Серед основних і найактуальніших проблем суспільного розвитку в Україні на сучасному етапі особливе місце посідає проблема регіонального політичного лідерства. Проблема висунення на політичні й управлінські посади в регіонах нових людей, які здатні до здійснення перетворень і проведення рішень, що забезпечують сталий соціально-економічний розвиток регіону.
Одним із істотних недоліків сучасного українського суспільства, що набув характеру довготривалої політичної хвороби, стала дезорганізація суспільства, відсутність мотивації до гуртування в регіональні еліти, небажання усвідомлювати автентичність інтересів власного регіону і вибудовувати на цьому грунті добробут усієї країни. Звичайно, формування харизматичних, дієвих, прагматичних регіональних лідерів, які мають довіру й підтримку місцевої громади, невигідне і неприпустиме для олігархічного центру, який не бажає, щоб молоді «народні трибуни» здійснювали перерозподіл влади. Власне це й пояснює намагання влади створити беззаперечно підкорену їй владну вертикаль «опричників», які не мали б власних амбіцій стосовно реалізації регіональних інтересів. Відтак регіони України вимагають нової кадрової політики і забезпечення новою генерацією сучасних управлінців.
Регіональні лідери є тими політиками, що просякнулися регіональною ідеологією, інтересами тих людей, яких вони представляють та уособлюють своєю діяльністю. Проте зважена регіональна ідеологія, по суті, не зводиться до політично кон’юнктурного феномену. Вона грунтується на врахуванні у структурі загальнонаціональних цінностей інтересів регіонів і представляє загальнонаціональні цінності як суму регіональних. Справжній регіоналізм заперечує регіоналістичний сепаратизм, оскільки регіони України — це частина цілісної держави, вони виконують свою місію, свої функції в загальній цілісності, репрезентуючи всю державу. Ідеологія регіоналізму, носіями якої є регіональні лідери, мобілізує локальні самоврядні спільноти на збереження соціокультурних особливостей регіону, розвиток політичного, господарського та духовного життя частини єдиної української нації. Регіони — це не просто управлінські «технічні» одиниці, що є лише структурними підрозділами центральної адміністрації, їх слід розглядати як окремі соціальні конструкції, специфіка яких полягає в поєднанні різноманітних зовнішніх і внутрішніх чинників і впливів, що у своїй сукупності і становлять багатогранне й неповторне обличчя нашої держави.
Регіон є базою для апробування всіх прогресивних ідей регіонального лідера, є лабораторію його випробування на придатність до політичної кар’єри Саме в регіонах регіональні лідери набувають досвіду політичного життя. Саме в регіонах народжуються оригінальні концепції та моделі, які проходять випробування на життєспроможність. На жаль, проблема регіонального устрою і формування регіональної еліти в України полягає в тому, що регіональні лідери досить рідко стають політичною елітою загальнодержавного значення. Керівна верхівка нашої держави складається не з регіональних лідерів, які представляють інтереси конкретних людей з різних куточків України, а з кабінетних чиновників, які досягли свого положення не за рахунок того, що народом були відзначені їх здобутки на регіональному рівні, а внаслідок зростання адміністративного ресурсу та статусу свого «патрона», який складає їм протекцію. Тобто ситуація досить парадоксальна: щойно вищу державну посаду обіймає потужна політична фігура, одразу починаються «політичні шахи» — розставляння своїх фігур на ключові посади впливу; із зростанням посади такого «шефа» міняють у владній ієрархії свої кабінети й чиновники його команди.
