Дорога милосердя

...Ми вирішили приїхати до обителі, заздалегідь не домовляючись про зустріч, і немов потрапили у якийсь паралельний світ, де кипить життя зі своїми порядками та мікрокліматом. Усе навкруги не вельми вкладалося у стереотипні уявлення про монастирські будні, а більше нагадувало велетенський вулик: у полі працювали послушники у джинсах і футболках, возом керував брат у камуфляжі (їхню належність до обителі видавали лише чорні скуфейки на головах), на подвір’ї кипіло будівництво нової церкви та лікарні. Були тут і жінки: на уквітчаній алейці посеред монастиря грілися на сонечку бабці в інвалідних візках та їхні доглядальниці, на кухні поралися молодиці, всі в хустинках. За огорожею — пасіка й фруктовий сад, виноградники, ставок із рибою, тваринницька та птахоферми. На жаль, нам не пощастило зустрітися з настоятелем отцем Михаїлом — головним натхненником та опікуном. Нашим провідником погодився стати ієромонах Онуфрій.

Він і розповів, що раніше на цьому місці був пустир, але якось отець Михаїл побачив Господній знак: саме тут має утворитися обитель. Її перший камінь було закладено 1994 року на честь Вознесіння Господнього й за чотири роки зведено монастир, на території якого сьогодні — чотири храми, скит, де брати-ченці живуть у молитвах за суворим афонським статутом. У звичайних ченців розклад також чіткий: о пів на п’яту підйом, вранішня літургія, сніданок — і на роботу: хто у поле, хто на ферму, хто на будівництво, хто до дітей.

Будівництво дитячого будинку — просторого сучасного чотириповерхового корпусу, в якому нині мешкають понад 100 дітей, велося виключно за кошти мирян і власними силами монастиря. За дітьми доглядають черниці й ченці. Серед них є і професійні медики та педагоги. Просторі затишні кімнати з новенькими меблями, паркетом, килимами, акваріумами й іграшками. Діти шкільного віку навчаються у школі у сусідньому селі, а з інвалідами працюють індивідуально. Старшенькі трудяться у полі чи на фермі, пораються по господарству, допомагають доглядати за малюками. З’являлися маленькі вихованці в притулку по-різному: кого забрали з інтернату, кого знайшли покинутим у лісі чи немовлям на смітнику... А, наприклад, маленьку Раю Н. горе-батьки з Молдови підкинули просто під стіни монастиря.

Одного разу з інтернату до притулку привезли двох дітей, у яких короста роз’їла шкіру майже до кісток. Коли ченці запитали в інтернатського персоналу, як довели малюків до такого стану, почули у відповідь: винна держава, яка виділяє мало коштів на утримання дітей. А у банченському монастирі їх виходили дбайливим доглядом, увагою та теплом. Кільком тяжкохворим дітям завдяки коштам, які зібрали «з миру по нитці», було зроблено складні операції в стаціонарних медичних клініках. Одну дитину з діагнозом ДЦП лікарі оперували у Харкові вісім годин.

За менш як десять років історії монастиря в ньому вже сталися й справжні чудеса, які досі не можуть пояснити наукові світила. Один із перших вихованців сиротинця — Олександр, котрому лікарі вже були поставили діагноз «невиліковний», через півтора року молитов пішов власними ногами...

Михайло БАУЕР, народний депутат України по 204-му виборчому округу (Чернівецька область), голова підкомітету Комітету ВР з питань науки та освіти:

— Хоча така модель виховання нерідко критикується і в ній вбачають певне порушення свобод людини, вона має право на існування. Це — нічийні діти, які були покинуті всіма: батьками, родичами і, на жаль, навіть державою. Із 110 вихованців дитячого будинку більш як половина — інваліди, котрі потребують щоденного уважного догляду, чого вони не могли отримати в державних інтернатах. В основу виховання у цьому закладі покладено релігійну мораль та трудову діяльність, що історично й генетично властиво мешканцям Західної України. Діти завжди матимуть право вибору: залишитися у цій громаді чи ні, ніхто насильно не утримуватиме їх у монастирі. Вони самостійно обиратимуть собі призначення, коли виростуть. Водночас система виховання та навчання дітей-сиріт загалом по Україні потребує вдосконалення на державному рівні. Необхідно схвалити загальну Концепцію розвитку освіти, створювати умови для розвитку дитячих будинків сімейного типу та інших форм виховання дітей, позбавлених батьківського піклування. А щодо таких закладів, як дитячий будинок при банченському монастирі, то головне, щоб вони були відкритими стуктурами, а відповідні органи державної влади контролювали виховний та навчальний процес. Адже держава також має відповідати за цих дітей.