У 70-му числі нашої газети подано першу публікацію про стан національної культури, спроби покращення літературного процесу. Сьогодні слово критикові, літературознавцеві, докторові філологічних наук, віце-президентові Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимирові ПанЧенку.
Народився 2 вересня 1954 р. в с. Демидівка Любашівського району на Одещині. Закінчив філологічний факультет Одеського університету та аспірантуру. Автор книжок «Енергія пошуку», «Віч-на-віч з епохою», «Художня література і проблеми шкільного виховання», «Юрій Яновський», «Поет революційного гарту», «Магічний кристал»; упорядник книги В. Винниченка «Раб краси», автор сценарію фільму «Голгофа Винниченка», помітних статей «Меч Щербицького проти «Меча Арея» (Епізоди історії української літератури початку 1970-х років), «Штрихи до портрета І. Карпенко-Карого в контексті епохи», «Злії діти» Тараса Шевченка і десять його заповідей 1845 року» «Сторінки публіцистичного щоденника» тощо.
Він напрочуд толерантний співрозмовник. Найбільша його пристрасть — вітчизняна література, болюче сприймає її негаразди. Жив у провінції, тепер запросили до столиці. Нещодавно переніс важку операцію. Зустрілися ми біля палацу «Україна»: йшов на свято лауреатів Шевченківської премії...
— Ваш погляд на стан сучасної української літератури.
— Я не знаю нині жодного критика, який узявся б говорити «за всю» літературу. Десь із 1973 р. аж до початку 1990-х в Україні виходили збірники «Рік» 73, 76, 80, 82... Літературний огляд», що їх пізніше змінила «Літературна панорама». То були своєрідні щорічні звіти про нашу прозу, поезію, драматургію, критику, перекладацьку справу. Було в них чимало кон’юнктури в оцінках, ідеологічної тріскотні, зате фактаж назбирувався такий, що до тих збірників і нині корисно зазирати. А тепер літературне господарство загалом бездоглядне з боку критики. У всякому разі, згадати важко, здається, останній великий літературний огляд належить Іванові Дзюбі, і датований він ще 1992 роком.
Найсамоорганізованішою, здається, є та частина літератури, яка твориться 30—40-літніми письменниками. Час від часу виходять антології, досить активна літературно-критична «тусовка» на сторінках таких видань, як «Дзеркало тижня», «Книжник-ревю», «Кур’єр Кривбасу»... Але загалом життя-буття нашої літератури осмислюється кволо, спорадично, майже немає дискусій...
Ми наштовхнулися на проблеми, які долати нелегко. Це кризові явища в системі книговидання і книгорозповсюдження, ненормальна державна політика щодо української книжки, низька платоспроможність покупців, традиційно травматична ситуація з українською мовою, наступ електронних засобів масової інформації...
Змінилося справді багато. Диктат ідеології змінився диктатом ринку. Настав час постмодерністських захоплень. Не обійшло це і неубієнну українську літературу, яка за останні роки — попри всі перешкоди й перепади температурних режимів — не раз підтверджувала свою здатність створювати, кажучи ринковою термінологією, конкурентоспроможний продукт. Подивіться хоч би на «осінь патріархів»: нам ще належить осмислити трилогію про УПА Романа Іваничука, «Вічного Івана» Віктора Міняйла, прозові новинки Юрія Мушкетика, історичний роман «Хоть» Анатолія Мороза (із життя гетьмана Петра Дорошенка), останні два твори романа Федоріва, мемуари і короткі повісті Анатолія Дімарова з його книги «Зблиски», «Листя землі» Володимира Дрозда...
А невтомний Павло Загребельний з його «Брухтом» і «Стовпотворінням»? Гротескна лінія у творчості цього письменника завжди була виразною, — варто згадати його «Південний комфорт», «Вигнання з раю», «Голу душу». А тепер, у «Брухті» гротеск просто-таки відчайдушний. Про це вже йшлося у вашій газеті. Їй право, ми багатші, ніж це, може, нам самим часом здається.
Ось не стало Миколи Вінграновського. Восени, коли у Львові відбувався форум видавців, він ще приїздив на презентацію своєї книжки «Манюня», влаштовану у Львівському університеті. І була неповторна зустріч, була неабияка увага аудиторії до цього дивовижного поета, прозаїка, артиста, було піднесення самого Вінграновського, не так уже й розбалуваного останніми роками такими зустрічами... Він писав про гетьманські столиці України, знімав про них кіносеріал, творив свою метафоричну прозу, залишивши нам розкішний, абсолютно неповторний роман про Наливайка... Але мене не полишає гірке відчуття: чи не занадто ми флегматичні й байдужі як нація, коли йдеться про митців такого виміру й таланту? Вінграновського рідко видають, він ніколи не мав навіть двотомника.
Інколи мені здається, що українська культура, література в незалежній Україні — це таке собі коло, вирватися з якого ну ніяк не вдається. В цьому зв’язку згадую Ольгерда Бочковського, який у своїх працях з націології все життя доводив одну просту істину: нація — це воля бути нацією.
— Ви на початку розмови сказали про борги критики перед літературою, читачами. Чи є якісь сподівання, що їх стане менше?
