Неправильний фермер

Дванадцять років тому Юрій Гарбуз вирив землянку за 60 кілометрів від свого села й оселився у ній. Люди співчували його батькам: не повезло з хлопцем. А цей «невдаха» за кілька років став кращим фермером України

Навряд чи в Україні знайдеться ще така людина, у якої до 32 років уже був би музей «себе, любого». У Юрія є. Він возить туди на екскурсію своїх гостей, нових знайомих і розповідає історію створення цього «меморіалу».

...У двадцять років, відслуживши в армії і побувавши в статусі студента-заочника педагогічного інституту, Юрій вирішив узяти пару десятків гектарів землі і зайнятися сільським господарством. Йшов 1991 рік, на Луганщині зароджувалося фермерство, яке притягувало до себе молодих ентузіастів. Щоправда, отримав гектари, тільки пройшовши всі інстанції і дійшовши до самого Києва. Зі столиці зателефонували і декому дали прочуханця: хлопець, мовляв, працювати хоче, а ви йому заважаєте. «Ага! — сказали Юрію в районі. — Якщо такий розумний — дамо тобі землю».

І, щоб обламати молодого нахабу, виділили йому територію за 60 кілометрів від села. Юрій не став сперечатися. Вирив землянку, обладнав її, завів корову, коня і вирішив зимувати на своїй землі. Ось так. А ще привів у своє житло п’ять собак, щоб вовків відганяли. Взимку вони в степу зграями ходять.

Таким був перший «офіс» фермера — без освітлення, без зв’язку та інших необхідних людських умов. Заради своєї мети Юрій тоді пожертвував багато чим: посварився з батьками, які не схвалили його заняття і аскетичного життя. Втратив кохану дівчину, нажив ворогів. Коли приїжджав до району, з ним ніхто з керівників господарств не вітався. Робили вигляд, що не помічають.

— З висоти прожитих років і набутого досвіду я навіть радий, що все сталося саме так, — зізнається сьогодні Юрій. — Тому що я швидко навчився працювати, думати, шукати варіанти ризику. Ну а якщо хтось захоче наслідувати мій приклад, — сміється, — того можу проконсультувати. Скажімо, щоб приготувати собі найпростішу їжу, а ввечері мати хоча б якесь освітлення (знаєте цей спосіб: картопля, олія і шматочок бинта?), з 1 листопада до 1 квітня знадобиться приблизно 65 літрів соняшникової олії. Я, наприклад, випікав коржі, пив чай і почував себе нормально. Раз на тиждень мене відвідувала мати. Приносила їжу, розповідала новини й умовляла залишити таке життя і повернутися додому, у нормальні умови.

Юрій працював по вісімнадцять годин на добу. Чоловіки в свята горілку п’ють, а молодий Гарбуз свою землю від каменів очищає. Сміються селяни, пальцем на нього показують: «Бачили фермера нашого! Що, важко? Це тобі не в колгоспі працювати, хлопче!» — «Нічого, нічого, — відповідав їм без образи. — За пару років моє господарство стане кращим в Україні».

Через два роки Юрій виростив 60 голів свиней, повіз їх у Грузію і обміняв на дріт. Купив 70 стовпів високовольтної лінії, підстанцію і в свою землянку провів світло. Власне, із землянкою на той час було покінчено. Молодий хазяїн перемістився до купленого залізничного вагона, що складався з двох «кімнат». У першій частині, розділеній ковдрою, жив він, а в другій — корови. Господарство почало розростатися, були потрібні помічники. Батьки подумали і перейшли до сина. Батько залишив кермо автомобіля, за яким провів двадцять п’ять років, а мати — магазин, де працювала продавцем.

Перші сім років Юрій щороку додавав у середньому по 25 гектарів землі. Торік до нього звернулися люди з розформованого господарства і попросили взяти їхні землі в оренду. 130 гектарів передала йому сільрада, і сьогодні фермерське господарство Гарбуза має 1000 гектарів. Урожаї Юрій одержував гарні з першого року свого фермерства. У вдалі періоди пшениці вдавалося вирощувати по 50 центнерів з гектара, соняшнику — по 23 центнери з гектара, проса — 37. Такого успіху домагається за рахунок чіткої технології обробітку ґрунту. А ще, за словами Юрія, робітники в його господарстві не п’ють, не крадуть, трудяться сумлінно. Як домігся цього — не розповідає. Тільки посміхається хитро. Сіє зернові, відгодовує худобу — виживає...

