Незареєстровані злочини — тіньовий бік кримінальної статистики

Кримінологічний вектор економічних і соціальних процесів продовжує домінувати в суспільстві. І хоч би які позитивні індикатори фіксувала державна статистика, реальні доходи населення знизилися втричі порівняно з дореформеним періодом, тоді як злочинність навпаки — на стільки само зросла. За даними вітчизняних і зарубіжних кримінологічних досліджень, між соціально-економічним розвитком суспільства і станом злочинності немає прямого зв’язку, проте кризові явища помітно впливають на більшість сфер суспільного життя, активізуючи протестний потенціал практично всіх верств населення. Тим часом недоліки у роботі правоохоронної та судової систем, податкових, митних, фінансових, міграційних, прикордонних органів та інших служб, які мають здійснювати соціально-правовий контроль за протиправною поведінкою, навпаки, негативно впливають на стан злочинності.

Небезпідставно припускають, що правоохоронна система держави у нинішньому її вигляді виявилася неспроможною адаптуватися до завдань у контексті протидії злочинності. Десятирічна дискусія з приводу змісту та шляхів реформування цієї системи може втратити будь-який сенс з огляду на те, що кадровий склад набув незворотних, не завжди позитивних змін. Під різними приводами правоохоронні органи залишили найкваліфікованіші співробітники. У низових ланках переважна більшість працівників, пов’язаних з розкриттям та розслідуванням злочинів, мають досвід роботи в середньому три роки. Не таємниця, що недостатній досвід нерідко компенсується формами роботи, які межують з порушенням закону. Звідси й недостовірні дані стосовно злочинності та інших правопорушень. Зокрема, ще в середині 2003 року кількість розкритих злочинів сягала понад 80 відсотків, до того ж і науковці, і контролюючі органи розуміли всю сумнівність цих показників. Але лише після кадрових змін у правоохоронних органах чисельність розкритих злочинів поступово почала набувати об’єктивних параметрів. Або інший приклад. Протягом трьох місяців 2003 року на 44 відсотки зросла кількість злочинів, скоєних на побутовому грунті. Тривають спроби пояснити це явище незадовільною профілактичною роботою дільничних інспекторів міліції, послабленням тиску соціального контролю на осіб, схильних до побутових конфліктів, зрештою, негативними соціальними змінами.

Безумовно, кожен з перелічених чинників має право на існування і так чи інакше впливає на злочинність. Але таке її значне підвищення можна пояснити лише одним: приховуванням злочинів у минулі роки. Для об’єктивного розуміння та оцінки даних про рівень злочинності слід розібратися в тому, звідки вони беруться. Міркуйте самі. За даними Міністерства внутрішніх справ України, тільки впродовж квітня—червня 2003 року органами прокуратури скасовано 6,7 тисячі постанов про відмову в порушенні кримінальних справ, у 57 відсотків з них поновлено провадження. Окрім того, за цей самий період під час комплексних перевірок виявлено ще й 75 фактів приховування злочинів від обліку, за якими порушено 22 кримінальні справи.

Такі коливання статистичних даних інакше як штучними назвати не можна. І що вражає — за їх необ’єктивність ніхто відповідальності не поніс. А в цей процес, зауважте, були втягнуті тисячі співробітників, насамперед органів внутрішніх справ, що завдало суспільству істотних моральних збитків, які подолати буде не так просто. Намагання нинішнього керівництва Міністерства внутрішніх справ України покласти край маніпуляціям зі статистичними даними про злочинність натрапили на певне нерозуміння з боку інших суб’єктів правоохоронної діяльності. На підтвердження цього наведу такий приклад. З відомих причин, про які вже йшлося вище, з вересня 2003 року кількість повідомлень та звернень громадян про правопорушення, що реєструються органами внутрішніх справ, збільшилася майже на третину і становить у середньому вісім тисяч на добу. Серед них майже три тисячі — заяви про злочини. Також протягом доби до адміністративної відповідальності притягують майже 2,5 тисячі осіб. Нескладні підрахунки дають змогу зробити висновок: щороку майже мільйон громадян, які реально постраждали від злочинів та інших форм антигромадської поведінки, не отримують кваліфікованої правової допомоги від влади. А якщо зважити на значну латентність правопорушень, то кількість потерпілих збільшиться майже на половину.

Дослідження свідчать, що певна частина громадян з різних причин не звертається з повідомленнями про злочини, особливо про так звані неочевидні. В контексті цього спробуємо привернути увагу правоохоронних органів до такого «феномену». Довідник «Медична статистика України» вказує, що за останні роки близько 70 відсотків пологів в Україні проходило з ускладненнями. Це призводить до того, що кожна четверта дитина, з’явившись на світ з такими ускладненнями, отримує хворобу або під час пологів, або відразу після них. Фахівці стверджують, що причин у такого нещастя кілька. Зокрема, захворювання матері, захворювання плоду, некваліфіковані дії медичного персоналу під час пологів. А тепер задумаймося, чи не потребує глибшого вивчення остання причина, а некваліфіковані дії медичного персоналу — кримінально-правової оцінки.

