Україна: перспективи сталого розвитку

Василь Кремень, Дмитро Табачник, Василь Ткаченко. Україна: проблеми самоорганізації. (В 2-х т.) — К.: Промінь, 2003. Том І. Критика історичного досвіду. —384 с.; Том 2. Десятиріччя суспільної трансформації. — 464 с.

Зазначений двотомник, випущений 2003 року на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за Програмою соціально значущих видань, одразу став бібліографічною рідкістю. 

Причина популярності видання, як на наш погляд, в оригінальному — історіософському — викладенні актуальних проблем вітчизняної історії, нашого сьогодення й перспектив на майбутнє. Книга відверто «піднімає планку» до рівня однієї з версій «української національної ідеї», але не претендує, разом з тим, на статус істини в останній інстанції. Навпаки, вона є скоріше запрошенням до діалогу навколо кардинального питання сучасності: «Ким ми були? Ким ми є сьогодні? Ким прагнемо стати в майбутньому?».

Автори трактують національну ідею не як якийсь завершений документ чи кодекс, за яким ми маємо жити. 

У викладі двотомника ніби вмонтовано так званий двадцять п’ятий кадр, де настирливо проводиться думка, що люди не перестануть ворогувати один з одним, доки не знайдуть примирення із власною історією. І ще одна думка: люди ніколи не зуміють самоорганізувати суспільне життя, доки не перестануть десь збоку шукати винного у своїх негараздах. Зробивши акцент на понятті «самоорганізація», автори тим самим принципово вдаються до критики історичного досвіду самого українського народу, не шукаючи причину всіх наших бід у підступах якихось «зовнішніх супостатів». 

Вихідна методологічна засада наукової роботи — критика історичного досвіду. Драматизм української історії, у викладі авторів двотомника, полягає у намаганні синтезувати дві протилежні тенденції —східну (візантійську) культурну спадщину та інноваційні раціоналістичні впливи країн Заходу. І за часів Київської Русі, і за доби козаччини всі спроби у цьому напрямі зазнавали невдачі. Не реалізувалися сподівання на самовизначення українського народу і в роки української революції 1917—1920 рр. До того ж і Європа не була тоді готовою визнати Україну як політичну реальність та підтримати її визвольні прагнення. Втім, автори двотомника переконані, що чергова спроба цього синтезу в рамках Великої Європи має дати вже в цьому столітті вагомі результати.

До прогнозів В. Кременя, Д. Табачника та В. Ткаченка, на нашу думку, слід поставитися серйозно. Ще 1996 року, викладаючи своє бачення найближчого майбутнього, вони чітко заявили, що період 1997—2002 рр. в історичному поступі України чимось нагадуватиме період непу, коли на основі приватизованих засобів виробництва різко підвищиться ділова активність, а відтак піднесення товарного виробництва задовольнить певний рівень матеріального достатку. При цьому автори застерігали, що психологія нуворишів, їх невгамовне прагнення до особистого збагачення досить-таки обмежуватимуть можливості державного бюджету щодо належного фінансування соціальної сфери, а також розвитку освіти, науки і культури. Тоді автори висловили впевненість у тому, що наступний етап розвитку, який досягне свого апогею в 2005—2008 рр., створить відповідні економіко-політичні та правові передумови для інтеграції України в Європейську спільноту як рівної з рівними.

Слушність прогнозу перевіряється часом. Сьогодні автори наводять численні докази, що в цілому передбачення справдилися. Отже, є надії на те, що за умов прагматичного керівництва та громадської злагоди в суспільстві Україна може обійти всі рифи в бурхливому житейському морі.

І ще одне. За переконаннями авторів, людське розуміння блага звільниться від неправди, коли суспільні проблеми стануть предметом постійного обговорення. До активного діалогу й закликає рецензований двотомник.