Обірвана нитка

Приватизація ДШК, утім, як і багатьох інших промислових велетів, відбувалася за звичайним для капіталістичної реформації вітчизняного розливу, а отже, за визначенням безперспективним для його пересічних працівників сценарієм.

На початку 90-х, за інерцією маючи вагомі доходи, зваблені туманно-райдужними перспективами ринкової самостійності, шість тисяч дарницьких ткачів узяли цілісний промислово-соціальний комплекс в оренду. Вже 1993 року, в період ваучерного свавілля, їм вдалося, не втративши жодного майнового сертифіката, викупити комплекс у держави, зареєструвавши ЗАТ «Дарна». Водночас суму в грошовому еквіваленті, якої бракувало, ткачі збирали буквально по копійках. Продавали чи закладали в ломбард особисте майно в надії на майбутні дивіденди.

Одразу зазначимо, дивідендів не дочекалися. Ні робітники, ні інженери, ні керівники. Вже колишні. Можливо тому, що в червні 1997 року ДШК зазнав непоправної втрати: помер його директор, безперечний лідер колективу Олександр Забуженко. Чудовий виробничник, він, проте, залишив дарницьким ткачам досить суперечливу спадщину.

Оснащеність комбінату була вище за всілякі похвали. Олександрові Григоровичу вдалося буквально в останній момент перед розвалом СРСР отоварити багатомільйонну валютну операцію, оплачену колишнім союзним Мінлегпромом. У цехах ДШК з’явилися ультрасучасні бельгійські рапірні верстати MPS-32-175, за які, як стверджують колишні працівники, було сплачено по 200 тисяч доларів США за кожен. Їх доповнили французькі та німецькі технологічні лінії і машини обробки тканини вартістю в три мільйони тих самих доларів. Таке унікальне для України обладнання стиснутим повітрям забезпечували надекономічні імпортні гвинтові компресори з цифровим програмним управлінням. Усе це в кінцевому підсумку відкривало реальну перспективу повної комп’ютеризації не лише виробництва, а і керування комбінатом на всіх рівнях.

Однак фінансовий стан ЗАТ «Дарна» був більш ніж жалюгідний. Йому не вдалося витримати ціновий удар, завданий вітчизняній індустрії в січні 1995 року. Коли енергетики багаторазово роздули ціни на свою продукцію. До того ж, нагадаємо, заднім числом. Оборотні кошти, і без того незначні, миттєво випарувалися. Економіку комбінату, як і всієї країни, вразила суцільна бартеризація і толингові (давальницькі) схеми. Що, у свою чергу, лише збільшувало кредиторську заборгованість товаровиробників. Вже в грудні 1997 року проти дарницьких ткачів було порушено справу про банкрутство, яка, до слова, триває і донині. Але про це нижче.

Гірше було інше. Абсолютний завал у корпоративному управлінні. Шеститисячна маса акціонерів залишалася неструктурованою, а отже, некерованою. З другого боку — не здатною захистити свої майнові та економічні права й інтереси. Але дорікати в цьому керівникам новоспеченого ЗАТ язик не повертається. Така ситуація не могла не виникнути, враховуючи специфіку приватизації по-українському.

Пригадаймо. Питання методологічної підготовки командного корпусу наших промпідприємств до приватизації ніким і ніде (ні у Верховній Раді, ні в адміністрації Президента, ні в Кабінеті Міністрів) навіть не ставилося на порядок денний. Така складна сфера ринкової економіки, як корпоративне управління господарчими товариствами, на багато років залишалася (та й досі ще в багатьох колективах залишається) чимось абстрактним для їхніх керівників. Саме ця безграмотність, в кінцевому підсумку, і перетворила нашу приватизацію в прихватизацію. І сьогодні не тільки багато промислових велетів, а і цілі галузі захопили, по суті, жучки від комерції. Далекі від проблем і завдань товарно-промислового виробництва. Жучки, чиї особисті інтереси так само далекі від ідеалів соціально спрямованої ринкової економіки, як чорт від ладану. Не оминула ця халепа і колись знаменитий ДШК.

Того найтяжчого для виробничників 1995 року на комбінаті з’явився пан О-в. Комерсант, так би мовити, першої хвилі перебудови, він, як і багато хто з них, діяв методами «човникової дипломатії». Як у відомому анекдоті, примудряючись видавати заміж дочку Рокфеллера за лісоруба Васю.

І не безуспішно. За абсолютного браку оборотних, він дискретно, коли вдавалося, забезпечував давальницькою сировиною ДШК. Звичайно, здійснюючи всі проводки через власну приватну фірму «Rossі Іncorporashіn», зареєстровану в США. Таку послугу в ті роки запросто і дешево надавало багато приватних юридичних контор. Отож отримати фірму з іноземною пропискою, зокрема і офшорною, можна було запросто, не залишаючи рідні пенати. Утім, як і сьогодні.

