194 «голодні» дні ...влаштовує інтернатським дітям недосконале законодавство

Наше знайомство із Ганнусею Вермінською з 5-А класу було зовсім коротке. Але дівчинка встигла розповісти, що раніше жила в дитячому будинку, а коли прийшов час сідати за парту, опинилася тут, у Головчинецькій спеціальній школі інтенсивної педагогічної корекції. Разом із нею сюди прийшли багато дітей зі схожою біографією. Таких із 164 вихованців школи понад половина. І щороку їх кількість збільшується, а ще десять років тому сиріт у школі було лише дванадцять. Оскільки іншого дому не мають, то все, що тут діється, сприймають як належне і невідворотне. Інколи, правда, сироти (і соціальні теж) можуть порівняти своє життя із «сімейним», адже поруч навчаються діти, в яких є родини. Порівняння часто не на користь отих, умовно «домашніх».

— Буває, діти відправляються на канікули до батьків, але минає тиждень-другий і вони самі повертаються до інтернату, — розповів директор школи Сергій Вознюк. — Трапляється, що й без нашого одягу і взуття, голодні та завошивлені. Там, біля горе-батьків, таке лихо, що жодні кровні зв’язки не втримають. А в інтернаті хоч і немає розкошів — завжди нагодують, помиють, одягнуть.

Про те, як дається цей достаток, найбільше знає директор. Бо хоча і буває тут багато гостей (особливо під час усяких передвиборних кампаній), подарунки їх разові і передбачувані — шкільне приладдя, часом щось із побутової техніки, одягу чи харчів... Звісно, тут усьому раді. Але щоденне життя набагато складніше і скромніше.

Достатньо лише поглянути на вихованців, щоб зрозуміти, що вони з інтернату. «Секондхендівський» одяг і взуття видають. Кажу це не для того, щоб когось образити чи дорікнути. Хоч би як старався колектив школи, а вирватися за рамки казенного дому, визначені дуже обмеженим бюджетом, надзвичайно важко.

Хоча останніми роками проблем із вчасним надходженням грошей практично немає, їх однаково на все не вистачає. Це лише на перший погляд може видатися, що 1,2 мільйона гривень на рік цілком достатньо, щоб одягнути і нагодувати 164 дитини. Але арифметика набагато складніша. Майже половина цих грошей іде на заробітну плату вчителям та вихователям. Ще 124 тисячі — на енергоносії. Якщо порахувати ремонти, господарські витрати, якісь непередбачувані обставини — залишаються зовсім скромні цифри. Приміром, на харчування дитини тут не можуть дозволити собі витрачати більше шести гривень на день. Спробуйте купити харчі на них і приготувати ситні і смачні сніданок, обід та вечерю.

Щойно навчилися розподіляти і жити на ці гроші, як постала інша проблема. За новим Бюджетним кодексом фінансування дітей у школі такого типу передбачено тільки протягом навчального тижня. У вихідні, святкові дні, а тим паче під час канікул на утримання дітей не надають жодної копійки. Тож таких «голодних» днів на рік припадає аж 194! Як і кому довести, що у сирітства не буває вихідних і канікул?

Минулого літа майже сто дітей проводили свої канікули тут, у школі. Їм просто немає куди йти, вони тікають сюди з дому, бо там суцільне пекло. Про тих, у кого немає й такого дому, і говорити нічого. Куди їх подіти? Виставити за поріг?

— Щоб вийти з цієї ситуації, ми робимо все, щоб змінити статус школи, — розповів директор. — Нині вона просто спеціальна, і це потребує тільки введення додаткових шкільних програм. Але те, що більшість дітей — сироти, під час вирішення фінансового питання до уваги не беруть. А якщо статус сирітського закладу буде закріплено офіційно, то відповідно й фінансування стане щоденним, а не лише на навчальні дні.

Школа нарешті даватиме повну середню освіту, а не дев’ятикласну. У Головчинцях зберуться сироти із Солобковців, Соколівки, Вовковинців, інших інтернатів, куди їх нині розсилають із дитбудинку. А це, безперечно, чудово.

У свою чергу, одну з тих шкіл перепрофілюють у школу спецкорекції. Одне слово, всіх чекає велике переселення. Але ж і тут доведеться різати по живому, бо дітей, яких одного разу доля уже забрала із родини, знову доведеться забирати із звичного дому.

І куди, приміром, піде п’ятикласниця Наталя з молодшим братиком Сашком, якщо мама перебуває в тюрмі? А їх відправили до шкіл у різних селах. У Головчинцях зробили все, щоб братика перевели до сестри. А потім вирішили налагодити зв’язок ще й із мамою. Весь колектив писав листа до керівництва жіночої колонії з проханням дозволити Наталці побачитися з мамою. Потім усі викладачі скинулися на дорогу і все-таки влаштували цю зустріч за гратами. Мало того, усією школою зібрали передачу для мами: з тієї-таки «гуманітарки» підібрали одяг для жінки. Нинішнього року до маминого дня народження Наталя знову повезе подарунки. Від себе, від своєї школи, від своєї cім’ї.

А що завтра стане її домом? Цим дітям так важко його шукати. У випускників практично один шлях — до профтехучилища. З гордістю всі згадують Вітю Ващука, котрому вдалося пробити мур знань і стати студентом університету. Таких — одиниці. А «петеушна» освіта сьогодні не відчиняє двері у життя. Кому потрібні сільські механізатори, слюсарі, будівельники — а переважно такі спеціальності опановують інтернатські діти? Не дивно, що час від часу вони знову повертаються до Головчинців. І їх теж треба нагодувати і одягнути, бо ніхто цього не зробить. На жаль, у жодному бюджеті таких витрат не передбачено, і директор робить це на свій страх і ризик.

А взагалі його робота здебільшого полягає у тому, щоб відшукати спонсорів і благодійників. У їх пошуках вийшли навіть за державні кордони. Вже не перший рік головчинецька школа підтримує тісні зв’язки з німецькими дитячими будинками. І хоча матеріальні статки не порівняти, діти все одно швидко знаходять спільну мову. Підлітки із захопленням розповідали, як відвідували різні міста, вивчали німецьку, жили в сім’ях, але... сумували за своєю ранковою кашею, бо не звикли до німецьких бутербродів, і писали довгі листи вчителям. До свого дому.

Потім одна дівчинка розповіла, що німецька сім’я переказала їй сто євро. Це були її гроші, і вона мала право витратити їх на власний розсуд. Мені подумалося, що багато її ровесників могли б витратити їх на солодощі, посидіти десь у кафе чи купити плеєр. Та з’яcувалося, що про жодні витребеньки вона й не думала. Її найбільшою мрією була куртка. Не з «гуманітарки», а новенька, така, яку вона сама вибере.

Вони інші, ці діти. Їм треба вижити, вистояти, пристосуватися до життя, яке так уперто відводить їм місце на задвірках. І так само вистояти, шукати весь час вихід мусять школа, вчителі й вихователі. Загалом вони могли б жити простішим життям: провести уроки, відпрацювати робочий день і... забути про виробничі проблеми. Тут так не виходить. Бо якщо вони не подбають про цих дітей, цього не зробить ніхто. Таке абстрактне поняття, як держава, котра взяла на себе відповідальність за цих школярів, нагадує їхніх непутящих батьків, чиї шляхи ніколи не перетинаються з дитячими. А ті бредуть своїми, які теж рідко виводять до центральних магістралей.

Хмельницький.