Гарбуз — прізвище козацьке. Дід Юрія по батьківській лінії служив в армії Будьонного. Прапрадід по материнській — у білих. Воювали вони між собою чи ні — невідомо. Втім, суть в іншому: обидва вони були козацького роду і любили коней. Через покоління ця любов до красивої і сильної тварини передалася наймолодшому Гарбузу. До речі, у Юри є улюблений анекдот. Пливуть два козаки в човні, і один запитує в другого: «Слухай, а ти любиш жінок?». «Як же їх не любити! — відповідає кум. — Я так їх люблю, так люблю — майже як коней!»

Словом, щойно у фермера з’явилися гроші, він вирішив купувати коней. Йому б машину щонайкрутішу мати, щоб показати свою заможність, а він скакунів почав у стійла ставити — орловських рисаків, англійських чистокровних, своїх, українських. Таке в нього було хобі. Якось побачив виставу кінного театру під керуванням Кантемирова, а потім по телевізору подивився, що виробляють артисти «Хортиці». І захворів ідеєю створення такого театру в себе, в Меловському районі. Тільки кращого. Соратника знайшов в особі майстра-жокея Олександра Акимова. Разом почали створювати колектив на базі Стрілецького кінного заводу, розташованого в стайнях ще Катерининського періоду.

П’ять років тому театр показав свою першу виставу — і став візитною карткою Луганської області. Про нього заговорили не тільки в Україні, й у сусідніх областях Росії, де доводилося виступати. Але ніякого прибутку колектив не приносив. А утримувати театр було дуже важко. Протягом року Юрій витрачав на нього до 70 тисяч гривень. З 200 тисяч гривень банківського кредиту майже половина пішло на утримання коней і заробіток артистів. Одне сідло коштувало 300 доларів. Поки збирав непогані врожаї, Юрій зводив кінці з кінцями, але два роки підряд погодні умови були такі, що кредит віддавати виявилося нічим. Юрій змушений був продати будинок, машину, коней, щоб розрахуватися з боргами. Колектив розпався... У той важкий для себе період Юрій отримав кілька пропозицій від заможних людей, котрі хотіли б купити цей унікальний театр. Фермеру пропонували і роботу, і квартиру. Але він твердо сказав: «Ні! Театр залишиться в Меловому».

І він залишився. Керівники області знайшли можливість фінансувати його утримання, виділивши 300 тисяч гривень. Сьогодні театр став комунальною власністю області. Ситуація поліпшилася. Для переміщення людей купили мікроавтобус, для артистів — костюми. Найближчим часом театр придбає коневоза — це мрія Юрія. Щоправда, довелося все починати спочатку: вчити молодь, добирати коней.

— Кінь і конюх мають притертися один до одного, — пояснює Юрій. — Що темпераментніша тварина, то спокійнішою має бути людина. І навпаки: тому коневі, який подрімати любить, потрібен гарячий козак. Хлопці роблять небезпечні трюки. Не тільки для здоров’я, але й для життя. Тому кінь має слухатися і чітко виконувати всі команди. Театр уже готовий давати вистави. Йдуть останні репетиції.

«Якось я взявся підрахувати, уві що мені обходиться безплатне харчування моїх робітників. Підрахував — і за голову вхопився! Думаю: краще мені цього не знати. Так легше живеться».

Будь-який автомобіль тримається в Гарбуза півроку. І не дивно. Розпорядок дня в нього такий. Встає разом з півнями: о 4 годині ранку вже на ногах — і одразу на першу точку, в Діброве (туди, де землянка стоїть). Перевірить кожне порося, кожну корову, дасть розпорядження — і до Нікольського, на другу точку. О 7.00 проводить там планерку, а о 8.00 починає репетицію в театрі. Триває вона до 12 години, після чого Юрій знову їде в Діброве. О 17.00 починається друга репетиція в театрі, і він може її пропустити тільки з дуже поважної причини. Крім того — депутатська робота в Меловській райраді. Ще Юрій мріє створити етнографічний музей під відкритим небом, а також збудувати базу для лікування за допомогою їзди на конях дітей з церебральним паралічем.

Цікава людина — цей Гарбуз. Відсутність прагматизму має характеризувати його як невдалого бізнесмена, але господарює він на землі по-розумному. Торік звання «Кращий фермер України» завоював. Щороку бере кредити, але міг би, напевно, і без них обходитися, якби не витрачав стільки коштів на своє хобі... Словом, якби не викидав гроші на вітер.

— А мені не цікаво жити інакше, — пояснює Юрій. —Мені багато хто каже, що я неправильно живу, що краще відпочити з сім’єю на Кіпрі, ніж витрачати такі великі кошти на театр... Але мені подобається саме таке життя.

Ну, що ж, напевно, і в бізнесі бувають романтики.

Луганськ.