УКРАЇНА — МІЖВЕКТОРНА?

Переживаючи доволі прохолодну весну, ніхто ні на хвилинку не сумнівався, що за нею обов’язково настане літо. І ми мріємо тепер, щоб воно було тепле, лагідне, життєдайне. Ці наші знання та сподівання не від лукавого, звичайно, а від усвідомлення простих і загальнодоступних правил циклічності, притаманних вищій природі. У політики є свої канони й закони, проте вони не мають такої чудодійної сили, щоб ми могли з тією само певністю говорити навіть про найближче майбутнє. Хоч би як банально це звучало, але воно здобувається в борні. Адже придумав хтось, що ми спочатку створюємо труднощі, а потім з ними боремося. Тобто ми теж до певної міри «зациклені». І вся наша політична дійсність освячена боротьбою: спочатку за шмат хліба та землю, згодом за пости й посади, і майже завжди з уявними та справжніми ворогами. До того ж ворогами нерідко стають учорашні друзі. Незалежно від того, йдеться про бюджет, політичну реформу чи миротворчу діяльність за кордоном.

Що ближче до президентських виборів — надто загадкової центральної події року, то яскравіше це проявляється, набираючи іноді зовсім потворних форм. Погляньмо, з яким завзяттям, а то й неприхованою люттю, щосили пильнуючи свою «долю», відстоюють «інтереси народу» його обранці, блокуючи трибуну у Верховній Раді, вступаючи навіть у кулачний бій із супротивниками, яких щойно з цієї самої трибуни називали: «Шановні колеги!» Буденними стають тяжкі й некоректні звинувачення у зрадництві, фашизмі, всіляких інших земних та неземних гріхах. А що діється поза парламентом і в засобах масової інформації? Якщо раніше закиди в тому, що хтось «рветься до влади», сприймалися просто з подивом, бо це аж ніяк не суперечить демократичним уявленням про світоустрій, то сьогодні вже важко знайти помітного політика, котрий «не рветься». Таке враження, що боротьба за «булаву» стала національною ідеєю. Тільки й чуємо: «Вибери мене, вибери мене...»

Королів, як відомо, грає оточення. В герцях за «краще майбутнє» задіяні окремі особи, партії, організації, певні сегменти суспільства. Багатьох не влаштовує становище «каліфа на годину», і вони роблять усе, щоб утриматися в статусі, до якого звикли, і навіть уві сні не бачать себе поза палацовими уявленнями про керівну вічність. У інших свої турботи: будь-що взяти омріяні висоти.

Про шкоду чи користь цих баталій, з точки зору всього суспільства, можна судити лише тоді, коли стає зрозуміло, в чиїх інтересах відбувається зіткнення тих чи інших сил; за що, власне, за чиє майбутнє чубляться люди між собою. На жаль, дуже рідко «лицарі честі» розкривають свої істинні цілі, надаючи прихованим намірам якомога привабливішого, рекламно-товарного вигляду. Не вірячи у власні достоїнства, вони вдаються до всіляких модних піар-служб, заїжджих та спеціально виписаних політтехнологів, покликаних навести рум’яна на змучені й пісні фізіономії героїв, зробити популярними їхні декларативні програми, подати їх під гаслами єдино правильних всенародних жадань.

***

*

Усе це тільки на перший погляд може здатися ізольованою картинкою нашого політичного інтер’єру, своєрідним шоу для місцевого вжитку. Проте досить переступити поріг, щоб зрозуміти, на які труднощі наражається наша зовнішня політика, супроводжувана стійким — і не безпідставним — недовір’ям стосовно демократичності виборчого процесу та маючи в багажі безліч серйозних внутрішніх негараздів.

В очах світу такі події, як вибори в Мукачевому, здатні перекреслити будь-які зусилля творців позитивного українського іміджу. Вибори в Одесі, що відбулися без істотних порушень, сприймаються лише як епізод, як надія, але не ознака гарантій і поступу демократичних свобод. Тим паче що формування «світлого образу» перед зарубіжною громадськістю з нашого боку йде не лише за традиційною схемою влада—опозиція, а й з настирливим акцентуванням розбіжностей між окремими кланами, регіональними та бізнес-групами, орієнтованими на різні вектори позанаціональних інтересів. Адже за рейтингами потенційних претендентів на корону вгадуються і вектори нашого міжнародного буття, становища нашої держави в системі європейських та світових координат, врешті — рівень незалежності, а якщо залежності, то від кого й наскільки.

