«Білий лебідь» повертається на Буг

Моїми першими екскурсоводами по Меджибізькій фортеці стали п’ятикласниця Катя і Дмитрик із нульовки. Хоча на території замку висить табличка, яка попереджає, що ходити по руїнах заборонено, бо небезпечно для життя, дітлахів цей напис не зупиняє. Вони й мені діловито показали всі підземні ходи, пройшли по верхньому карнизу колишньої бальної зали, ступили на самий край укріплення, і наче не помітили висоти у кілька десятків метрів, від якої мені стало моторошно.

— Мій тато спускався в цей хід, — зазирає у чорну діру дівчинка. — Як ще малим був. А коли ми приходили сюди на свята, то він хотів, щоб я по самому верху пройшла разом із ним. Але я боялась, дуже високо.

— А мій тато у підземні ходи не лазив, — одразу ж вступає в розмову хлопчина. — Нас же дома четверо. А тато повинен дивитись за хазяйством: і кабанчик є, і льошка, і дві корови... І мамі ніколи до фортеці йти. Вона ж тут на заводі рибу чистить. А зарплату їй маленьку дають. І чого вона така розвалена?

— Хто? — перепитую, бо останнє запитання з усієї біографічної довідки, яку я дізналась за одну мить, звучить дещо відокремлено.

— Та фортеця ж. Така розвалена... — замислено зітхає хлопчик.

Не знаю, як відповісти йому на це запитання. Бо ж для всіх мешканців і Меджибожа, і Трибухівки, що лежать біля її підніжжя, вона така ж вічна і звична, як земля навколо, як річка, як сам світ. І не одне покоління прокладало свій шлях зі школи додому —хоч це зовсім не по дорозі — через старезні мури. Немає тут людини, яка б не любила свою фортецю і не гордилась нею. А чому її незлюбив наш час, довівши до зубожіння й занепаду, сказати важко.

Два століття тому вона була біла-біла, біліша від снігу. Уся споруда відбивалась у Бугові, і здавалося, що зграя білих птахів сіла на плесо. Тоді її назвали «Білим лебедем». Але з віками і ця назва забулась. А від лебединого пера не лишилось і згадки.

Кажуть, Меджибіж — це тому, що фортеця стоїть між Південним Бугом і Бужком. А мені все чомусь вчувається, що вона опинилась десь на роздоріжжі межи різними богами, вірами, народами і віками.

Перші кам’яні споруди будували тут ще литовці десь у ХІV столітті. Дерев’яні укріплення на пагорбі між Бугами з’явились набагато раніше, ще тоді, коли Меджибіж належав київським князям. Потім тут не раз змінювалася влада, віра, прапори над баштами. Приблизно в середині п’ятнадцятого століття у містечку з’явились євреї. Із дванадцяти тисяч населення вони становили ледь не половину. Здавалося, крамничок і ремісників у місті тоді було більше, ніж жителів. А вже у 1540-му польський король передав Меджибіж дужим земельним магнатам Синявським. Для них чи то польський, чи то чеський архітектор Йова Претфич спроектував та збудував фортецю, котра повинна була стати не тільки військовою спорудою для захисту, а й ще чимось на зразок літньої резиденції для відпочинку. Тому поряд із товстими мурами з бійницями виріс палацовий комплекс із балконами, ажурними баньками, бальним залом...

Фортеця стала розкішним палацом, але не забула про своє справжнє призначення. Під землею на десятки кілометрів потягнулись ходи в різні боки. Один вів за вісім кілометрів до сусідніх Головчинець, другий — на двадцять кілометрів до нинішнього райцентру Летичева, а в самому Меджибожі таємними ходами можна було вийти ледь не на кожну вуличку. Кажуть, деякими з них сміливці ходили ще до війни. Тепер усі вони закриті.

Здається, не тільки під землею, а й на землі все обвалилось. Довгі роки фортеця мала статус музею і мінімальне фінансування. Його вистачало лише на дуже скромну зарплату працівникам-подвижникам. Про ремонти, реконструкцію навіть мови не йшло. А там, де злидні, важко втримати порядок. Одного дня у дворі палили сміття, і вітер перекинув вогонь на дерев’яну черепицю. І хоча в каретному корпусі вже й не було чому горіти, пожежа все-таки залишила свій чорний слід.

А після того злодії пробрались ще й у виставковий зал музею. Красти там теж уже практично не було що, бо більшість експонатів, картин давно перенесли у сховища. Злодії прихопили двоголового орла, дві медалі та німецький військовий штик — скарби, котрі важко назвати безцінними.

— Якби ще трохи такого життя, не тільки від експонатів — уже від мурів нічого б не залишилось, — зауважує начальник обласного управління культури Олена Ільїнська. — Але нам удалось добитися, щоб музей змінив свій статус на Державний історико-архітектурний заповідник «Меджибіж».

Змінилась не просто вивіска. Якщо раніше за одну фортецю відповідало два різні відомства — культурне та архітектурне, а належне фінансування не проводилося жодним, то тепер власником заповідника стало управління культури. Отож воно відповідатиме не тільки за майже шість тисяч музейних експонатів, а й за те, як вдихнути життя у старі стіни.

За сприяння народного депутата Василя Шпака, заповіднику виділено з держбюджету півмільйона гривень. Такі гроші у старому замку бачили хіба що за часів польських магнатів.

— І хоча перші кошти почали надходити лише тепер, будівельники працюють ще з лютого, — розповів новопризначений директор заповідника Володимир Микитюк. — Уже завершили ремонт після пожежі у вітальному приміщенні. Зараз зводять дах над каретним корпусом. До чотирьох виставкових залів планується найближчим часом додати ще стільки ж. Життя повертається у фортецю. Хочемо вдихнути його і в стародавню церкву, що міститься у дворі. Готові передати її священнослужителям, відродити там Божі служби — от тільки б знайшлися бажаючі реставрувати її.

Поки що найбільшою проблемою залишається палацовий корпус. Його колишня розкіш вгадується навіть тепер у зруйнованих баштах, арках, карнизах. Про те, щоб повернути йому давній блиск, можна тільки помріяти. Та як знати, може, граціозні пари ще кружлятимуть у танці паркетом бальної зали...

У минулі століття фортеця завжди боронилась до останнього. В наші дні вона довгий час не здавалась бідності. Хоч як важко їй було, але щороку вона розкривала свою браму перед туристами. Лише торік тут побувало близько одинадцяти тисяч відвідувачів. Нинішнє літо несе нові надії. Якщо справи так підуть і далі, можливо, й справді прийде час, коли «Білий лебідь» знову зазирне із своєї височини у тихі води Бугу.

Хмельницький.