Опішня — столиця українського гончарства. Її слава зростала на невтомній, копіткій праці талановитих і обдарованих людей, на творчих пошуках багатьох поколінь. Один із них — Гаврило Ничипорович Пошивайло. Цього року виповнилось 95 років від дня народження чудової людини, талановитого гончара, заслуженого майстра народної творчості України, члена Спілки художників України.
Гончарювати розпочав змалку — в батьківській хаті. Вчився у місцевій керамічній школі, працював в артілі, а згодом — на заводі «Художній керамік».
Його найліпшим порадником, помічником та вірним другом була дружина Євдокія Данилівна. Називали їх гончарним дуетом. Він — майстер гончарного круга, а вона — малювальниця від Бога. Завод став для подружжя другою домівкою. Все життя вони віддали праці на підприємстві. І вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, майже щодня ходили туди...
Глина була сенсом усього життя Гаврила Ничипоровича. Коли він сідав за гончарний круг і той починав крутитися, все навколо немов зупинялося, дивлячись на те таїнство, що діється поруч. Руки майстра пестять, чаклують, заклинають святим рухом невеличку кульку нашої рідної землі — грудочку глини. Руки вміло просять у цієї часточки на крузі життя, злету, любові. Заспівала глина свою пісню, задихала... Зазвучала форма, образ. І здається, що в цю хвилину майстер народжує диво. Здається, що руки гончаря ніби виліплені з глини. Вони не старіють, а інколи дуже втомлюються і задумливо лягають на коліна, пригорнувшись одна до одної, щоб трішки відпочити. Руки відпочивають, а мозок сповнюєтья новими ідеями. Не раз Гаврило Ничипорович сідав за гончарний круг, який стояв поряд з ліжком, просто серед ночі і творив.
Він був універсальним майстром, що добре знав і вмів відтворити всі різновиди асортименту, принципи декорування місцевої кераміки. Саме Гаврило Ничипорович уперше на опішнянській землі розробив групові композиції на теми ярмарків, надавши їм виразної пластичності та гармонії. Милують око неперевершені композиції «На ярмарку», «Куми», «Солоха і Дяк», «Возний», «Біля криниці», «Троїсті музики», скульптури «Бандурист», «Т. Г. Шевченко», «Козачка», «Хата», «Левик», «Бик» та багато інших.
За своє життя гончар створив тисячі глиняних виробів. А за давньою опішнянською традицією твори гончаря мусили пройти через руки дружини-малювальниці. Саме вона надихала святковістю, уквітчувала різнобарв’ям чудову посудину чи скульптурну композицію. Євдокія Данилівна писала по сірій глині досконало і швидко. Ескізи розписів народжувалися миттєво. Як легко й невимушено з-під її руки лягали традиційні орнаменти — квіти, виноградна лоза, риби, птахи! Дуже раділа, коли її орнаменти копіювали. «Ото в людини немає свого, то хай бере у другого. Оце саджали малювати макітри за моїм малюнком, а я й радію, на душі стає якось світло, коли бачу, що мій орнамент подобається. То я і показую їм. Треба ж молоді у когось вчитись...»
Жоден Сорочинський ярмарок не обходився без Гаврила Ничипоровича та його дивовижних робіт. Збігалися до місця, де сидів гончар, люди, щоб подивитися на таїну творення глечика, макітри чи свистунця. Майстер тільки радів з того, що люди хочуть побачити, відчути своїми руками чарівний шматочок глини.
Але з роками здоров’я гончаря погіршувалося. За рік до відходу у вічність Гаврило Ничипорович виніс гончарний круг з кімнати, мовляв, той уже свого відкрутив. Але не було в містечку жодного майстра, який до останнього подиху не випускав би з рук «святу землицю». Після смерті чоловіка у 1991-му залишилася Євдокія Данилівна дуже самотньою, адже були вони з вісімнадцяти літ разом. І вважалися єдиним цілим, доповнювали одне одного. Тому й не жила господиня, а просто доживала ті три самотніх роки.
Домівка родини Пошивайлів завжди була відчинена для людей, тому і йшли вони туди, щоб відчути велику любов до глини, до високого мистецтва гончарювання. Євдокія Данилівна була закоханою в усе прекрасне і тонко його відчувала. Для домашнього музею відвела найбільшу і найсвітлішу кімнату, в якій дбайливо розвісила рушники, картини, найкращі вироби Гаврила Ничипоровича. Пізніше зібрання поповнювалося творами старшого сина Миколи, котрий пішов гончарними стопами батька. Музей для родини Пошивайлів був символом і способом збереження та примноження кращих набутків гончарства. І йшли до їхньої оселі численні екскурсії, закордонні делегації, щоб відчути дух прекрасного, який завжди присутній у дивовижному Храмі кераміки.
А своєму онукові Олесю Євдокія Данилівна заповіла створити в Опішні Музей гончарства. У 1999 році Національним музеєм-заповідником українського гончарства в Опішні на чолі з генеральним директором, доктором історичних наук, нині депутатом Полтавської обласної ради Олесем Пошивайлом і було засновано Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів, де недоторканними зберігаються речі побуту, що оточували цю родину протягом багатьох років.
Твори кераміки родини Пошивайлів прикрашають багато музеїв нашої держави, а також близького та далекого зарубіжжя.
Любили й поважали Гаврила та Євдокію Пошивайлів односельці та гості селища. Усього було на їхньому шляху: і горя, і радості. Пережили революції, радянські економічні експерименти, репресії, зазнали тяжких років голодомору та війни. Та загалом прожили вони щасливо. І раді були тому, що виростили трьох синів, діждалися онуків та правнуків, а головне — залишили добру, невмирущу пам’ять.
Світлана ПРУГЛО, співробітник інформаційної служби Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні.
