65 років тому, 18 червня 1939 року, в Каневі на Чернечій горі відбулося урочисте відкриття пам’ятника на могилі Тараса Шевченка та літературно-меморіального музею. Про минуле і сьогодення Кобзаревого дому —розмова з провідним науковим працівником Шевченківського національного заповідника, заслуженим працівником культури України, лауреатом премії імені В. Вернадського, пристрасним і невтомним хранителем Могили Зінаїдою Тарахан-Березою.
— Зінаїдо Панасівно, у своїй книзі «Святиня» ви простежили історію творення Шевченківського меморіалу від дня повернення Пророка з чужини на рідну землю, 22 травня 1861 року, до наших днів. Вам вдалося заповнити чимало «білих плям». Зокрема, досі був невідомий той факт, що завдяки Симону Петлюрі Чернеча гора набула державного статусу...
— Так, якби, не дай Боже, не було проголошено у 1991 році незалежності України, то невідомо, чи коли-небудь ми та наші нащадки й довідалися про авторів увічнення батька українського народу у двадцятих роках минулого століття. Врешті, після розтаємничення архівом СБУ «Дела №232...» та надходження зі спецфондів до Київського обласного архіву справи Київської губернської народної управи 1917—1919 років, розкрилася досі приховувана сторінка літопису Святині. Яскрава, доленосна історія про те, як 38-річний Симон Петлюра, щойно обраний головою Київської губернської управи, розпочав свою діяльність з підготовки документа «Про впорядкування могили Т. Г. Шевченка». До речі, засекречений «органами» план облаштування Чернечої гори займав 269 аркушів тексту! В ньому вперше на повний голос було заявлено про те, що Кобзаревою могилою опікуватиметься віднині українська незалежна держава — УНР. Вона й брала на себе зобов’язання «вжити всіх заходів для її опорядження і дальшої охорони, не спиняючись перед великими на те видатками».
Під керівництвом Симона Петлюри до Канева тричі виїжджала державна комісія, котра визначила першочергові роботи по збереженню останнього Тарасового прихистку. Зокрема, ставилося завдання зміцнити Чернечу гору, щоб не допустити її руйнування, впорядкувати хату біля могили та відкрити у ній музей, а також Шевченкову бібліотеку з читальним залом та кабінетом для роботи художників і письменників. Для підвезення до могили будівельних матеріалів на гору було прокладено шосе, яким користувалися донедавна, не відаючи, що до цієї дороги причетний Симон Петлюра. Члени комісії клопоталися навіть про організацію на могилі почесної варти зі свідомих та культурних січових стрільців...
— І все це було обстежено і задокументовано за три місяці, впродовж яких Симон Петлюра перебував на посаді голови Київської управи?..
— На жаль, справді, головував він недовго: з 6 квітня до 12 липня 1918 року. Однак вклад його у вирішення майбутньої долі Шевченкової могили воістину епохальний. Разом з Василем Королевим-Старим Симон Васильович розробив, а Директорія згодом ухвалила закон про визнання святої могили і землі, що прилягає до неї, національною власністю. Створено було також постійно діючу парламентську комісію, якій належало організувати опікування Могилою.
Керуючи у 1920 році Директорією, пристрасний борець за державність України, продовжував турбуватися про Тарасову усипальницю. Він по суті визначив шлях розвитку і майбутнього Шевченківського меморіалу. Загибель Української революції унеможливила здійснення величних планів Симона Петлюри. Шкода, але й донині мрії будівничих Української Народної Республіки щодо облаштування Чернечої гори ще повністю не втілені у життя. Ні Кобзаревий дім, ні Канів не мають Шевченківського центру, де можна було б проводити наукові симпозіуми, немає приміщення бібліотеки, готелю, який відповідав би сучасним вимогам. Не облаштована належно дорога, яка веде від Успенського собору, де у травні 1861 року відспівували тіло Кобзаря, до Чернечої гори. Кілька років стоїть недобудованим будинок культури. Хоч до Канева, міста, котре навічно пов’язане з іменем українського Пророка, звідусіль просяться гості, щоб провести національні, міжнародні літературні, музичні фестивалі та конкурси.
Втім, масштабна реконструкція музею Шевченківського заповідника розпочалася. І вона, сподіваюся, стане звершенням історичної справедливості...
