Дірки і «дірки»

Об’ява на шахті «Зоря» у Сніжному забороняє вивозити на-гора більше ніж 25 кілограмів вугілля за зміну. Дозволяючи робітникам брати торбу з паливом, керівництво шахти заохочує гірників спускатися під землю. Адже матеріальний стимул до тяжкої праці замалий: 400—600 гривень на місяць.

У березні цього року на шахті почалися перебої із виплатою зарплати, і колектив навіть удався до стихійного страйку. На момент нашого приїзду до Сніжного на «Зорі» не виплатили 30 відсотків березневої зарплати і 100 відсотків — квітневої. Востаннє частину грошей тут давали напередодні 1 Травня. Свята минули, а борги залишилися.

Підземний електрослюсар Денис Кашеваров зізнається, що спускається під землю заради вугілля для опалення: «Мені треба, щоб удома тепло було». Крім матері і батька, які теж усе життя віддали шахті, у Дениса дві сестри. На запитання, чи подобається йому робота, співрозмовник махає рукою: «А кому сподобається працювати в таких умовах? Усе обладнання старе, ламається. Після зміни, втомлений, тягнеш на собі це вугілля». Втім, у ефективність страйку як засобу отримати зарплату, шахтар не вірить: «І по сорок днів страйкували, по десять голодували — і що? Закриють цю шахту, прийде господар, наб’є десять «дірок» і буде вугілля качати». «Дірками» у шахтарському краї називають нелегальні розробки вугілля. Такий спосіб заробітку дуже розповсюджений у Сніжному, Торезі і Шахтарську.

Розмова з робітниками дільниці № 3 відбулася на глибині понад 1 кілометр, безпосередньо на робочому місті. «Середня зарплата у нас у бригаді — 600 гривень, — розповідає бригадир Сергій Бєлих. — Що потрібно для нормальної роботи? Зарплата, запчастини і нові вибої». За 30 років роботи під землею мій співрозмовник заробив звання повного кавалера знаків «Шахтарська слава» і «Шахтарська доблесть», збудував дім і у кращі для вугільників часи придбав автомобіль. Нині професія шахтаря не вважається престижною. Але працювати на шахту йдуть — альтернативи немає.

Шахта «Зоря» однією лавою видає на-гора 350—400 тонн вугілля на добу. Така кількість не в змозі прогодувати весь колектив. Тому і накопичуються борги із зарплати. «Немає обладнання, — пояснює головний інженер шахти Олексій Потанін. — Очисні лінії є, однак працювати немає на чому. Те обладнання, яке маємо, відслужило вже по два терміни».

На підготовку нових лав шахта не отримала цього року жодної копійки. Тим часом діюча лава допрацьовується: роботу там буде закінчено щонайбільше до середини червня. Для «Зорі» передбачили кошти на нове обладнання із держбюджету, однак, за графіком, аж... у четвертому кварталі. Новому генеральному директорові державного підприємства начебто вдалося домогтися перенесення фінансування на другий квартал. Від цього залежить доля всього колективу. І навіть міста, якщо врахувати, що на середину травня лава на «Зорі» була чи не єдиною «годувальницею» на всі три сніжнянські шахти.

— Ми вміємо і хочемо працювати, — запевнив головний інженер. — І люди хочуть заробляти. Не на «дірках», а бути захищеними з усіх боків: зарплатою, соціальними пільгами, отримувати квартирне вугілля. Нам потрібні щонайменше 16 мільйонів гривень для підготовки повноцінної лави, яку ми зможемо вивести на режим 1000 тонн на добу і яка працюватиме три роки. І якщо найближчим часом не отримаємо коштів, до серпня «сядемо» на 200 тонн на добу.

