Віктор Тихонов: «Ми хочемо, щоб нас чули і слухали!»

Тим, хто хоч трохи цікавиться проблемою народовладдя і місцевого самоврядування в нашій державі, немає потреби представляти цього автора. Голова Луганської обласної ради Віктор Тихонов — співголова конгресу місцевих і регіональних влад України, багато років є членом національної делегації країни в Конгресі місцевих і регіональних влад Європи, репрезентуючи інтереси держави у співтоваристві націй континенту.

Чергова сесія Конгресу місцевих і регіональних влад, який є складовою частиною Ради Європи, відбулася без неприємних для нас подій. Наша національна делегація, членом якої я є, починає потроху звикати навіть не до того, що на адресу нашої держави не лунає критичних зауважень, а й до більшого — до численних компліментів. Приємно, коли навіть країнам «старої демократії» ставлять за приклад: Україна випереджає багатьох за темпами розвитку народовладдя...

А три—чотири роки тому не було такого засідання, де стосовно нас не нарікали б з огляду на помилки, недоліки, хибні думки. Люди в конгресі ввічливі: вилають — і то дипломатично, без сильних висловів. Тільки від такої витіюватості осад залишався гірший, ніж від відвертої лайки. І було очевидне розуміння — мають рацію ті, хто нас критикує. Але й ступінь неприйняття становища в нашій країні деким штучно роздувається. Вигідно тримати на жорсткому повідку!

Не є таємницею: не всім і у світі, і у Європі потрібна сильна, інтегрована в загальні процеси Україна. Велика країна з сильним індустріальним потенціалом — занадто небезпечний конкурент. Є і довгий час ще будуть сили, готові багато чого дати за збереження в нас негативних явищ як в економіці, так і в соціальному житті. І вони стануть використовувати будь-який шанс, щоб відкинути нас назад, «збити з ноги», посварити з тими, з ким нам хотілося б дружити, або перешкоджати наводити лад у власному домі.

Це аж ніяк не відповідає інтересам народу і держави. Так само зрозуміло — ми прагнемо посісти належне нам місце якнайшвидше, та якнайміцніше, відкрито заявляючи: хочемо жити в загальноєвропейському домі на рівних правах, бути соратниками, союзниками, партнерами, а не нахлібниками!

Великим ривком стало створення Конгресу місцевих і регіональних влад України, який об’єднав усі сили місцевого самоврядування держави. Уже два роки минуло від його появи, а тема продовжує залишатися в Європі гарячою. Далеко не скрізь є такі структури, що можуть претендувати на повагу Ради Європи.

Організацію нашу сприймають так серйозно, що встановлення повноцінних контактів між двома конгресами, європейським і українським, пішло очевидним «плюсом» у роботу одного зі значних європейських діячів місцевого самоврядування — Джованні Ді Штазі. Саме він очолював вельми представницьку делегацію, що здійснила минулої осені своєрідну «інспекторську» поїздку до Києва і взяла участь у роботі конгресу і проведеного ним міжнародного семінару. Звіт був найпозитивніший! І цей представник Італії, котрий має величезний досвід роботи у європейських структурах, тепер відкрито називає себе «відданим другом нашої країни, у якої він і сам багато чому навчився».

Гадаю, дружбі нашій і надалі міцнішати, тим паче що українська делегація активно підтримала кандидатуру Джованні Ді Штазі на виборах президента Конгресу місцевих і регіональних влад Європи. Рідкісний випадок — були вони безальтернативні. І навіть голосування відбувалося своєрідно: думку висловлювали оплесками!

Така благодушність у тутешніх умовах — не правило, а рідкісний виняток. Вимогливість і до себе, і до інших є нормою, яку не ліквідовуватимуть навіть заради доброї міни. Вкотре, наприклад, і на цій сесії, не пощастило Грузії, хоча Захід дуже благоволить до неї нині за «революцію троянд». Її делегація не пройшла перевірку своїх повноважень, бо «тут не розв’язано питання демократизації процесів місцевого самоврядування». Простіше кажучи, занадто багато призначених чиновників і занадто мало на місцях тих керівників, котрих обирає безпосередньо народ. І от таки показове явище — горда країна давно могла б махнути рукою: не хочете з нами працювати — не треба! Але не робить цього, чудово розуміючи — дорожче коштуватиме! Адже кредит, можливо, хто і просто так надасть, а от нормально і рівноправно співробітничати ніхто не стане. Та сама громадська думка, що начебто і нематеріальна, перешкоджатиме одержувати цілком матеріальні блага, не дасть права рівного голосу там, де без нього важко обійтися.

