Україна — ЄС: чи варто квапитися?

— Володимире Павловичу, ЄС швидкими темпами розширює кордони. Схоже, навіть поквапливо, не озираючись на проблеми. Проте Україна не одержала пропозицій приєднатися до когорти об’єднаних європейських країн, що спричинило розчарування певної частини політичного бомонду. Чи ви не згодні?

— Згоден, але почнемо з початку. ЄС розширився до 25 країн. Членство у ньому отримали 10 держав. Щоб іти в ногу, когорта намагатиметься спільними зусиллями досягти задекларованих цілей, що буде нелегко для всіх.

У не менш складну ситуацію потрапила й Україна, в якої тепер спільні кордони з трьома членами Євросоюзу — Польщею, Словаччиною, Угорщиною. Якщо коротко оцінювати статус-кво, то на цій ділянці ми сьогодні маємо Берлінську стіну в новій оздобі. Обмеження і втрати породжують саме такий образ. Утішає лише те, що досить швидко, я в цьому переконаний, ситуація все-таки стане більш сприятливою і для нас, і для ЄС. Але поки що «стіна» простяглася на 776 кілометрів й охоплює у своїй довжині 14 відсотків зовнішніх кордонів України...

...Що стосується економічного потенціалу ЄС, то він нині зріс на 25 відсотків. І за кількістю населення сягнув 429 мільйонів чоловік (приріст — 20 відсотків). Ринок ЄС виробляє 27 відсотків світового валового внутрішнього продукту. Це означає, що Євросоюз став найбільшим єдиним ринком світу. До того ж у перші три роки на нових учасників виплачуватимуть майже 40 мільярдів євро на рік. Сама «десятка» принесе в об’єднаний бюджет 15 мільярдів, тобто нові країни обійдуться ЄС у 25 мільярдів доларів. Ціна незначна, проте і потенціал «нової» Європи доволі скромний. Середній дохід на душу населення у країнах, що вступили до ЄС, становить майже 40 відсотків відповідного показника «старої» Європи.

— Отже, Європа буде змушена підтягувати «нові» держави до макроекономічних стандартів «старих» країн. Інакше задум втрачає сенс?

— 25 мільярдів євро вочевидь не досить для формування справді єдиного, дійсно загального європейського економічного та соціального простору. Скільки знадобиться років, щоб Європа підтягла ці країни до свого рівня? Таку саму проблему вирішував колишній Союз, і це породжувало силу-силенну перекосів і нових проблем. Зрештою, і власне сходження з історичної арени справді могутньої держави. У нових, зміцнілих гравців є амбіції, і вони починають про них заявляти. Не тому, що все дуже непросто в таких союзах та об’єднаннях. Східній Німеччині приблизно на десять років знадобився трильйон, щоб досягти середньодержавного рівня, але він виявився поки що недосяжним. Тож вкладення нових партнерів в економіку, безсумнівно, куці, щоб не сказати мізерні. На чому базується віра, що в межах ЄС цю діру вдасться залатати? На палкому бажанні «жити по-європейськи» і неможливості самостійно досягти загальноєвропейського прожиткового мінімуму?

Справа, однак, не лише у цьому, а й у конкурентоспроможності Європи по відношенню до США. Трансатлантичне економічне суперництво вочевидь підсилюється, нагадує про себе дедалі новими проявами. Тим часом Європі дісталися країни, не здатні підняти рівень життя ЄС на якісно новий щабель. Ось чому їй доведеться переосмислити загальну ситуацію та неординарні кроки у розв’язанні означених проблем. Перший етап ніби пройдено — десяток країн наче в обоймі. Але хіба Європа сформувала справді могутній ринок? На це треба зважати, щоб уникнути завищених очікувань.

— Могутній ринок розуміють по-різному...