Мало того, державного чиновника, який зробив кар’єру у столичних кабінетах, прислужуючись своєму покровителю, згодом відправляють у регіон, тим самим наділяючи його помісною вотчиною, даючи йому регіон чи регіональну галузь «на хліби, на відкуп», або ж направляють у регіон для викачування фінансово-матеріальних засобів на користь свого покровителя. Фактично в багатьох регіонах ми маємо не справжніх регіональних лідерів, а «намісників», які репродукують указівки з центру і здійснюють нагляд за порядком їх виконання, які знають київські коридори влади краще, ніж реальну ситуацію у віддаленому районі своєї області. І такий підхід у реалізації регіональної політики поступово стає домінуючим, дискредитуючи основні засади регіонального та місцевого самоуправління, підриваючи довіру до регіональних лідерів. Водночас ініціатива регіональних лідерів придушується центром, який зв’язує регіони тенетами сучасної регіональної політики. Так, приміром, створена модель приватизації як один із шляхів переходу до ринкової економіки була розрахована лише для реалізації інтересів вузького кола олігархічної еліти. У країні, де доступ до великих фінансових та матеріальних ресурсів сконцентрований у руках столичних чиновників, а не в регіонах, де ці об’єкти приватизації розташовані, фактично створено ситуацію не приватизації, а монополізації власності в руках купки можновладців, які й вибили фінансове підґрунтя економічної самостійності регіонів. Чиновники вищих, центральних органів влади розглядають владу як свою власність і в будь-який спосіб намагаються її зберегти та корпоративно володіти нею. А регіональні еліти розглядають владу як інструмент, засіб, прийом, через який можна реалізовувати задуми та втілювати програми соціально-економічного розвитку.
Окрім формальних, нормативно встановлених кордонів між територіальними одиницями і регіонами є й ціла низка прихованих меж, таких, яких не видно. І їх роль має сталу тенденцію до зростання. В Україні — це кордон між рівнем життя і можливостями села і міста, столиці і провінції, великих міст і периферії. Хоча, скажімо, в тих-таки Сполучених Штатах особливої економічної різниці у можливостях між Нью-Йорком на сході і Лос-Анджелесом на заході немає, а, приміром, баварський бюргер почувається не гірше, ніж берлінський менеджер. Ілюстративним прикладом для України є ситуація хоча б у сфері освіти: зрозуміло, що навіть найстаранніший, найсумлінніший і наполегливий сільський школяр не може конкурувати на вступних іспитах до вищого навчального закладу із абітурієнтом із міста, з його гімназіями, ліцеями, іноземними мовами і комп’ютеризацією. Підприємець із провінції не може встояти перед натиском потужного бізнесмена з великого міста, з його адміністративним ресурсом, доступом до кредитних потоків і офісом у одному приміщенні із владною структурою. Регіональний лідер, хай яку шалену підтримку місцевого населення має, перебуває в заздалегідь нерівних умовах із присланими «намісниками» з центру. І інструментів впливу на регіонального лідера досить багато: це і можливість залишитися в інформаційному вакуумі, адже телебачення в Україні переважно централізоване (місцеві канали слабкі і не користуються рейтингом); це і можливість бути підданим впливу місцевих силових структур, адже погони і крісла вони отримують із центру; це і вірогідність бути придушеним фінансово, оскільки центр керує всіма потоками фінансово-матеріальних ресурсів і скеровує їх, звісно, в єдиному напрямі. Тому наразі склалася така ситуація, що відстоювати інтереси свого регіону перед центром — це заздалегідь боротися в різних вагових категоріях.
На мій погляд, спостерігається динамічна зміна характеристик регіональних політичних еліт та регіонального лідерства. Саме в регіонах регіональні лідери далеко випереджають політичні еліти центру. Так, регіональні політичні лідери є більш відкритими, прозорими, доступними для спілкування з громадськістю, більш гнучко реагують на щоденні проблеми свого населення. Водночас переважна частина населення зневірилася в центральній владі, негативно реагує на політичні маніпуляції центру. Доречно констатувати, що відбулось істотне омолодження регіонального лідерства, істотне підвищення інтелектуального та професійного потенціалу в регіонах, у місцеву владу рекрутуються перспективні кадрові резерви. До того ж у центральній владі майже не відбувається зміни «облич», народ майже втратив інтерес до «перетасовування владної колоди» і до палацових переворотів у центрі. Регіональні лідери більш адаптовані до нових умов, за роки економічного занепаду вони навчилися виживати разом зі своїм народом, сформувалися, покинуті центральною владою і не відчуваючи її підтримки, як справжні «бійці»; а іноді і всупереч їй регіональні лідери змушені продукувати нестандартні рішення, апробувати оригінальні концепції, йти на експерименти і ризики, укладати компроміси.
