічності. Немає міжконфесійної проблеми по суті. Дорадчі утворення чи при президентові, чи при ВР створено штучно, меджліс має зрозуміти: національні квоти не доречні. Є вільний вибір громадян. Чому має бути квота до центрального представницького органу від татар, а не від караїмів, кримчаків чи вірмен? На місцевому рівні — це інша справа. Тут має бути абсолютно пропорційне представництво за національною ознакою осіб, які проживають на цьому терені. Бо вирішувати побутові проблеми їм.
... Ще одна проблема — корінний народ. Усі розуміють, чому виникло це питання. Ми будуємо правову державу, тому треба подивитися на 169 статтю міжнародної організації праці, яка пояснює права корінних народів та які зобов’язання мають нести уряди країн, на терені яких знаходяться їх представники. Безліч пунктів її каже про те, що корінним вважається народ, який веде традиційний або аборигенний спосіб життя. Чи стосується це кримських татар? Ні, бо традиційний або аборигенний спосіб життя розуміє спільноту, яка не підпала під урбанізовані сучасні тенденції. Тобто це є аборигени Австралії, деякі народи на півночі Канади й Росії, невеличкі представники інших місць планети. Тобто, де-юре визнати кримськотатарський народ корінним народом Криму, це — не його шлях. А чому це пропонує меджліс, зрозуміло. Бо цілу низку пільг і гарантій представникам корінного народу має надати держава. Та й створення кримськотатарської національно-територіальної автономії на півострові не є дочасним, доцільним, і можливим. Чому? Бо як тоді говорити про толерантність до численних тут росіян? До реліктових уже караїмів і кримчаків? До українців, які в Криму є меншиною? Це шлях до того самого ранжиру: хтось кращий, хтось гірший. З другого боку, це питання надовго залишати відкритим не можна. От чому найголовніше нині — вироблення державної етнополітики. Архітектора отримаємо після виборів Президента.
Крим.