— Його появу зумовлює сучасний процес глобалізації й інтернаціоналізації, що вимагає дуже високого науково-технічного потенціалу. Саме з наукової точки зору Європа не додала нічого. Навпаки, знайшла чергову слабку ланку з огляду на те, що глобалізація припускає прориви на центральних напрямах науково-технічної сфери. Такі зусилля здійснюють Японія, США. Та й сама Європа теж. Але формування ЄС у теперішньому форматі аж ніяк не свідчить про вдалий проект. Бо посилити конкурентоспроможність своєї продукції здатен лише той, хто, спираючись на науку, багатократно підвищить продуктивність праці та поліпшить якість продукції.

Об’єднана Європа так і не розв’язала для себе проблему сухопутних торговельних шляхів трансконтинентального рівня — це ще одне вузьке місце. Шлях до Азії вона обрала обхідною дорогою, але цей маршрут (проект ТРАСЕКА) ставить під сумнів реалізацію подібних намірів у масштабі вимог часу і мінливої економіки. Слід чесно і виразно визнати хоча б перед собою: задекларований проект практично неможливо реалізувати. Разом з приєднанням до ЄС «десяти» це сприймається як інерція «холодної війни», а відтак Європа ще не звільнилася від застарілої ідеології. Вона недооцінює багато проблем, розглядає їх у старому вимірі, на практиці намагається реалізувати безперспективні моделі. Це тоді, як сама Росія цілком змінила не лише своє обличчя, а й сутність власної ідеології. Коли треба думати про виживання в конкурентній боротьбі, чуємо розмови про буферні зони між «варварською» Росією та «просунутою» Європою, завіси і таке інше, бачимо спроби практичної їх реалізації. Але в новому світі вже неможливо створити ані буферну зону, ані завісу. До того ж, з огляду на досвід і величезну ресурсну базу Росії, відмежовуватися від неї безперспективно і шкідливо для європейського розширеного й інтегрованого простору.

Об’єктивні реалії не сприяють великим війнам. Воювати вже безглуздо. Достатньо нав’язати деякі економічні рекомендації міжнародних фінансових організацій (як 1992 року у випадку із Сомалі) і — тотальна деградація й убогість.

Польща, Словаччина інші сусіди України, розуміючи, що їм нічого особливо доброго від «прибуферного сусідства» очікувати не доводиться, не хочуть бути «передовим» кордоном у великій гіпотетичній війні майбутнього. Тому виступають за якнайшвидший вступ України до Європи. Помилка Європи в тому, що вона не передбачає у своїх розрахунках і планах ані той науковий потенціал, що в неї під боком, ані сухопутні можливості материкового простору. Поруч неї не лише унікальні наукові та сировинні ресурси, а й перспективні ринку збуту і споживання. Тут навіть масштабний ринок прісної води. Усвідомлена політика прямого транзиту через Україну, Білорусь, Росію, Казахстан відкриває двері цих ринків. Дає змогу сформулювати й реалізувати ідею цивілізованого ривка на зовсім іншій, немілітаризованій основі.

— Ви пропонуєте замкнути в природне ціле геополітичну лінію Схід-Захід, що приведе в дію всю континентальну економічну систему?

— Тільки так. А не доповнювати стратегічні плани списком передбачуваних у найближчій перспективі нових членів Співтовариства з Болгарії, Румунії, Хорватії, Македонії, Боснії, Сербії... Це не розв’язує проблем виходу на великий материковий економічний простір; не прориватися до Азії в обхід через Туреччину. Це не кращий, бо надзвичайно витратний для Європи, шлях, він обійдеться на кілька порядків дорожче, ніж тунель під Ла-Маншем. Європа розуміє це. Тому її підходи до України до такої міри обережні, що простежується готовність оперативно їх змінити. А я переконаний: зусилля Європи у формуванні об’єднаного простору потрібно доповнювати можливостями України та Росії, тобто розглядати спільну ідею в одному пакеті.

— Обережність Європи легко пояснити прогнозами стосовно гіпотетичного падіння російської державності під тиском релігійного протистояння, у що намагаються втягнути й Україну. До того ж не враховується та обставина, що в ісламу і християнства багато спільного в підходах до мирного співіснування...

