ВІйна статуй, або Невідомий урок єдності

сорок років тому, 27 червня 1964 року, в столиці Сполучених Штатів Америки Вашингтоні в присутності понад ста тисяч людей. ...Шлях нашого Кобзаря за океан був довгий і великотрудний. Хоча, на жаль, в Україні мало хто знає про це. І лише об'єднані зусилля української діаспори, гідні подиву, возвеличення та наслідування, допомогли йому з'явитися в самому центрі столиці світу...

...Того вечора в гостях у Аркадії Мельник, президента Об'єднання українців штату Огайо, були самі журналісти. Її оселю тісно оточили авто. "Як там, на рідній землі?" — цікавилися огайці в заокеанських співвітчизників. Вечірка видалася сердечна й гамірна: всі хотіли так багато запитати! До речі, така зустріч була не єдина за три тижні стажування групи працівників друкованих ЗМІ Хмельницької області в США. І на кожну я, член групи стажерів, приберігала запитання: "А яке найбільше досягнення української діаспори в США?" Всі сходилися на одному: потужнішої події за відкриття пам'ятника Шевченку у Вашингтоні, мабуть, не було...

— До появи українського поета-пророка на американській землі причетні одразу чотири президенти США, — розповів Антон Драган. — Гаррі Трумен очолював Почесний комітет пам'ятника Шевченку, Джон Кеннеді надіслав вітальне послання після остаточного визначення площі під монумент, Дуайт Ейзенхауер відкрив "нову статую свободи", як писала преса.

Та це потребувало окремого законопроекту Конгресу США. Сотні тисяч листів, які надсилала до Конгресу діаспора (а громадянами США вже було понад мільйон українців) стали "народним лобі", що просувало розв'язання питання. Відомі діячі Українського народного союзу, яких скеровував професор Лев Добрянський, зуміли знайти серед конгресменів чимало прихильників, і 1 червня 1960 року резолюцію, підготовлену Алвіном Бентлі, було прийнято комісією Конгресу. Потім — одноголосно схвалено в Сенаті. 

Ще чорнило не висохло на ньому, як розпочався останній етап реалізації великого задуму — оформлення відповідного комітету, до якого увійшли 85 конгресменів та сенаторів, понад сотня губернаторів, відомі діячі української діаспори.

— А далі настав час збирати кошти, проводити конкурс, вибирати проект і площу під монумент, — згадує Надія Мак-Коннел-Комарницька. — Шевченківський рік, проголошений комітетом до сторічної дати поета, допоміг поширити і в США Кобзареву славу. Було видано двомовну збірку його поезій, збірку "Наш Шевченко", в деяких містах з'явилися вулиці й площі імені Тараса. Вражаючу суму — 424 122 долари — принесли на олтар майбутнього пам'ятника співвітчизники Шевченка. 

Серед 17 проектів кращою було визнано роботу Лео Молодожанина. П'ять робіт, поданих митцями Канади, Європи, США, комітет нагородив преміями. За згодою столичної комісії парків вибрали трикутну площу — між вулицями 22-ю та 23-ю і "Р" (Пі) на північному заході центральної частини столиці, де міститься чимало посольств. Метою було наблизити до "нової статуї свободи" громадян різних національностей, які зверталися до амбасад, дати поневоленим народам взірець боротьби та незламності.

— Закладаючи перший камінь до фундаменту Тарасового монумента в урочистій велелюдній обстановці українці Роман Смаль-Стоцький, Йосип Лисогір, Лев Добрянський та директор парків Сеттон Джет користувалися "історичною лопатою", яка служила такій самій меті й під час закладання пам'ятників Вашингтонові та Лінкольну, — розповів Антон Драган. — Це викликало страшну лють Москви. Результатом стала поява в "Советской культуре", а згодом в київській "Радянській культурі" статті якогось професора Пархоменка "Тарас Шевченко і поборники "холодної війни". Називаючи Льва Добрянського пройдисвітом, покидьком української буржуазно-націоналістичної еміграції, який втягнув Сенат та президента у негідну гру, автор насміхався, що, мовляв, уряд США витрачає кошти на воєнні цілі, тож на пам'ятник Шевченку не знайшлося ні цента. (Монументи Жанні Дарк та Данте, до речі, також були дарунком американській столиці від французів та італійців, але злісної реакції з боку їхніх держав під час цього не спостерігалося). Заворушилися і противники в столиці США. Найбільшим козирем опонентів стало те, що комуністи в СРСР ставлять пам'ятники Шевченку як ідеологічному предтечі... російського комунізму. Акцію на відкликання ухваленого закону проводили газети "Новое русское слово", "Россия". І навіть "Вашингтон пост".