— Інститут літератури НАНУ готує зараз 10-томну «Історію української літератури», останній том має бути присвячений нашому письменству 1990-х і початку 2000 років. Можливо навіть, це буде авторський том Ніли Зборовської, що я особисто тільки б вітав, бо ж колективні праці зазвичай менш ефективні. Сучасна література досить активно досліджується також на рівні дисертаційному: лише про Ю. Андруховича, для прикладу, написано більше, ніж він сам написав. Одним із найулюбленіших об’єктів дослідження для молодих дисертантів є проза Валерія Шевчука. Але то все-таки інше, потрібна саме критика як оперативне осмислення й прогнозування літературного процесу. І тут якраз і виникають борги, хоча є кілька пер, які все ж устигають за тим, що діється в поточній літературі. Маю на увазі Євгена Барана з Івано-Франківська, Олександра Ярового з Києва, Петра Іванишина з Дрогобича, Олександра Бойченка з Чернівців... Але переважають все-таки бліц-рецензії, відгуки, а хочеться грунтовних «старомодних» розборів — таких, які блискуче вдавалися Анатолію Макарову, Миколі Ільницькому, Віталію Дончику, Михайлові Слабошпицькому... Вочевидь напрошується серйозна розмова про «жіночу» прозу. Софія Майданська, Оксана Забужко, Галина Пагутяк, Марія Матіос, Теодозія Зарівна, Євгенія Кононенко, — яскравих імен тут більш ніж достатньо, до того ж жінки, схоже, виявляються більшими «бунтівниками», ніж чоловіки-письменники.
Може постати запитання: а чим же пояснюється низька активність критиків? Думаю, тим, що бути професійним критиком, щоденно працювати «на верстаті» майже ніхто з них можливості не має. Вихід міг би бути в тому, щоб авторитетні газети «наймали» собі колумністів. Частково це й робиться, але не так у критиці, як у публіцистиці. Якби в такому режимі могли працювати бодай 5—10 критиків, ми мали б іншу картину з осмисленням сучасної літератури, «розкручуванням» найцікавішого в ній, виробленням ієрархії цінностей...
— А які «гілки», «течії» в нашій літературі вам здаються особливо перспективними?
— Знаєте, мене порадувала поява так званої масової літератури в нашій літературі. Дуже добре, що відбуваються конкурси на зразок «Коронації слова» чи недавнього «Золотого бабая». Чи мали б ми без них романи «Ключ», «Елементал» та «Кров кажана» Василя Шкляра, «Імітацію» Євгенії Кононенко, альтернативну історичну прозу Василя Кожелянка, детективи Олександра Вільчинського? Або ось історія з новим фільмом Романа Балаяна «Ніч світла», знятим за повістю «Експеримент» мого земляка і друга Олександра Жовни. Балаян відшукав цю повість саме завдяки конкурсові кіносценаріїв. Так що я вітаю все, що з’являється талановитого в жанрах пригодницьких і детективних, фентезі, кримінальної прози тощо. Добре, що є Андрій Курков і Леонід Кононович. Адже немає нічого гіршого, ніж неповнота літератури, в тому числі й жанрова чи стильова. Хай буде в українській літературі все — і постмодернізм, і класична ясність традиційної прози, і історична проза, і жіноча, і мемуаристика... До речі, про мемуаристику. Маємо дві книги Анатолія Дімарова, «Homo ferіens» Ірини Жиленко, «Вікнина» Володимира Бровченка, «Відомі, визначні й «та інші...» Володимира П’янова, згадки про київську молодість Валерія Шевчука... Вийшли два томи щоденників Олеся Гончара. Для істориків літератури все це — клад неоціненний.
— Ви теж працюєте переважно як історик літератури. Які дослідницькі сюжети були для вас цікавими в ті роки, про які ми зараз ведемо мову?
— Незабаром у Києві вийде моя книжка «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості». Одна частина її — це спроба наукової біографії письменника перших тридцяти літ його життя, друга — дослідження творчості Винниченка, а третю становлять мої подорожні нотатки про поїздки до Франції і США: з Франції я й мої друзі на початку 1990-х привезли в Україну колекцію особистих речей В. Винниченка, а в США я працював з еміграційним архівом письменника.
Не так давно видав монографію про Юрія Яновського («Морський рейс Юрія Третього»), для видавництва «Факт» упорядкував три книжки, що вийшли в серії «Текст + контекст» («Патетичний фрегат», «Дзеркало» і «Капрійські сюжети»). У видавництві «Ін юре» має побачити світ великий том Михайла Коцюбинського, до якого я включив і його три сотні листів до О. Аплаксіної (без купюр, які було зроблено у виданні 1938 року).
Зараз у роботі дослідження про українську літературу початку 1970 років. Дещо з нього я вже друкував як окремі статті. Це драматичний період в історії нашого письменства, от мені й хочеться показати його в особах, у складних творчих історіях книг І. Чендея, Ліни Костенко, Є. Гуцала, Г. Тютюнника, Р. Іваничука, І. Білика, Р. Федоріва, В. Дрозда. Ю. Щербака, С. Плачинди...
А загалом, для українського літературознавства 90-ті роки були щасливою творчою порою. Блискучі дослідження — «Дискурс українського модернізму» Соломії Павличко та «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» Юрія Барабаша, монографія Тамари Гундорової про Ольгу Кобилянську і «Мастер и город» Мирона Петровського, «Пророк не в своїй Вітчизні» Галини Сиваченко і «Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща» Володимира Моренця...
Тож — життя триває. І література в моїх очах є його частиною, оскільки в ній відбиваються (і відбиватимуться) духовні, естетичні потреби українця, — зрештою, не такі вже й малосуттєві... «Я прозрівати став потроху», — написав Тарас Шевченко в грудні 1845-го. Він пережив тоді великі розчарування. («Кругом мене, де не гляну, не люди, а змії...», доводиться «вити совою»...). Ми, після тяжких років свого становлення, теж прозріваємо потроху. Як і наша література, наша культура.
— Дякую за бесіду.
Розмову вів Володимир ЮГОВ.