Цього року в Сніжному за рахунок державного бюджету гірникам почали погашати борги із заробітної плати, які накопичувалися з 1996 року. Загальна сума по місту сягає 36 мільйонів. Однак згідно з розпорядженням Мінпаливенерго, гроші отримують лише підземні робітники. За словами Івана Висоцького, виникають нелогічні ситуації, коли, приміром, п’ять років тому людина працювала під землею, а сьогодні перейшла на роботу на поверхню. Його вчорашні товариші по бригаді отримують борги, а він — ні. Тим, хто звільнився, грошей за минулі роки теж не дадуть. Така ось арифметика.

На «Зорі» стривожені ситуацією із виплатою поточної зарплати. Із закінченням опалювального сезону попит на енергетичне вугілля впав, і грошей колектив не отримує. В міській раді звертають увагу ще на дві проблеми, через які місцеві шахти не можуть звести кінці з кінцями. Перша біда — соціальна сфера, яка досі тягарем лежить на плечах вугільників. Аби передати об’єкти на баланс місцевої влади, треба відшкодувати 30 відсотків вартості їх утримання. Кошти ці має передбачити відомство.

Другий тягар — квартирне вугілля для пенсіонерів. За Гірничим законом, забезпечувати паливом у кількості 5,9 тонни на рік своїх колишніх працівників має підприємство. Якщо врахувати нинішні темпи видобутку, то, наприклад, на «Зорі» 30 відсотків видобутого антрациту іде пенсіонерам. Ще критичніша ситуація на старих шахтах. Приміром, за шахтою «Ударник» числяться п’ять тисяч пенсіонерів, за «Північною» — 1800. Виходить, колектив повинен або забезпечувати їх квартирним вугіллям і сам залишатися без реалізації (і без зарплати), або продавати вугілля і залишати городян мерзнути у приватних будинках. Драм і скарг на цьому грунті чимало.

— Пільги із побутового палива тягнуть підприємства донизу, — коментує заступник міського голови Сніжного Олена Петрухіна (на знімку зверху). — Шахти живуть фактично за рахунок державної дотації — не тому, що вони погані, а тому що система в країні така. Вугільникам треба дати можливість продавати паливо споживачам і заробляти кошти. Може, тоді меншою буде і держпідтримка. А держава має передбачити механізм забезпечення людей вугіллям для опалення. Або давати кошти місцевим бюджетам для придбання палива, або безпосередньо людям виплачувати. Доходить до абсурду: пенсіонери закритих шахт отримують вугілля, тому що це фінансується із держбюджету, а пенсіонери працюючих шахт замерзають.

Таких проблем не знають на приватних шахтах, які нещодавно розпочали свою роботу у Сніжному. Вони стали альтернативою нелегальним копанкам: неглибокі, але оснащені, як і велике вугільне підприємство. Зате, на відміну від «дірок», тут платять «по-білому» зарплату і всі податки, дбають про безпеку праці і режим роботи. Такі підприємства, відкриті в рамках Закону України «Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області», дають робочі місця вчорашнім гірникам, звільненим у зв’язку із ліквідацією шахт.

Справедливості заради варто відзначити, що шахти в цьому краї закривали і раніше: якщо після війни їх у Сніжному працювало 23, то тепер у державному підприємстві «Сніжнеантрацит» залишилися три шахти. У місті погоджуються, що процес закриття неперспективних шахт невідворотний. Але категорично протестують проти «урізаного» варіанту ліквідації, коли фінансуються лише так зване фізичне закриття, борги із зарплати і квартирне вугілля колишнім працівникам. А місту залишаються зруйновані будівлі, старі комунікації і соціальні проблеми.

Навесні цього року реструктуризація «агукнулася» ще однією бідою. У закритій шахті «Міуська» почала прибувати вода, загрожуючи затопити діючі горизонти і залишити без роботи колективи інших шахт Сніжного і Тореза.

— Свого часу «Міуська» була водовідливною шахтою, — розповідає Олена Петрухіна. — Її і закрили, власне, через величезне енергоспоживання для утримання насосних установок. Було спроектовано водовідлив на горизонті 2600 метрів. Передбачалося, що «Міуська» залишиться як водовідливна шахта. У будівництво вклали сім чи вісім мільйонів і припинили. Ми надсилали з цього приводу запити до прокуратури, міліції, СБУ. З’ясувалося, Мінпаливенерго вирішило, що це недоцільно, мовляв, шахти в місті все одно закриваються, треба підняти рівень підтоплення.