Або інший приклад. Останнім часом у газовидобувній галузі спостерігаємо доволі цікаву тенденцію, коли у розряд неперспективних переводять діючі свердловини з наступною передачею в довгострокову оренду земельних ділянок, на яких вони розташовані. Фактично, йдеться про повзучу їх приватизацію. Взагалі у приватизаційних процесах в Україні багато незрозумілого. Чому під час приватизації об’єктів державної власності оцінюються лише будівлі, споруди, обладнання тощо, а от вартість робочої сили, точніше, її кваліфікації, залишається поза увагою. Тим часом світова практика свідчить, що вартість підготовки персоналу становить, як правило, не менше половини вартості будь-якого підприємства. Всі ці процеси не повинні бути поза увагою правоохоронних органів, бо йдеться про чималі державні кошти.

Звісно, це позначиться на статистиці органів внутрішніх справ, що, як відомо, діють у певному соціальному і політичному середовищі. Тобто кількість зазначених у статистичних звітах правопорушень може бути сприйнята як показник ефективності антикримінальних заходів і як ознака їхньої слабкості. Залежно від політичної та соціально-економічної ситуації органи внутрішніх справ намагаються за допомогою статистичних даних поліпшити свій імідж. Та в будь-якому разі маємо розуміти, що йдеться не про зменшення або збільшення кількості реальних злочинів, а про їх реєстрацію. Саме цій проблемі приділив особливу увагу Міністр внутрішніх справ України М. Білоконь, виступаючи на зустрічі з керівним та професорсько-викладацьким складом Національної академії внутрішніх справ України. Він зазначив, що проблема приховування злочинів з організаційно-правової перейшла скоріш у морально-психологічну площину. Декотрі співробітники замість кропіткої праці над розкриттям злочинів намагаються їх приховати.

На цьому процесі істотно позначилися і вади чинного кримінально-процесуального законодавства, яке передбачає громіздку, а то й принизливу процедуру подачі заяви про злочин. З огляду на права особи, закріплені в Конституції України, ще раз задумаймося над змістом окремих положень статті 95 Кримінально-процесуального кодексу України. «Заяви або повідомлення представників влади, громадськості чи окремих громадян про злочини можуть бути усними або письмовими. Усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник та посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджується про відповідальність за неправдивий донос, про що відмічається в протоколі. Письмова заява повинна бути підписана особою, від якої вона подається. До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за неправдивий донос і відібрати від нього відповідну підписку».

На мій погляд, такі вимоги закону про надання потерпілим «підписки», або попередження про відповідальність за «донос» в умовах нинішнього стану вітчизняної системи кримінальної юстиції взагалі аморальні та й не відповідають положенням Конституції і світовій практиці. На жаль, подібна точка зору й упереджене ставлення до потерпілого притаманні багатьом службовим особам на різних щаблях правоохоронної системи. Якщо певною мірою, з огляду на наш традиційний менталітет, такі погляди можуть бути виправдані в наукових дискусіях, то висловлювання керівників виконавчих структур сприймаються і виконавцями, і громадськістю як обов’язкові до виконання.

У цьому контексті видається дещо не зовсім вдалою заява Генерального прокурора України Г. Васильєва, яку він зробив 29 січня нинішнього року на нараді при Президентові України. Зокрема, він сказав: «Набули поширення факти порушення дріб’язкових кримінальних справ, що не становлять суспільної небезпечності». І далі, звертаючись до прокурорів, дорікав, «чому вони виявляють безпринципність, чому погоджуються з цим явищем». Насправді слова Генерального прокурора зводять нанівець усі його наступні заклики до «утвердження законності, поліпшення системи реєстрації повідомлень про злочини». Такі суперечливі висловлювання можуть призвести, а інколи і призводять, до хибного розуміння вимог кримінального та кримінально-процесуального законодавства, що, у свою чергу, не сприяє захисту прав та інтересів потерпілих, кількість яких в Україні продовжує зростати. Тільки у 2003 році, згідно з даними судової статистики, в Україні від злочинів постраждало 352 тисячі громадян, а сума завданих їм обрахованих матеріально збитків становила близько 100 мільйонів гривень. І це, зауважте, за відсутності механізмів обрахування та відшкодування завданих злочином збитків, що дозволяє вести мову лише про незначну їх частку.

Відтак нагально постає потреба законодавчого врегулювання питання про статус потерпілого і розширення його прав у кримінальному процесі. Як відомо, на сьогодні відсутній механізм відшкодування потерпілим шкоди за рахунок держави. Навіть незважаючи на очевидне право потерпілих отримати за рішенням суду відшкодування заподіяної злочином шкоди, реалізувати його сповна на практиці вдається дуже рідко. До того ж потерпілий позбавлений безоплатної правової допомоги, можливості брати участь у багатьох слідчих діях. Чинне законодавство не враховує інтереси потерпілих під час прийняття рішень щодо подальшого провадження у кримінальній справі, оскільки слідчий, зокрема, не зобов’язаний повідомляти потерпілого про направлення справи за підслідністю чи про зупинення слідства.