— Ви маєте на увазі передусім відтворення музею таким, яким спроектував його видатний український архітектор Василь Кричевський разом зі співавтором Петром Костирком?
— Безумовно. У тридцятих роках минулого століття, коли велося будівництво меморіалу, влада свідомо допустила багато відхилень від первісного проекту Кричевського-Костирка. Це призвело до його спрощення та зниження архітектурної, зокрема, національної виразності пам’ятки. Тому комплекс ремонтно-реставраційних робіт включає заміну покриття даху на кольорову черепицю, оформлення фасадів чудовим майоліковим орнаментом, оздоблення дерев’яних бар’єрів галереї другого поверху тощо. До речі, цієї зими під час демонтажу старої експозиції на стінах музею було відкрито оригінальні розписи Василя Кричевського. Важливою подією у житті заповідника стане його газифікація. Досі ми опалювали пам’ятку архітектури ХХ століття дровами та вугіллям. Тепер котельню буде винесено за межі музею, а вивільнена площа знадобиться для облаштування службових приміщень. Прикрасили Чернечу гору уже відреставровані фонтан та басейн на комплексі сходжень до Святині.
— Зінаїдо Панасівно, у 1989 році ви разом зі своїми колегами проявили справжню громадянську мужність, захистивши від посягань союзного Міненерго неповторні Тарасові краєвиди. Тепер, очевидно, настав час боротися з доморощеними «любителями природи», котрі без докорів сумління будують свої «хатинки» навпроти Чернечої гори...
— Це болюча тема — лівий берег Дніпра, Тарасові виднокола. По суті, мальовнича територія, яка відкривається зору кожного, хто приходить вклонитися Кобзареві, є заповідною. Будувати там, де «реве ревучий», фешенебельні дачі, на мій погляд, блюзнірство. Ще Симон Петлюра у вже згаданому легендарному документі «Про впорядкування могили Т. Г. Шевченка» поставив перед державною комісією завдання «вивласнити у радіусі п’яти верстов, узявши за центр хрест, усі землі й води, що лежать довкола могили». Настав час виконати доручення творця Української незалежної держави.
— Тривалий час Перший канал Національного телебачення проводить телемарафон під назвою «Тарасова церква», зініційований «Просвітою». Автори акції планували звести біля підніжжя Чернечої гори храм. Чи вдалося вам переконати ініціаторів про неможливість будівництва у меморіальному місці?
— Чернеча-Тарасова гора перебуває під охороною держави. Вона є пам’яткою історії, культури, а також природи не лише всеукраїнського, а й світового значення. Порушувати довкілля, змінювати ландшафт — той, яким його бачив Тарас Шевченко, ніхто не має права. Навіть якщо йдеться про будівництво найкрасивішої церкви. Чернеча гора з часу поховання на ній батька української нації сама стала найвищою духовною вершиною, духовним храмом для всіх українців у світі сущих. Ми, хранителі Шевченківського меморіалу, надіслали в державні органи обгрунтування про недопустимість зміни пам’ятного місця. Слава Богу, нас почули. Автори проекту «Тарасова церква» також схиляються до думки розпочати спорудження у Монастирку, обабіч Чернечої гори. Добре було, якби вдалося відродити козацьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці, котра тут колись стояла і яку любив Тарас Шевченко. Втім, за законом України, на меморіальній території дозволяється тільки відтворення пам’яток історії та культури, а не зведення нових об’єктів.
— На мою думку, ідея «Просвіти» спорудити на народні кошти Кобзаревий храм, слушна. Але найкраще його поставити у рідній поетовій Кирилівці-Шевченковому. В роки безбожжя тут сплюндрували церкву, яка пам’ятала кроки і голос малого Тараса. В ній він читав псалтир. У тій церкві молилася за нього його матір, сестри...
— В експозиції нашого музею зберігається світлина із зображенням кирилівської церкви. Її відбудова стала б відродженням з попелу воістино Тарасового храму.
— Про це, про втілення «хати-мрії» Кобзаря на «горах високих» та про хід реставраційних робіт у заповіднику ми поговоримо з вашої, Зінаїдо Панасівно, згоди, наступного разу. Дякую щиро за розмову!
Канів.