За словами заступника міського голови, державна компанія «Укрвуглереструктуризація» зупинила будівництво водовідливу і два роки (!) нічого не робила. А в березні цього року несподівано сталися великі притоки підземних вод. 11 березня був аварійно утоплений горизонт 2600 шахти «Міуська». Врятувати його вже неможливо. Більше того, вода пішла у виробки працюючої шахти «Ударник», яка змушена була тимчасово припинити видобуток і боротися зі стихією.

Вода прибуває зі швидкістю 1,5 метра на добу. «Ще 90 днів — і ми почнемо топити і «Ударник», і «Зорю», і «Прогрес», і взагалі весь наш регіон», — не приховує стурбованості Олена Миколаївна. Аби запобігти цьому, тепер докладають героїчних зусиль, тоді як два роки втрачено. Як тут не заговорити про «дірки» в головах чиновників, яким було доручено цю справу. 

У Сніжному дуже добре знають, що таке закриття шахт — і тому так відчайдушно відстоюють працюючі підприємства. Колишні виробничі і соціальні об’єкти стоять напівзруйнованими. Розвалюха — свого часу просторий дитячий садок шахти «Міуська» — вабить дітлахів із сусідньої школи. У колишній котельні   шахти № 29 підприємливі мешканці розібрали все, що могло знадобитися в господарстві. Від їдальні шахти «Міуська» залишилися самі стіни.

Згідно із проектами ліквідації шахт, які погоджувала місцева влада, всі будівлі повинні розбиратися по цеглинці, територія — рекультивуватися і озеленятися. Напередодні закриття шахт сніжнянцям обіцяли газифікацію старих селищ, будівництво нового житла і АТС, ремонт старих комунікацій. Жодну із обіцянок виконано не було. Навіть отримати архівну справку для перерахунку пенсії — проблема, адже ліквідаційні комісії перестали фінансуватися міністерством. Немає шахти — немає проблеми? А люди залишилися.

Парадокс, але розібрати напівзруйновані будівлі, щоб убезпечити хоча б від травмування дітей, місцева влада не в змозі. Для «зачистки» дитячого садка потрібні 200 тисяч гривень: оплата роботи людей і техніки, вивезення сміття. До речі, одна показова подробиця. З’ясувалося, у Сніжному і сусідніх містах немає звалища будівельного сміття, і його, згідно з проектами ліквідації шахт, передбачається возити аж... до Маріуполя, майже за 200 кілометрів.

— Я особисто їздила до міністерства і просила у проекті ліквідації центральної збагачувальної фабрики передбачити будівництво звалища будівельного сміття. Адже навкруги шахти закриваються. А мені сказали: це проблеми міста, ось нехай місто і будує, — обурюється О. Петрухіна.

Насправді, відкрию секрет, до Маріуполя ніхто уламки не возить. Зруйновані будівлі продовжують «прикрашати» шахтарські міста і є своєрідними «пам’ятниками» реструктуризації вугільної галузі (на знімку вверху). А ось питання, куди пішли гроші, передбачені на розбирання і перевезення сміття, на облагородження території, на створення благ цивілізації для віддалених селищ, їх мешканців дуже хвилює. Керівництво міста вбачає вихід у прийнятті спеціального закону про закриття гірничовидобувних підприємств, проект якого уже подано до Верховної Ради.

Під час останнього приїзду до Донецька Міністр палива та енергетики Сергій Тулуб, відповідаючи на запитання кореспондента «Голосу України», запевнив, що заборгованість із заробітної плати буде виплачено до 1 вересня цього року всім без винятку працівникам вугільної галузі: і підземним, і наземним. Отже, тут справедливість відновлено.