Лист із Куртезона
«Дорогий друже Вольдемаре! Я був дуже радий одержати від тебе звістку. Вибач, що довго не відповідав на твого листа. Мені треба було знайти перекладача, а це забрало чимало часу. Ти нічого не пишеш про себе, я сподіваюся, що ти у доброму здоров’ї. Я був би радий зустрітися з тобою, згадати минуле і поговорити. Пан Бремонд пам’ятає тебе і шле найкращі побажання. Пані Жільберт теж... Приїзди до нас зі своєю сім’єю погостювати. Чекаю з нетерпінням. Твій друг і товариш Еміль».
Еміль Бернард, Бремонд, Жільберт, Маркатті... Скільки років минуло, а Володимир Самійлович Бойко неначе бачить перед собою цих обвітрених, смаглявих французів, соратників по спільній боротьбі з фашизмом.
...Спогади, спогади. Навколо чути чужу мову, лунають постріли, блакитне небо крають хрестаті літаки. Почастішали облави, молодь женуть до Німеччини. Відстежили і полонили Володимира Бойка.
...За вікнами вагонів мерехкотять станції і полустанки. Знам’янка, Житомир, Шепетівка, Вінниця. Скінчилася рідна земля, під колесами танцюють шпали, відлічуючи кілометри Європи. «Куди ж нас везуть? Хтось казав, що у Бельгію, на шахти», — завели розмову юнаки в тому шаленому вагоні.. Так Володимир познайомився з Олександром Юровим, який потрапив під Єльнею в оточення, був контужений, і Григорієм Вікторовим — військовим льотчиком, капітаном, якого збили в бою, полонили...
За кілька днів потяг зупинився у французькому місті Сан-Мало. Звідти бранців доставили на острів Джерсі, що в протоці Ла-Манш, який мав стати плацдармом для наступу на Англію. А для цього зводитимуть укріплення: бетоновані мури у метр завтовшки і чотири заввишки.
У нелюдських умовах минуло два роки. Осіннього дня 1943-го німці відібрали півтори сотні найбільш фізично сильних робітників і погнали в порт. Три дні у Сан-Мало — і знову у вагони. Якось потяг зупинився на одній із станцій. Оглядач вагонів, постукуючи молоточком по сталевих колесах, ніби ненароком сказав:
— Макі...
«Макі», — це французький партизан... І хлопці ризикнули.
Коли потяг рушив у ніч, Володимир перекусив щипцями, що їх заздалегідь прихопив з кар’єру, колючий дріт на вагонному вікні, і троє друзів вистрибнули через нього на волю. Чотирнадцять діб пробивалися втікачі французькою землею. Вдень ховалися, вночі йшли у села. Селяни не відмовляли в харчах. На п’ятнадцятий день прибилися до одного діда. Він прийняв друзів, пригостив, а коли дізнався, що вони з Радянського Союзу та ще двоє з них є військові, взяв до рук цеберко з водою і, розливши її на землю, вказав пальцем у далину: «Ла рів’єр... Макі.»
Тобто там, за річкою, партизани. Під вечір у хаті з’явився їхній зв’язковий і привів хлопців до міста Куртезона. Після ретельної перевірки їх доставили у партизанський батальйон, яким командував капітан Морван. Тут прибулі познайомилися зі своїм провідником Жільбертом, партизаном Емілем Бернардом. Загін був інтернаціональний — італійці, іспанці, французи, німецькі антифашисти, багато українців, росіян, вірменів. Із радянських партизанів сформували роту вільних стрільців, командиром одностайно обрали Григорія Вікторова.
Бій під Греноблем
Комбат Морван запросив до себе Вікторова і повідомив, що розвідники дізналися: з Італії через місця, котрі контролювали макі, фашистське командування перекидає на фронт велике військове з’єднання. Морван запропонував роті вільних стрільців взяти участь у знищенні ворога. Напад був настільки несподіваними, що гітлерівці не встигли налагодити оборону. Майже шістнадцять тисяч фашистів знайшли свою могилу серед німих скель Альп поблизу міста Гренобля. Чотири сотні їх здалося у полон.
Сміливо й винахідливо діяв у тому бою Володимир Бойко. Цілком заслужено на мундирі партизана з’явилися погони сержанта французької армії. Відчули друзі того дня і гіркоту втрати. Смертю хоробрих загинув їхній бойовий товариш, командир роти вільних стрільців Григорій Вікторов. На кладовищі альпійського містечка Ленкольн і понині стоїть скромний гранітний обеліск. На меморіальній дошці друзі загиблого написали: «Тут вічним сном спочиває хоробрий російський офіцер Григорій Вікторов. Загинув у бою в січні 1944 року».
У серпні 1944-го учасники французького руху Опору за підтримки місцевого населення підняли Паризьке повстання і визволили від фашистських окупантів столицю Франції, а у вересні від гітлерівців очистили всю країну. Багатьом радянським людям пропонували залишитися у Франції або інших країнах Заходу. Бойко і Юров домоглися (не без труднощів) права повернутися на Батьківщину. Хоча зустріла вона героїв не зовсім привітно. Спеціальні служби дуже довго і прискіпливо перевіряли на відданість Країні Рад. Володимира врятували від неприємностей посвідчення сержанта французьких макі та медаль «Патріа нон імемор» (Тому, хто не забув Вітчизни), якою нагородив франтірера Вольдемара французький уряд.
Почесний громадянин Бордо
«Приїзди зі своєю сім’єю до нас погостювати...» Часто згадував ці рядки із листа Еміля Бернарда Володимир Самійлович. Легко французові сказати — приїзди.
Мрія здійснилася лише після здобуття Україною незалежності. У 1993 році на свято Перемоги невелика делегація з села Оситняжки, до якої входили директор СТОВ ім. Фрунзе Михайло Цибульський та колишній франтірер Вольдемар, відвідала місця, де він партизанив у сорок четвертому.
Як тепло зустріли українських посланців французи! Їхня гостинність зворушила серце ветерана-макі. Не забув про подвиги українського патріота і уряд Франції. На грудях Володимира Самійловича з’явилося ще кілька високих нагород цієї країни. Найголовніша з них — орден Почесного легіону — найвища нагорода Французької Республіки. Іноземців у всьому світі, які мають такий орден, — одиниці. А ще французький уряд нагородив Бойка Золотим Хрестом учасника руху Опору, Хрестом учасника Другої світової війни, медаллю «За визволення Франції». Загалом Володимир Самійлович має п’ять нагород Франції. А мер міста Бордо, з яким Володимир Бойко служив в одному батальйоні, вручив побратимові грамоту Почесного громадянина цього міста. Ветерану війни призначено пенсію Франції. Треба зазначити, що на батьківщині теж не забувають подвиги члена руху Опору: Бойко нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня та орденом України «За мужність», кількома медалями. Щоправда, наша пенсія ветерана значно поступається французькій, але то вже дрібниці, на які він не звертає уваги. Щасливий тим, що до його домівки провели нарешті природний газ.
«З днем народження, камрад Вольдемар»
А потім був візит у відповідь: Оситняжка приймала делегацію французьких фермерів з кооперативу «Діжон Сераль» із Діжона.
На зустріч запросили Володимира Самійловича. Напередодні йому виповнилося 80.
Гості подарували Володимиру Самійловичу карту Європи — як символ того, щоб уже ніколи не мінялися в ній кордони, щоб міцніла дружба. А воно так і є: французи в Оситняжці часті гості....
Юрій МАТІВОС, заслужений журналіст України.