— Не забуватимемо і про те, що будь-який радикалізм ефективно знімається впевненим і результативним економічним розвитком. Так само, як і загроза глобального тероризму. А поки що бачимо, що Європа, яка розраховує на перспективу розвитку, об’єднала вкрай важливі для себе Україну, Білорусь і Росію у групі з країнами Близького Сходу і Північно-Східної Африки, для яких поки що немає місця в ЄС найближчого майбутнього. Зазирнемо до послання Єврокомісії вже «розширеної» Європи: «Росії, країнам СНД і країнам Південного Середземномор’я повинна надаватися перспектива доступу до внутрішнього ринку Європейського співтовариства...» Коли? Як? Якщо — стіна? Вона вже в ідеології. Цитую далі: «...І до подальшої інтеграції і лібералізації, включаючи перехід до вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталів». Чотири свободи. Тобто нас у пакет заводять. Але не з Росією і Білоруссю, а з... Ізраїлем. Це якась нова нитка. Бачите, як динамічно світ змінюється. Вчора одне, сьогодні інше. Але наскільки перспективним є союз із країною, розв’язання конфліктів якої не видно навіть у перспективі? Така політика відстає від економічних розкладок і більше спрямована на руйнацію, ніж на творення. Не випадково саме Україна стала одним з організаторів створення нової структури — ЄЕП.

— Обирала простір, в якому зможе зберегти ідентичність?

— ЄЕП не абсолютизується, і у нього немає тієї надбудови, що все-таки створена в Євросоюзі. Передбачається вільна економічна зона для реалізації чотирьох визначених Євросоюзом свобод. Не випадково В. Путін звернув на це увагу. У Лівадійському палаці він зазначив, що ЄЕП ніяк не перешкоджає учасникам формувати власні відносини з об’єднаною Європою у форматі, який кожна зі сторін знайде для себе прийнятним. Росія «тягне» до Європи більше, ніж сама Європа. Пропонує пакетом входити до СОТ, бо так легше відстояти національні інтереси. Хіба це ізоляція? А Захід «зав’язує» нас на Ізраїль, Туреччину, Середземномор’я. Якщо спиратися на категорії економічної географії, то, можливо, проблеми спільного євродому почасти розв’язуються в такий спосіб. Але хіба що почасти. Нескінченне розширення території мало чого варте.

— Туреччина теж ісламська країна. Але з нею Європа готова контактувати...

— ...Економічні перспективи закономірно беруть гору над конфесіональними аргументами. До того ж у кожній європейській країні сьогодні живуть мільйони, десятки мільйонів мусульман, які збагачують, розвивають західну культуру й економіку. Але без нашого, повторюся, наукового потенціалу Європа істотно не просунеться. Тільки з приєднанням наших країн до ЄС ситуація набуде принципово іншого характеру. І саме для Європи. Космос, суднобудування, авіація, військова техніка, будівельні технології, аграрний комплекс, фундаментальні науки і багато в чому іншому наша наука були і залишаються на передових позиціях у загальносвітовому науковому процесі. Наші ключові галузі конкурентоспроможні. І ще. В ЄС сьогодні налічується 5,36 дослідника на тисячу працівників, у США — 8,66, в Японії — 9,72. Ті країни, котрі сьогодні не допускаються до єврокоманди — Україна, Білорусь, Росія і Казахстан, — могли б істотно змінити ситуацію для Європи. Не випадково США підживлює свою наукову сферу кадрами саме з цих країн, купуючи їхню працю за низькими цінами. Інша політика могла б зовсім змінити ситуацію на користь Євросоюзу.