Досвід показує, що серед якостей, якими має оволодіти справжній регіональний лідер будь-якої управлінської ланки, можна виділити такі, як здатність кваліфіковано акумулювати та адекватно виражати у своїй діяльності інтереси населення свого регіону, інноваційність, здатність постійно генерувати нові ідеї, комбінувати їх та вдосконалювати. Від регіонального лідера вимагається не простий моніторинг інтересів населення свого регіону, спостереження за його життям та пасивна інвентаризація запитів громадян, а саме їх корегування, новаторське осмислення і прийняття рішучих, дієвих, і, головне, негайних заходів. На відміну від політичного лідера центрального рівня діяльність регіонального лідера є більш прозорою, адже відбувається на очах у народу, того середовища де він сам проживає і повсякденно спілкується. Рішення, які приймає регіональний управлінець, впливає на життя громадян у коротший термін, аніж рішення центральних органів влади, яка до того ж, як правило, знеособлена, і знайти відповідального за прийняття того чи іншого рішення в центрі видається подеколи неможливо. Тому на регіональні політичні еліти покладається більша відповідальність щодо забезпечення стабільності нашої держави, адже відповідальність ця персоніфікована.
Практика свідчить, що найефективніші перетворення відбуваються саме в тих регіонах, де регіональні політичні лідери змогли сформувати достатньо професійну команду адміністративного персоналу. Компетентність управлінської команди є не так наслідком соціально-економічного становища регіону, як передумовою позитивних зрушень, а ступінь компетентності команди лідера регіону позначається на самому іміджі регіонального лідера. Тому питання формування професійних управлінців у регіонах є питанням не лише забезпечення стабільності регіону у сьогоденні, а питанням перспектив розвитку регіону, формування його майбутньої регіональної політичної та управлінської еліти й кадрового потенціалу. У цій частині одним із дієвих та ефективних інструментів кадрового забезпечення управління регіоном стають вищі навчальні заклади комунальної форми власності, які працюють задля регіону, на благо регіону, відповідно до потреб регіону. Навчальні плани таких вищих шкіл адаптовані під потреби регіонального розвитку, враховують місцеву специфіку та реалії; викладацький склад значною мірою формують представники місцевої політичної еліти і справжні регіональні лідери, які прагнуть не лише передати свій досвід наступним поколінням і молодій зміні (і в такий спосіб закладають підґрунтя для формування традицій управлінських підходів, що передаються з покоління в покоління), а й без відриву від виробництва підбирають кадровий резерв регіону. Очевидним є той факт, що студент, приміром, столичного вузу, відірваний на тривалий час від свого регіону, певною мірою втрачає зв’язок зі своєю малою батьківщиною та тими процесами, які відбуваються в регіоні. І хоча, можливо, такий студент отримує більш блискучу теоретичну підготовку (хоча і це не факт, адже в деяких комунальних закладах нині зосереджено досить потужні науково-викладацькі ресурси), він мало спроможний застосувати свій теоретичний потенціал для адміністративно-управлінської роботи в тому середовищі, в якому мало розуміється, не знаючи його специфіки.
На закінчення хотілося б констатувати, що проблема регіонального лідерства є не лише суто теоретичною проблемою і предметом досліджень фахівців-науковців. Це проблема нашого з вами повсякденного життя, добробуту і злагоди. Зрештою, це проблема чистих вулиць, опалення в помешканнях, вчасного отримання заробітної плати, належного функціонування дитячих садків, лікарень, цін на харчові продукти і всього того, з чим ми щоденно стикаємось і що становить значну частину нашого життя. Саме ті, хто пройшов крізь сувору школу регіонального управління, довели на практиці конкретним людям свою придатність до організаційно-управлінської роботи і мають ставати майбутніми можновладцями, найвищими посадовими особами, депутатами, міністрами, прем’єрами, президентами. Саме в регіонах України гартується кадровий потенціал держави, апробуються особистості лідерів, зрештою, формується наше майбутнє.
Віталій ОЛУЙКО, народний депутат України.