Свій відбиток на зовнішньополітичні, а тим більше — зовнішньоекономічні уподобання, накладають і процеси глобалізації. Вони впливають на регіональні зв’язки та глибину відносин з тими чи іншими країнами, ламаючи усталені норми й стереотипи.

Заведено вважати, що Україна перебуває «між двох вогнів», на роздоріжжі між Заходом і Сходом, а точніше — між Європою та Росією. А насправді через свою болючу невизначеність вона багатозалежна. Та найбільше це проявляється в трикутнику США—Європа—Росія. Лакмусовим папірцем ставлення до України в близькій і далекосяжній перспективі є реагування на її інтеграційний вибір, що на даному етапі чітко персоніфікується виборами президента.

Спостерігаючи за політичними перипетіями, які, на жаль, нагадують швидше політизовану закулісну метушню, закордонні діячі, що дедалі частіше відвідують Київ, та й у своїх штаб-квартирах або на міжнародних зустрічах, дипломатично уникають прямолінійних оцінок і обмежуються, як правило, побажаннями, щоб наші вибори були вільними, прозорими й чесними. Однак, прислухаймось уважно до заступника держсекретаря США Річарда Армітеджа. «Якщо лідери України, — каже він, — забезпечать добру передвиборну кампанію і вибори будуть вільними від тиску й зловживань, вони розвіють найбільшу невизначеність, що нависла над американсько-українськими відносинами. Якщо вони впораються з цим завданням, то можуть розраховувати на підтримку Америки в налагодженні тісніших відносин з НАТО та ЄС, а також стосовно СОТ».

Як казав великий Тарас, у всякого своя доля. Америка від нас далеко, але її вплив величезний. Іноді чисто символічний, а іноді й визначальний, як це можна спостерігати в ситуації з Іраком. 

***

*

Так склалось. І нинішній рік, з цієї точки зору, особливо показовий. Можливо, навіть переломний.

Першого травня — у ювілейний день Євросоюзу — він урочисто прийняв у свою сім’ю десять нових країн-членів: Кіпр, Чеську Республіку, Естонію, Угорщину, Латвію, Литву, Мальту, Польщу, Словацьку Республіку та Словенію. Оновлений європейський лайнер вирушає у багаторічний рейс під прапорами вже 25 країн, сподіваючись на успішне плавання.

Україні не дістався навіть квиток «асоційованого» пасажира, і вона, залишившись за бортом, змушена задовольнятися визначеним раніше статусом «нового сусіда» Євросоюзу, а її західний кордон віднині — хочемо ми того чи не хочемо — відіграватиме лінію поділу між Європою та Євро-Азією. Це, вочевидь, і є той оптимальний варіант партнерства, про який говорив голова Єврокомісії Романо Проді після зустрічі з Прем’єр-міністром України Віктором Януковичем минулого місяця в Брюсселі. Досвід Польщі виявився для нас недоступним.

Такі кардинальні й далекосяжні зміни на політичній карті континенту дещо іронічно були зафіксовані цьогорічним святкуванням Дня Європи, що відбулося 15 травня в Києві, Дніпропетровську та Львові під девізом: «Європейський союз наближається до України». На жаль, за всієї привабливості та прагматизму ідеї, воно поповнило перелік «не своїх свят», які відзначають українці. Рік тому, коли було засновано цю традицію, передбачалося, що це буде яскраве дійство «в контексті розширення ЄС». Контекст, як бачимо, виявився дещо іншим. Інші, природно, будуть і наші відчуття об’єднаної Європи. Вона залишається для нас такою само проблемою, як і Росія, з тією, щоправда, різницею, що, незважаючи на дивовижну впертість європейських чиновників, Україна була, є і завжди буде європейською, а не євразійською державою. При цьому, зрозуміло, не йдеться про заниження чи завищення тих або інших цінностей, а про те, що об’єктивно визначається історичною та природною генеалогією краю.

Буквально напередодні Дня Європи, 14 травня, пішов у відставку один з найактивніших прихильників європейського вибору України і практичний провідник цієї політики в Брюсселі, перший заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий. Це йому в публічній політиці належить визначення, що ЄЕП і ЄС — несумісні вектори, що вони взаємно виключають один одного і що Україна не витримає двох інтеграцій водночас.

