Схоже, що ми на своєму автомобілі, вишукуючи від польового стану найкоротшу понад балками, ярами та посадками дорогу до міжміської траси, заблудилися. Так-так, серед білого дня... Серед степів широких Васильківського району...
Несподівано поміж високими крислатими деревами забовваніли якісь густі зарості. Під’їхали ближче. Дивно, наче... вулиця. За щільним верболозом, хащами бузку і дерези, багаторічними бур’янами виднілися розвалені хати-мазанки. Тихо. Моторошно.
Але ж он на дорозі кушпляться кури! І раптом аж кольнуло попід серцем: з-під похиленого та почорнілого від часу паркану на нас вичікувально-стривожено дивилися двоє стареньких у сіро-чорному поношеному та брудному одязі. Маленька, худенька у густих глибоких зморшках бабуся і, напевно, такого ж віку дідусь сиділи, як закам’янілі, на лавочці, спираючись ще й на ціпки.
— Доброго здоров’я! — чомусь воднораз, не змовляючись, дуже голосно гукнули ми, підходячи до людей поближче.
Кивнувши головами, обоє запитально вдивлялися в нас. Після довгої паузи бабуся кволою рукою показала на крайок лавочки і доволі чітко промовила: «Сідайте. Грійтеся на сонечку і розказуйте, що нового».
Дивно, але стало якось спокійно, затишно. Розговорилися, познайомилися.
— Ви не думайте, що ми тут самі, — розповідала говірка, як виявилося, Клавдія Олександрівна Усенко. — Отам далі за нами ще живуть люди. Душ 50, я так думаю, у Нововоскресенівці ще набереться. Село наше так називається. За кряжем є дуже давня Воскресенівка, а наша Нововоскресенівка десь після революції, як куркулі завелися, з’явилася. Колись тут було гарно і весело. Я проробила увесь вік у колгоспній бригаді. Всі гуртом ми будувалися, засаджували все яблунями та грушами — на щастя. Оцією дорогою щодня мчали і мчали автобуси та машини до обласного центру, на Синельникове, Павлоград, Васильківку. А як розпався колгосп, то сусіди розбіглися хто куди, бо роботи не стало. Ми — старі, то й лишилися. Живемо. Хоча мені краще, ніж іншим, бо в місті зимую. А тут є сім’ї і з манюсінькими дітьми.
Наш переляканий вигляд, мабуть, занепокоїв бабусю і вона, зупинившись на півслові, стурбовано запитала: «Може, ви їсти хочете? То чим же вас пригостити? Хіба що борщику з кропивою?..»
Постувати для нововоскресенівців — звичне діло. Бо довгий вже час обходяться тільки тим, що побіля хати росте, — бурячок, морква, капуста. Яйця — велика розкіш. Треба щось і продати, щоб вчасно заплатити за світло. Курей не ріжуть. Хіба що якась приблудна машина, пролітаючи мимо, задавить, але не забере з собою, котрусь із несучок, яким чомусь подобається гуляти тільки тихою тепер вулицею, порослою шпоришем.
У селі немає магазину. Буває, заїжджі торгаші привозять свій невідомо якої давності та якості товар за фантастичними, порівняно з міськими, цінами. Деруть грошики з пенсіонерів, забираючи задарма їхню городню продукцію, домашню птицю, молочко.
Діти до школи, яка розташована у сусідній Воскресенівці, дістаються, хто як може. Тепер, коли вже тепло, — велосипедами. Холодної пори року та в дощову погоду сидять удома. Є й такі, котрі вже по кілька років до школи не ходять взагалі. Увесь час телевізор дивляться, бажаючи бути схожими на суперменів та зірок, котрі тільки співають та танцюють.
Володимир Олексійович Бородаєнко, який до цього мовчки слухав тиху мову своєї сусідки, несподівано додав: «Але, хоч би як там було, ми — довгожителі. Бабі Клаві тільки 80 виповнилося, а моїй тітці Федосі, яка он через хату живе, вже 92. Ось іде до нас ще й Дмитро Іванович Безп’ятий. Це порівняно молодий пенсіонер. Усі ми — роботящі. Були...»
— Доживаємо, вимираємо, — зітхає Дмитро Іванович. — У 70-ті роки, коли наше село вважалося напівперспективним, тут проклали оцю дорогу. Будували хати гуртом, були в колгоспі ферми, техніка. Але помінялася влада, а з нею й порядки. То чому ж тоді не розділили на кожного по справедливості? Розікрали все, розтягли, зрозуміло, хто. А через 10 років схаменулися: почали ділить майно. Що вже ділити?.. Тепер село на всі 200 відсотків — неперспективне. І, звісно, нікому не потрібне. Але шкода, що діти та онуки ростуть неуками. Не можемо добитися ні від кого, щоб пустили маршрутку чи автобус який. Ми платили б! Якби тільки дітей до школи возили. Хоч би читати та писати навчилися, бо їм, дітям безробітних, хоч би якими розумними вони були, і так одна доля — в ПТУ та в найми до тих, хто швидко зумів забагатіти. Невже отам у верхах не розуміють: не воскреснуть отакі села, то й Україна загине?!
Хотілося з’ясувати, хто орендує паї цих мудрих людей, як платить за них, чи буває тут хто із сільради. Але бабуся Клава, боляче зажмурившись, тільки заперечно хитала головою: «Ні, ні! Не треба про це! Не нам судить! Гріх не тільки говорити погано про людей, а навіть і думати.»
Щасливі й заможні ті, хто має таких безсловесних, набожно-святих пайовиків, які увесь вік звично живуть скромно і у корисному для здоров’я, як самі себе переконали, вегетаріанстві.
Рушаючи дорогою, яку підказали воскресенівці, наш водій, схвильований побаченим і почутим, одразу так натиснув на газ, що кури ледве встигли розбігтися.
Дніпропетровська область.