Неповною мірою захищаються права потерпілого під час перегляду справи. Законодавством не передбачено обов’язкового направлення потерпілому копії вироку, що ускладнює, а інколи навіть унеможливлює його своєчасне оскарження. Отже, цей, я сказав би, меншовартісний процесуальний статус жертви злочину не тільки суперечить окремим положенням Конституції України, а й згубно впливає на криміногенну ситуацію у державі. Громадяни звикають до злочинності і сприймають кримінальний шлях розв’язання життєвих проблем як єдино можливий.

Як можна змінити правове становище потерпілого у вітчизняному законодавстві? Передбачається, що до проекту Кримінально-процесуального кодексу України (він на розгляді у Верховній Раді України) має бути внесено норму, яка забороняла б органам досудового слідства, дізнання або прокурору відмову потерпілому у початку розслідування та зупиненні досудового слідства без його згоди. Нормативно слід закріпити процесуальний статус потерпілого уже на етапі перевірки заяв і повідомлень про злочини з гарантованим правом заявляти клопотання, оскаржувати в судовому порядку дії органу дізнання, досудового слідства, прокурора, а також низку інших положень, що встановлювали б рівні права потерпілого і підозрюваного у вчиненні злочину.

Відомо, що урядовий Комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності в березні цього року схвалив проект «Концепції забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, що постраждали від злочинів», яка має на меті визначити напрями державної політики у сфері надання допомоги потерпілим від злочинів та розвитку ефективної системи захисту їх прав і законних інтересів.

З другого боку, поступово змінюється кримінологічна характеристика засуджених за вчинення злочинів осіб у бік маргінальних та соціально незахищених верств населення. Установи виконання покарань, попри декларовану лібералізацію, фактично не справляються зі своїми функціями через обмежені фінансові, матеріальні та побутові можливості утримання засуджених. Через ті самі мотиви в Україні досі не реалізовано принцип безперервності судового процесу. У слідчих ізоляторах утримуються тисячі осіб, які чекають розгляду справ у судах. З цих та інших причин із року в рік зростає кількість осіб, які раніше вже вчиняли злочини і у 2003 році їх частка у загальній кількості притягнутих до кримінальної відповідальності становила 21,3 відсотка. Окрім цього, злочинність різко «молодшає», особливо серед осіб, які вчинили злочин у 14—15-річному віці. Ця категорія неповнолітніх злочинців протягом останніх 10 років виросла на 12 відсотків і у 2003 році становила 3,4 відсотка у загальній чисельності тих, хто вчинив злочини. За такий період більш як на половину збільшилася кількість осіб, які стали на злочинну стежку, не маючи роботи і не навчаючись (їх частка у загальній чисельності сягнула 65,6 відсотка).

Негоже не бачити й іншого боку цієї медалі — того, що через недосконалість окремих положень Кримінального кодексу України у частині незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів необґрунтовано криміналізовано низку вчинків. Недосконалість законодавства накладається на не завжди кваліфіковані дії органів внутрішніх справ, внаслідок чого особи, які мали б нести відповідальність за розповсюдження наркотичних засобів та використання коштів, отриманих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, фактично уникають кримінальної відповідальності. Про це переконливо свідчить статистика. За незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів без мети збуту (ст. 309 КК) у 2003 році притягнуто 26099 осіб, тоді як за використання коштів, отриманих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 306 КК), лише 27, а 2002 року — 9 осіб. Тому ми зобов’язані або наповнити конкретним змістом тезу щодо наявності в Україні наркобізнесу, або її спростувати.

Продовжуючи цю тему, додам, що з 1997 по 2003 рік за схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ст. 315 КК) притягнуто до відповідальності лише 241 особу. Ці аж ніяк не повні статистичні дані свідчать, що реальної боротьби з незаконним обігом наркотиків в Україні не ведеться, натомість злочинцями вважаємо осіб, чиї дії, на мій погляд, чинний закон визнає кримінальними не зовсім обґрунтовано. У цій частині не можна не погодитися з думкою Генерального прокурора України Г. Васильєва про «наганяння» злочинності, що призводить до озлоблення людей. І цим не забарилися скористатися правоохоронні органи, фактично імітуючи боротьбу з таким величезним злом. Підтвердженням тому — блокування з боку уряду фінансування заходів Концепції реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2002—2010 роки. За роки незалежності в Україні було прийнято безліч подібних програм, які себе лише дискредитували, бо їх не можна було виконати з причини неналежного організаційного та фінансового забезпечення.

Підсумовуючи, зауважмо, що жертви без злочинця не буває. Тому необхідно здійснити глибокий критичний аналіз наявних кримінологічних і правових реалій і на цій основі приділити більшу увагу вивченню не тільки особи злочинця, а і його жертви, з огляду на новітні досягнення в галузі медицини, психології, біології та інших наук, а також внести відповідні зміни до чинного законодавства. Поряд з цим потрібне комплексне реформування, а не кожного окремо суб’єкта правоохоронної діяльності, головною метою якої має бути максимальне їх наближення до населення, а пересічного громадянина — до правосуддя.