Нагадаємо, що у квітні, після гострих дискусій, Верховна Рада — синхронно з Держдумою Росії — ратифікувала угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП). До того ж у пакеті з іншими документами — угодами про держкордон та експлуатацію Азово-Керченської протоки після тузлинського скандалу. Кремлівське керівництво у відносинах з Україною, не без задоволення, повернулося до призабутої методи недавніх радянських часів: хочеш дефіцитний товар — Договір про державний кордон — бери ще на додачу щось із неходового, може, й непотрібного. Діючи в такий спосіб, Росія домагається, щоб її посестра Україна заплатила якнайдорожче за вільну торгівлю без обмежень і вилучень, якої вона прагне вже понад десяток років. Владна Україна, здається, готова пливти в цьому фарватері з багатьма турбулентними заворотами у вигляді ще сотні документів, котрі пропонуватимуться теж «випробуваним пакетом». 

***

*

«В умовах, коли прийнято принципове рішення щодо початку інтеграції в Єдиний економічний простір, з одного боку, і ЄС остаточно визначився щодо євроінтеграційних перспектив можливого членства для України в цій організації, для країни складається нова ситуація, яка потребує нового, принципового осмислення... Крім копенгагенських критеріїв, є інші чинники, котрі стоять на перешкоді інтеграції України до Євросоюзу», — так прокоментував свій відхід з дипломатичної передової і похід у науку Олександр Чалий.

Можна по-різному ставитися до такого кроку дипломата високого рангу (до речі, це вже не перший випадок), та слід визнати, що загальнодержавного забезпечення цей пріоритетний, перспективний напрям нашого розвитку не отримав. І це постійно демонструвалося міжвекторними хитаннями на вищому рівні, які дезорієнтовували суспільство, демобілізовували його, позбавляючи певності історичного вибору. Кожний порух у бік Європи супроводжувався обов’язковим вибачливим реверансом у зворотний бік. Мовляв, це не суперечить добрим відносинам з Росією. Замість того, щоб раз і назавжди сказати і Європі, й Росії: місце України там, де вона є, і саме цим визначатиметься її зовнішньополітична стратегія. Більше того, міцна постава України в сім’ї європейських народів — в інтересах усіх учасників процесу, якщо вони зацікавлені в стабільності й безпеці на континенті. І це не пустопорожні слова.

Досить пригадати, що Україна — єдина поки що! — відмовилася від свого, третього за величиною, ядерного потенціалу, націленого, між іншим, на країни НАТО, і тепер успішно співпрацює з альянсом із широкого кола політико-економічних, оборонних та безпекових проблем. У цьому самому контексті слід розглядати закриття ЧАЕС під хор щедрих фінансових обіцянок. Загальновідома миротворча діяльність українців у «гарячих точках» за мандатом ООН. У нас відсутні міжнаціональні та етнічні конфлікти, які роздирають інші країни. Ми, врешті-решт, прийняли на себе призначений Західній Європі удар транснаціонального потоку нелегальної міграції та наркокур’єрів... З більшістю «старих» членів Євросоюзу Україна підтримує нормальні, ділові, а то й дружні відносини. Вступаючи до ЄС, переважна більшість «неофітів» — країни Центральної Європи та Балтії — уже заявили в різній формі про свою зацікавленість зберегти з Україною добросусідські, передусім економічні, відносини і шукають способів реалізації таких можливостей з урахуванням вимог власного членства в Євросоюзі. Йдеться, зокрема, про можливості знайомого їм українського ринку. Інтеграція України, на їхню думку, полегшила б загальну адаптацію до умов реформованої Європи.

Уважне прочитання списку нового поповнення європейського клубу переконує в цьому. А водночас наводить на думку, що навіть доволі відчутний вклад у розбудову Європи Україна не зуміла як належить використати в своїх інтересах. Відповідні висновки слід робити вже нині і за кожної нагоди, не зменшуючи, а нарощуючи інтеграційні зусилля, включаючи передусім СОТ.

Певною несподіванкою стали нещодавні висловлювання російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова про «повагу» його держави до європейського вибору України. У Москві, сказав він, розглядають Україну «як найближчого партнера не тільки по спільному геополітичному простору, а й по стратегічному баченню майбутнього Європи та загальному світоустрою». Попри те, що позиції двох наших держав щодо «розширеної Європи» різко розходяться, і Росія не збирається, на відміну від України, вступати до ЄС і НАТО, вона, як і ми, прагне налагоджувати тісні відносини з усіма, хоч і проблемними, але динамічними європейськими структурами. І це нормально. Україна жодного разу не виявила себе некоректною щодо цього. І це також, гадаємо, похвально. Єдиним помітним проявом неприйняття позиції Росії в цьому контексті була вимога синхронного просування до СОТ тоді, коли Україна йшла з випередженням у багатосторонніх переговорах. Проте й це втратило будь-який сенс після того, як «Група восьми» на своєму саміті в Сі-Айленді (США) 8—9 червня підтримала Росію стосовно членства в цьому світовому об’єднанні.

