Курсант Саратовського військового училища Геннадій Пашков потрапив під Сталінград у найтрагічніші дні його оборони — серпні 1942 року. Німці підійшли до Волги. Не думав тоді молодий лейтенант, що відтепер шлях від волзької твердині до Ельби він переміряє власними ногами. І зовсім не сподівався, що й назад від Берліна на Батьківщину також пройде пішки.
Під Сталінградом командував ротою, на Ельбі — начальник штабу батальйону. Відгриміли салюти Перемоги. Солдати марили поверненням до рідних домівок. Особливо літні бійці, на яких вже й онуки чекали. Тим часом демобілізацію затримували.
Де їм було знати, що причина — у відсутності залізничного транспорту. В першу чергу ешелони спішно виділяли під техніку і війська на Далекий Схід проти Японії.
Тоді командування й вирішило сформувати з літніх бійців піші батальйони додому.
Комбат Пашков провів свій півторатисячний батальйон до Бреста, звідки переможці роз’їхалися по домівках. Ішли пішки через визволені міста і села, з похідними кухнями, кіньми, худобою, кузнею, швацькою майстернею. Співали переможних пісень і з наближенням до Батьківщини непомітно витирали сльози.
Поховали полковника Пашкова у Києві на Байковому кладовищі, як і заповідав: у формі, з партійним квитком, під триразовий військовий салют.
Вічна йому пам’ять!..