Завершуючи «кадрове питання», скажу: наша країна не тільки продемонструвала свій вплив, підтримуючи кандидатуру Ді Штазі, а й провела свого представника у віце-президенти конгресу. Ним став мер Дніпропетровська Іван Куліченко.

Ось, до речі, показова арифметика: країн-учасниць — 46, кожна хоче бачити «свого» у керівництві, а віце-президентів лише семеро...

Україну без особливих розмов вшанували!

Знову повернуся до недавньої історії. Адже було таке, що членам національної делегації доводилося скаржитися на недостатні увагу і підтримку їхніх зусиль «на горі влади». Пообіцяє член уряду приїхати до Страсбурга зі звітом — і не виконає... Але перелом, схоже, настав. Цього разу делегацію очолював перший заступник голови адміністрації Президента України Олег Дьомін, чий внесок у розвиток самоврядування в країні широко відомий. Та й представництво країни у Страсбурзі тепер очолює постійний представник України при Раді Європи Анатолій Шевчук. Це додало авторитету. Не остання справа, з’ясовується, навіть чутки про створення в Україні нового міністерства, яке займатиметься проблемами регіонів. Про нього й у нас ще не всі знають, а Європа, як видно, в курсі...

Однак треба визнавати, що цього разу сесія була «бенефісом Російської Федерації», у якій, до речі, дуже серйозно підходять до будівництва контакту з міжнародними організаціями.

Слово «будівництво» тут дуже доречне, бо ще нікому і ніколи не вдавалося на порожньому місці створити одразу безпомилково діючу модель. Це тривалий процес, під час якого можливі й помилки, й хибні кроки. Однак завжди відрізниш, де «бавляться», імітуючи роботу, а де ставляться до неї серйозно, бажаючи одержати конкретний результат. Про політику президента Путіна сьогодні кажуть різне. Втім, як не відзначити — протягом останніх років росіяни змогли виконати всі рекомендації Ради Європи, цілком втіливши в себе в життя положення Хартії місцевого самоврядування.

Її підписала і наша країна, взявши на себе всю повноту зобов’язань. Але, незважаючи на явний прогрес, ми не можемо похвалитися такими само успіхами, як сусіди. Більше того, можна відзначити певне зростання настороженості з боку демократій Європи тими хитаннями, що є і в Україні загалом, і серед нашої політичної еліти. Це пов’язано, звісно, із ситуацією навколо політичної реформи, що її заявляли та обговорювали в комплексі (до речі, до демократичності і розумності всенародного обговорення пропозицій, внесених Президентом Леонідом Кучмою, ніхто і ніколи за кордоном претензій не мав!), а в підсумку виявилася розірваною. Частину законів прийнято, частину — ні. В підсумку замість системи, головною цінністю якої була б цивілізована система стримувань і противаг, вийшла якась незрозуміла мішанина, охарактеризувати котру можна лише як горезвісну «каламутну воду», в якій певним політичним силам здається зручним половити цінну рибку. Одна пропорційна система виборів на всіх рівнях, крім сільрад, чого варта! Я вже характеризував її як «політичну бомбу уповільненої дії» і знову повторюся: країна ще наплачеться, настраждається від особистісних амбіцій різного роду вождів, інтереси яких ніколи не змикатимуться зі сподіваннями простих людей, і з інтересами регіонів. Отож — потрясе нас ще!

Усе це якось можна було б сприйняти більш-менш серйозно, якби був двопалатний парламент, де інтереси регіонів було б представлено у повному обсязі, і це саме по собі стримувало б партійні розбіжності. Однак цього теж немає — вважали зайвим на самому початку запровадження політреформи і, як з’ясувалося, припустилися дуже серйозної помилки, на яку вказують у приватних розмовах і найбільші західні експерти.