І все ж ми маємо дедалі більше підстав твердити: допоки Росія не вирішить, що їй вигідне входження України до європейських та євроатлантичних структур, ми постійно натикатимемося на «сигнали» на кшталт «іди сюди — стій там» Повсякденна практика доводить, що в Кремлі взято курс на відкрите відновлення централізації керівництва державотворчими процесами на терені СНД, а, з другого боку, на негласне утвердження «посередництва» в діалозі «Україна — Європа». Свого часу в одній із статей ми обстоювали необхідність активного співробітництва з Росією, але на засадах європейських цінностей, без традиційного «старшобратства», «узгоджень» тощо. Стаття так і називалася: «З Росією, але — в Європу» («Голос України», 20—27.04.99). Відтоді нічого не змінилося. 

***

*

Факт залишається фактом: Росія — наш безумовний стратегічний партнер, так само, як і незаперечний стримуючий зовнішньополітичний чинник. Тільки-но розмова заходить про Україну, міжнародні чиновники озираються на Москву, щоб ненароком не переступити «червону лінію» стратегічних інтересів Росії. Захід був нещирий, коли під акомпанемент заяв про палку любов до України, продовжував свою безвідповідальну гру, аж поки не наважився розставити все по своїх місцях. Догодивши саме тим політикам, котрі переконували всіх, що «в Європі нас не чекають». Тож хоч би як розкладався подальший пасьянс, важко відкинути побоювання тієї частини нашого суспільства, котра вважає, що політична та економічна експансія Росії як і раніше розмиватиме береги української незалежності. Кожний пострадянський лідер Росії бачить у ній ласий шматок і по-своєму переживає втрату, відчуваючи неповноту імперського щастя та бажання у будь-який спосіб компенсувати політичні й економічні збитки. Активно експлуатуючи сприятливу кон’юнктуру, Москва помітно зміцнює свої позиції, чого не скажеш про Україну. Найганебнішим вчинком з боку північного сусіда була Тузла. Та й у тих каламутних водах Росія виловила свою рибку у формі Керченських угод.

Уже ні в кого, мабуть, не виникає сумнівів, що ситуацію навколо України закручено вельми серйозно. Ми опинилися в лещатах чужих стратегічних інтересів, і в такому становищі обходимося переважно загальними фразами в питаннях, що мають доленосне значення. Ми так і не почули від виконавчої влади порівняльного аналізу плюсів і мінусів ЄеСівського та ЄЕПівського напрямів розвитку. Інакше кажучи, ми так і не знаємо, а скільки коштує Україні кожний вектор сьогодні і скільки коштуватиме в доступній перспективі? Так само ми лише приблизно знаємо, як можна виживати власними силами, без прямого пов’язування з тими чи іншими угрупованнями. Саме тому наші рішення мають зазвичай політичний характер і залежать нерідко не від сили аргументів чи здорового глузду, а від того, хто і як на нас натиснув. Такій потужній державі, як Україна, не личить бути маріонеткою у будь-яких розкладах сил і карт.

Ми занадто захопилися розмовами про те, «з ким бути», замість того, щоб зосередитись на проблемі «ким бути».

З цієї точки зору дуже важливо, що останнім часом у дискусіях стосовно майбутнього України дедалі відчутніше лунає усвідомлення того, що членство в ЄС — не самоціль, а орієнтир для досягнення високих європейських стандартів у всіх сферах людського життя, матеріального і духовного. В нашій ситуації слід особливо наголосити на пріоритеті добробуту населення, його соціального захисту і демократичних свобод. Треба робити все, щоб наші люди жили не гірше, а краще, ніж інші європейці. Тоді вони не тікатимуть світ за очі, а сумлінно виконуватимуть свої громадянські обов’язки перед сім’єю, суспільством, державою у рідних пенатах. Щойно Держкомстат повідомив, що нас уже лише 47 мільйонів 490 тисяч, тоді як за переписом 1989 року було 51,45 млн. Тільки за квітень цього року населення країни скоротилось на 20 тисяч осіб. Офіційні реляції про економічні успіхи, навіть тоді, коли вони чесні, як не сприймалися «маленькими українцями», так і не сприймаються. Мільярдні прибутки держави залишаються для них солоденькою казкою на тлі зростання цін на цукор, хліб, борошно, бензин, взуття, одяг, а над усе — на медичні послуги та освіту.