У нашій науці представлено ноу-хау, яким немає аналогів у світовій науці. Цим фактом можна і треба пишатися. Не випадково на виставці в Німеччині мав успіх наш «Руслан». В Європі спільними зусиллями будують свій важкий літак, у десятки разів дорожчий за наш. Невідомо, коли і який побудують, та захоплюються нашим. А в нас вже освоєна практикою машина нового покоління. І це реальність, на яку треба зважати. Чи вигідно це Європі з її й без того чималими витратами на обслуговування своїх нових побратимів та європейському колу? Абсурд виходить — за будь-яку ціну створювати продукт, що вже надійшов на ринок. Але він закритий. Така зневага може виявитися небезпечною для Європи. Де гарантія, що вона сама не наражатиметься на гострі кризові прояви? А підстави до того є. Конкуренція з Америкою здатна породити в ЄС гострі суперечності. Завжди складно, коли до тебе приєднуються слабкі. До Америки слабкі не приєднуються. Вона захищена від витрат «вирівнювання». Сьогодні навіть ті країни, які щойно увійшли до ЄС, розуміють: без ринків Росії та України їх власний добробут під сумнівом. Їм без цього економічного простору просто не вижити, бо продукція цих країн більш конкурентоспроможна у нас, ніж у Франції, Німеччині, Італії.

Самі по собі темпи нічого не вирішують. Можна і за десятивідсоткового економічного зростання, але теперішніх інноваційних негараздів увести країну в кризу. Ми радіємо, що інвестиції зростають. А куди їх спрямовують? У ключові галузі — транспортну, хімічну, металургійну, машинобудування — надходить лише 4—7 відсотків. Чи можливий якісний темп економічного розвитку за такого інвестування? В Україну надходить 1,2 мільярда інвестицій на рік: сьогодні в середньому на людину в Україні припадає 114 доларів США. У канадську промисловість, наприклад, вливається також 1 мільярд. Але щодня. А ми міркуємо про саморозвиток інноваційної моделі економічного зростання для країни, що перебуває, по суті, в інвестиційній кризі. Темпи повинні бути жорстко узгоджені з ефективністю. Той, хто розраховує на наші темпи, схоже, цього не розуміє або свідомо оглуплює ситуацію. Темпи можна довести і до 30 відсотків і сказати: Європу ми обігнали. Але що з того? За рейтингами все одно будемо пасти задніх, а за злочинністю — ходити в передовиках. Україна не може будувати ідеологію «стіни відмежування». Це абсурд.

Подивіться, що казав З. Бжезинський під час свого останнього візиту до України: «Через десять років Україна має всі шанси інтегруватися до ЄС». До речі, він і Україну, і Росію позначив у своїх виступах як європейські країни. Випадковість? Помилка досвідченого лиса? Як на мене, глибоке розуміння ситуації! Те саме казав Берлусконі Путіну — ніби за руку тягнув до ЄС.

Політики Німеччини, Франції, Італії вже на практиці формують великий ринок за участю Росії й України. Він уже проглядається, хоча поки що слабкий і через це чутливий до тиску віджилих стереотипів. Але нові тенденції вже можна побачити. Хоч як там є, Європа не зможе знехтувати Україну та Росію. Але до такого розуміння вона повинна дозріти сама. Інакше провали в її економічному розвитку неминучі. А такі провали супроводжуються соціальними потрясіннями. Черчілль ще на початку 40-х років казав про необхідність створення нового європейського сімейства у структурі, що дає змогу жити у світі й свободі. І не географію він визначав, а нову концепцію європейського розвитку. Якби Україні надавали сприятливіші умови — із вступом до СОТ, зі статусом країни з ринковими відносинами, — то, може, вона по-іншому й вибудовувала свої відносини у просторі СНД. Але рано чи пізно вона все одно змушена була б звернутися саме до цього простору. Це закономірно. А в цьому випадку ЄЕП — вихід України з вакууму, створеного політикою самої Європи.

Посилення «четвірки» знімає багато проблем, бо Євросоюз зацікавлений у припливі ресурсів. Європейське партнерство в майбутньому закономірно має привести до створення євразійської зони вільної торгівлі. В ідеалі. І ніхто в цьому не сумнівається. От чому для досягнення такої мети вигідніше діяти разом з Росією, Казахстаном і Білоруссю. Для подальшого просування на південно-азіатський ринок. І через десять-п’ятнадцять років його створення цілком реальне. Тоді потенціал багатьох країн не піде в пісок. Хіба це погано для світу і процвітання загального європейського дому?