Так, ми радіємо тому, що нас уже не насторожено, а, скоріше, добродушно приймають такі організації, як Рада Європи. Тут усі прекрасно розуміють наші прагнення — і до Світової організації торгівлі, і до єдиної Європи... Однак і вміло дають нам зрозуміти: ми сьогодні хоч і бажані — але ще гості. Чи будемо ми своїми серед своїх, чи будуть до нас ставитися «по-родинному» — без показної уваги, можливо, зайвий раз не помічаючи, але завжди враховуючи «у розкладі» як щось саме собою зрозуміле, — покаже час.

Якщо, звичайно, ми докладемо певних зусиль...

Не обійшлася сесія і без негласного «подарунка». Уся наша делегація, не буду приховувати, з великою тривогою чекала розмови про те, що сталося в Мукачевому. Хорошого мало, коли твою країну стануть судити-рядити тому, що комусь було завгодно спровокувати історію, яка наочно показує і «партійність волі», і великий арсенал брудних технологій укупі з величезною безвідповідальністю.

Обійшлося... На широке обговорення все це винесено не було, хоча представники Угорщини (по-сусідськи, чи що, побоюються чужої пожежі?) усе-таки порушили тему. І було видно: не проти того, аби потріпати Україну, щоб на тлі її помилок самим мати кращий вигляд. І якби дискусія зав’язалася — дісталося б неабияк.

Однак Джованні Ді Штазі, уже виконувач обов’язків президента конгресу, розмову згорнув, пообіцявши повернутися до неї після того, як повністю закінчиться розслідування всього, що сталося. Які висновки зроблять експерти — ще довідаємося. Важливіше для країни те, які висновки вона зробить сама, даючи оцінку тому, що відбулося, і уявляючи собі майбутню перспективу. Адже можна не сумніватися: те, що сталося в цьому невеликому місті, яке не має ключового значення ні в економіці, ні в політичному житті, не що інше, як повномасштабний експеримент, що дає змогу тим, хто його затіяв, уявити і повноту своїх можливостей, і вартість певних акцій, і можливу реакцію всіх галузей влади та суспільства.

Останнє, по-моєму, найважливіше...

Як належить відповідати на беззаконня міліції і прокуратури, уявити собі можна досить чітко. Це дослівно прописано! Як реагують на все зацікавлені політики — можна і побачити. Не один «імідж» серйозно поліпшився, не одна персона здобула собі «ще дещицю політичної ваги», здригаючись в істериці на «мукачівському похороні демократії». Що скаже зважена частина європейських діячів — теж передбачувано. Так, явище неприємне. Але — неунікальне. І в інших країнах трапляється щось подібне. Чи давно в найнайдемократичніших Сполучених Штатах на очах усього світу два претенденти в президенти голоси рахували мало не вручну, обвинувачуючи одне одного в різних різностях? Інший момент: яка реакція суспільства на цю подію?

Цілий світ це значно менше непокоїть, ніж усіх нас. Бо це наша країна, і якщо французи, німці, англійці та всі інші жителі загальноєвропейського дому можуть просто і досить абстраговано цікавитися манерами тих, хто збирається квартирувати з ними на одному сходовому майданчику, то нам тут жити, не роз’їжджаючись і не ділячи території. Нас сприйматимуть «всерйоз і надовго» тільки в тому разі, якщо ми будемо єдині як народ, що обрав собі певні стандарти буття і вміє їх обстоювати.

Роблячи для себе висновки з мукачівських подій, я дивувався не так спритності і нахрапистості тих, хто це затіяв, як пасивності й абстрагованості споглядання тих, кому давали наочний урок. Ми занадто довго сприймали слова «демократія», «місцеве самоврядування», «влада народу», «воля громади» як такі, що є цілком правильні, але особисто нас майже не стосуються. Це помітно було не тільки у спілкуванні з рядовими виборцями, а й навіть під час створення Конгресу місцевих і регіональних влад, котрий представники «з місць» сприймали спочатку як «клуб начальників». Тільки практика повсякденної роботи переконала людей: це реальний інструмент реальної регіональної політики, спроможний розставити багато що на свої місця і багато кого із чиновників, котрі зарвалися, поставити на місце.

Якщо сьогодні ми кажемо Європі: «Хочемо бути разом!», то потрібно і самим собі чітко дати відповідь на запитання: разом з ким ми, разом за що і разом проти чого ми у власній країні.

Інакше — не вийде...