Корупція роз’їдає суспільство за всіма статтями людського виміру, витравлюючи природні залишки моралі, виховуючи потребу озброїтися для захисту від різнокаліберних казнокрадів, рекетирів, хабарників та іншої нечисті, що безкарно паразитує на тілі власного народу. Душаться так званий малий і середній бізнес — ці конче необхідні в нових умовах прояви народної економічної ініціативи. Велика, а можливо, й основна вина за все це лежить на владі. Покажіть, будь ласка, хоч одного українського капіталіста, чи пак олігарха, не пов’язаного з владою! І як зрозуміти простому трудівникові ситуацію, коли великих, орденоносних злодюг заарештовують і судять не в Україні, а за кордоном?

А що робити людям, коли вони чують, як під час приватизації їхнього — суспільного! — майна переважають негативні й навіть руйнівні наслідки для розвитку економіки України, що вона здійснюється з грубими порушеннями законодавства, а «прихватизатори» за всього цього виходять чистими з води? На такому ж тлі формується і негативне ставлення до участі іноземного капіталу в приватизації, до іноземних інвестицій взагалі.

***

*

Звичайно, це непрості питання. Але ж діватись нікуди. Тут теж треба робити вибір. Можна вирощувати високі врожаї і мати славу житниці мало не півсвіту, а можна завозити зерно з чужих житниць (Росії, Казахстану, Канади), залишаючи власних споконвічних хліборобів при піковому інтересі, підштовхуючи до міграції в міста підмітати тротуари, а то й за кордон у найми. Будь-хто зрозуміє Україну, коли вона завозить нафту й газ, але як її розуміти, коли вона перетворюється на імпортера зерна, цукру, інших сільськогосподарських продуктів? Ну хто повірить, що Україна неспроможна себе прогодувати?

При всьому цьому — не така вже й безвихідь. Зуміли ж, коли захотіли, позбутися «почесного» місця в ганебному «чорному списку» FATF, в котрому перебували за недостатню боротьбу з відмиванням «брудних грошей». Зрушили з місця економіку. Заповнили ринок доброякісними продуктами власного виробництва. Відстояли власну гідність у ситуації з Ченстоховським металургійним комбінатом. Список треба продовжувати...

А чого вартий запальний приклад Руслани, особистий подвиг співачки, що так звеличив ім’я рідної України!

Нова модель відносин з європейськими та євроатлантичними структурами вимагатиме не тільки посиленої уваги до співробітництва та ліквідації претензій, що не раз висловлювались, а й належної конкурентоспроможності за всіма параметрами взаємних інтересів. Найближчими днями, як відомо, відбудеться зустріч на найвищому рівні НАТО в Стамбулі, куди запрошено й Президента України. Навряд чи можна цього разу сподіватися на якісь спеціальні рішення щодо нашої країни, однак це ще одна можливість обмінятись думками стосовно подальшого співробітництва в цьому інтеграційному секторі, тим паче що керівництво альянсу доволі високо оцінило Україну як «не споживача, а виробника» спільних заходів. А 8 липня на нас чекає саміт «Україна—ЄС» в Гаазі, де передбачено узгодження плану дій та розгляд питання про надання Україні статуту країни з ринковою економікою.

Отже, треба продовжувати роботу, зосередившись на виконанні напрацьованих документів та досягненні європейських критеріїв членства, що за будь-яких умов корисно для України.

Коментуючи заяву згаданого вже Романо Проді про те, що Україні «не світить» членство в ЄС, відомий політолог Збігнєв Бжезінський сказав: «Десять років тому вони говорили, що Прибалтійські республіки ніколи не стануть членами НАТО або ж Європейського союзу. П’ятнадцять років тому вони казали те саме про Польщу... Але вони змінили свої погляди щодо Польщі та Прибалтики не тому, що в них влучила блискавка і їхня уява розширилась, а через те, що поляки та прибалтійці створили об’єктивні умови, на які європейці мусили відреагувати».

Додамо від себе: робити це треба вже сьогодні, ще до виборів. Щоб зробити заділ для нового Президента.