Два конгресмени польського походження Дульський та Леcінський використали листи українців до Конгресу на підтримку побудови пам'ятника і видали їх книгою "Шевченко — пам'ятник звільнення, свободи і незалежності всіх поневолених націй". Відгукнулися своїм "Словом" і провідні українські письменники, діячі культури та науки, які жили в радянській Україні, та тільки розпалили ще більшу дискусію, назвавши Шевченка послідовним борцем за визволення з пут капіталізму. Тут діаспора ніяк не могла погодитися і навіть прийняти землю з могили Тараса з рук комуністичного режиму, що визискував українців.

А коли заступник голови УНС інженер Куропась взяв грудку з могили Тараса, у Москві одразу сказали "нельзя" і відібрали землю. Але, були впевнені члени комітету, земля з могили пророка таки буде змішана з тією, на якій стоятиме пам'ятник, і не з ласки Москви.

Сама ідея спорудження пам'ятника Шевченку у Вашингтоні змусила й Кремль нарешті увіковічити Кобзаря в Москві. Причому ЦК планувало і тут "обігнати Америку" в часі. В грудні 1963 року посольство СРСР повідомило, що хоче взяти участь у церемонії відкриття пам'ятника. "А де ж амбасада вільної Радянської України, яку обіцяв відкрити Хрущов під час візиту до США?" — допитувалися Тарасові земляки. "Як можна називати Москву "столицею нашої Батьківщини?", — дивувалися вони. А коли радянська амбасада через місяць переслала "Слово" письменників зі своїм супровідним листом, і в ньому знайшли 47 розходжень, навіть відсутність прізвищ окремих підписантів, стало ясно, що послання творилося під диктовку згори. «Жодного виграшу в тій брудній грі — зірвати будівництво пам'ятника у Вашингтоні, применшити авторитет українців у Америці чи в крайньому разі добитися «ласкавого дозволу» Москви на появу Кобзаря у Вашингтоні, діаспора не дозволила здобути. На це треба було і політичної зрілості, і громадянської свідомості, і одностайності», — напише згодом у своїй книзі Антін Драган, член Комітету пам'ятника Шевченку в США.

— Відкриття вистражданого монумента зібрало понад сто тисяч українців з усіх куточків США, — згадує Леся Мельник. — Було так тісно від автомашин, що поліцейські залишилися без зміни, яка не могла добратися на пости. Українці підгодовували їх своїми канапками та яблуками, подаючи їх із вікон авто. Коли президент Ейзенхауер оглянув площу перед початком церемонії, у нього мимоволі вирвалося: «Видно, що українці мають у Штатах дуже багато приятелів, яких сюди накликали.» «Ми всі — українці», — загув натовп. — «Наші гетьмани також були виборні, а Тарас — наш пророк». «Айк», як називали його українці, густо почервонів і розпочав урочистості.

Коли полотнище з бронзової постаті впало, площа в єдиному пориві заспівала «Заповіт», а далі слухала, перериваючи оваціями, поважних промовців: президента США Ейзенхауера, конгресменів Дервінскі, Фігена, Дулскі, Флайда, першоієрарха Української православної церкви в США митрополита Іоана Теодоровича. Подія починалася і закінчувалася всенародною молитвою, після якої грянуло «Ще не вмерла Україна». Настільки велике піднесення було хіба на Софіївській площі пам'ятного 22 січня, в день Соборності, про що говорили нам батьки».

Америка справді не бачила такого нескінченного та організованого походу вулицями, як цього дня, стільки концертів та фестивалів, — писала наступного дня преса. Відтоді 27 червня вважається українським днем в США. «Холодна війна» між Вашингтоном та Москвою перейшла у «війну статуй», «на фронт поезії», зазначив престижний журнал «Ньюз енд ворлд ріпорт», бо в СРСР вшановують Шевченка як поета комунізму, в Америці — як борця за волю». А для українців, в Україні сущих, назавше, а надто нині, в час великої облуди, буде взірцем єднання навколо Тараса та його закличного, не підстриженого цензурою слова. З цим єднанням приходять «своя правда і воля, і сила».