У нечесно зведеній споруді жити буде незатишно і соромно

Зовні Харківщина поки що політично спокійна. Втім, досвідченому виборцеві, напевно, помітно, що ця безтурботність відносна, як у тій старій пісні: тихо на кордоні, але не вірте цій тиші. Харків, як відомо, в Україні не перше місто, але й не друге. В усі періоди найрізноманітніших політичних кампаній столиця Слобожанщини відігравала дуже важливу роль у прийнятті принципових політичних рішень на всій території України. Різні політичні сили і нині роблять значні ставки на Харків. У Харкові достатня кількість сильних обласних партійних організацій пропризидентського спрямування, опозиційних, і їхні лідери не приховують, що на майбутніх виборах мають намір зіграти одну з головних партій у найважливішому політичному творі прийдешніх років.

Зрозуміло, «провінційна столиця» не в змозі чинити якийсь істотний політичний тиск на інші регіони, як це може зробити столиця фактична. Але через наявність значного інтелектуального, промислового та й політичного потенціалу її голос у загальній виборчій оді, без сумніву, буде звучати особливо і помітно. Цілком очевидно, що ліві сили на Харківщині на майбутніх президентських виборах, швидше за все, не воюватимуть одне з одним за виборчі голоси, а намагатимуться виступити єдиним фронтом, чим можуть подати приклад для наслідування іншим, менш згуртованим у лівому русі регіонам. І жодного вже сумніву не викликає той прогноз, що пропрезидентські партії до початку виборчої кампанії зроблять остаточне переформування своїх «бойових порядків» і спрямують на виборця таку злагоджену політичну машину, якої він ще не бачив.

Якщо опозиція в краї різношерстна і незахищена від вірусу вождізму, то партії влади, напевно, більше дотримуються військового статуту, ніж партійного. Майже всі населені пункти області «віддають перевагу» Народно-демократичній партії. У її лавах практично всі номенклатурні працівники, службовці багатьох установ і організацій, перебування яких на тих чи тих посадах, так чи інакше, залежить від думки можновладців. Крім того, чинна влада щільно оточена партіями-сателітами, здатними витримати будь-який натиск опозиції і не дозволити очорнити її бойовий авангард.

Сьогодні близько семи реально діючих, могутніх, впливових, чітко структурованих політичних організацій, насамперед НДП, Партія регіонів, СДПУ(о), Партія промисловців і підприємців, Трудова Україна, Аграрна партія, «Жінки за майбутнє», готові довести свою прихильність ідеалам чинної влади і боротися за них на політичних барикадах до переможного кінця. В даний час у кожної з них від 40 до 10 тисяч «бойових багнетів». Безперечно, що в пік виборчої кампанії до їхніх лав буде введено ще й додаткові, свіжі, сили.

Тоді як, наприклад, Народний рух України володіє в області лише «сотнею слабеньких клинків». Не набагато більший вплив мають на населення й інші карликові партії. Виборчу платівку комуністів і соціалістів теж уже доволі вивчено. Шанобливо поводитися чинній владі доводиться лише з блоком «Наша Україна» В. Ющенка. Мабуть, не випадково в період пробного скандального агітпробігу «нашоукраїнців» східними областями України восени минулого року в Харкові жодних ексцесів не сталося. Віктора Ющенка по-тихому прийняли батьки міста і, напевно, він знайшов з ними спільну мову. Тож не виключено, що вся ця політична міць у період генеральних змагань може виявитися лише бутафорією провласної міці в її нинішньому уявленні, а то й зовсім троянським конем супротивника в нібито власному політичному таборі. Таке в політиці траплялося досить часто, а надто в українській.

Досить згадати, як недавні партократи мистецьки перефарбовувалися в демократів і як спритно визначали свою політичну приналежність залежно від того, які вітри дули з печерських пагорбів.

Ну а поки що лідери політичних партій прагнуть сподобатися майбутнім попутникам і союзникам, а декому відкрити і кредитну лінію за публічну симпатію. Журналістів, приміром, у переддень недавнього професійного свята партійні бонзи запрошували на задушевну бесіду до затишних ресторанчиків, деякі з них навіть не соромилися привселюдно тикати в руки борзописців конверти з асигнаціями, напевно, припускаючи, що це аванс на майбутнє. Для залучення активу простішого статусу теж, напевно, уже припасено за дешево і прострочені консерви, і такі необхідні людям похилого віку медикаменти, і найкращий сорокаградусний засіб для «вдумливого» прийняття рішення. Однак на першому місці в цьому арсеналі, як завжди, буде латання дір на дорогах, спорудження нових гілок газопроводу в глухі села, примазування власного «я» до інших будівництв і планів. Цього літа, наприклад, Харків відзначатиме своє 350-ліття. До ювілейної дати приурочено здавання нових станцій метро, кілька суспільно значимих будівель, ремонтують хоч трохи дороги, фарбують будинки, які не бачили малярської щітки десятиліттями. Тож підписуватися є під чим, тим паче, що кошти на всі ці «будови століття» знову ж вибивалися в офіційному Києві не без допомоги влади.

Слід зазначити і те, що за останні роки істотно підвищилася політична культура в політично завжди напруженому регіоні. Навесні непримиренні опоненти висаджували разом дерева, тепер от у дні ювілейних святкувань збираються запровадити мораторій на проведення політичних акцій. Може, і вийде.

Утім, президентські вибори для харківської політичної еліти — це лише проба сил. Як уже згадувалося вище, вона майже на всі сто готова до будь-якого розвитку сценарію і не сумніваюся, що її влаштує будь-який результат. «Незапланований», можливо, навіть більше, ніж плановий. Відомо ж бо, щоб виграти черговий бій із власною армією, на полі битви треба боротися на смерть. Щоб перемогти з ворожою — досить лише зрадити власне військо. Вчинок, ганебний у ратній справі в усіх народів і за всіх часів, у сучасній вітчизняній політкухні вважається справою цілком нормальною, повсякденною.

Сумно. По-моєму, так добротний дім не будують, називай його хоч європейським, хоч суто українським, тому що все одно жити в ньому буде незатишно і соромно.

Харків.