У високих владних структурах цей пан позиціював себе американським інвестором, намагаючись вибити для своєї фірми урядові гарантії під кредит закордонного банку. Базою для переговорів пану О-ву слугував високого класу бізнес-план реанімації текстильного виробництва, розроблений фахівцями, які тоді ще працювали в ЗАТ «Дарна».

Але в розпал «інвестиційної» діяльності пана О-ва Верховна Рада своєю постановою поклала край урядовим гарантіям під закордонні кредити. І в пам’яті дарницьких ткачів цей «фігурант» залишився елементарним авантюристом. Який зумів, однак, під свої обіцянки захопити владу на комбінаті. Умовивши акціонерів передати особисто йому весь пакет акцій додаткової емісії, яку було проведено у зв’язку з індексацією основних фондів усієї нашої промисловості в 1997 році. Так у його руках опинилося 80 відсотків акцій статутного фонду товариства. Практично О-в був деякий час власником текстильного велета, не заплативши за нього жодної копійки!

У справі вочевидь вбачався кримінал. Про інвестиції вже не йшлося. Зате в керівництві комбінату з’явилися комерсанти певного значення. Одного з них, пана Є-на, «авантюрист», котрий втік до Америки, попередньо своїм наказом призначив в. о. голови правління — генерального директора ЗАТ «Дарна». І хоча Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку дезавуювала незаконну акціонерну «власність» компанії «Rossі Іncorporashіn», змусивши реєстратора пропорційно розподілити, як і передбачено законом, індексаційну додаткову емісію акцій серед колишніх співвласників, біля керма вже колишнього комбінату залишався ставленик олігарха, що ним так і не став.

Чому колишнього? Та тому, що саме за пана Є-на почався демонтаж обладнання, розпродаж, зрозуміло, за заплутаними схемами, житла й об’єктів соцкультпобуту, отримання, начебто під сировину, багатомільйонних кредитів, платежі з яких аж ніяк не завжди отоварювалися, здавання виробничих площ в оренду за сміховинними цінами, одне слово, всі принади вочевидь тіньової комерційної діяльності. Водночас виробництво тканин зійшло нанівець. У той час як, наприклад, лише меблевої тканини і тільки один Київ імпортує щорічно на два-три мільйони доларів! Але саме таку продукцію десятками мільйонів погонних метрів на рік, а отже, не на один десяток мільйонів доларів, здатні були виробити бельгійські, французькі та німецькі машини, про які йшлося вище.

Але! На біса захопившим владу жучкам від комерції товарне виробництво? Коли в двох колишніх ткацьких цехах площею 15 тисяч метрів, зданих в оренду, розмістився «Даринок», кожна з майже тисячі торгових точок якого,   за деякими оцінками,  приносить чорним налом по 300 доларів щомісяця! Принаймні саме на таких умовах, без врахування офіційних платежів, сьогодні виділяють торгове місце для приватних підприємців на столичних промтоварних ринках. Хто не вірить — нехай спробує його отримати на інших умовах. А головному орендарю квадратний метр «Даринку»  обходиться у 80 копійок. До того ж договір було укладено так, що до 2025 року орендна ставка перегляду не підлягає. Приблизно на таких самих умовах орендують площі колишнього ДШК ще 72 фірми.

Але найзахопливішу операцію Є-ну вдалося провернути саме на корпоративній ниві. 25 грудня 1998 року він продає громадянці С-ко неіснуючий пакет акцій ЗАТ «Дарна», оцінений у 278 975 гривень, що трохи більше за 25 відсотків статутного фонду. Нагадаємо, що інші акції розпорошені серед 6000 акціонерів дрібними порціями. А отже, віртуальний пакет ставав не лише блокуючим, а і де-факто управляючим.

Нелегітимність цього пакета підтвердив прокурор Деснянського району столиці Микола Ганечко. У своїй відповіді пересічним акціонерам «Дарни», які звернулися до нього, обурені свавіллям, він, зокрема, написав, що продаж пакета акцій на суму 278 975 гривень було здійснено паном Є-м до моменту ухвалення рішення загальними зборами членів товариства про їх емісію. А також, незважаючи на те, що громадянка С-ко не сплатила в касу «Дарни» їх вартість, зазначений пакет все-таки було зареєстровано. І далі (цитую за оригіналом): «За результатами перевірки зібрано досить даних, які вказують на наявність у діях в. о. генерального директора ЗАТ «Дарна» пана Є-на ознак складу злочину, передбаченого ст. 364 ч. 2 Кримінального кодексу України — зловживання службовим становищем».

Здавалося б, все зрозуміло. Але, хоч як це парадоксально для здорового глузду, сконцентровані в одних руках віртуальні акції почали працювати на повну котушку і продовжують працювати дотепер.

Так, 30 січня 2002 року, буквально напередодні смерті пана Є-на (щоправда, кажуть, що аж ніяк не з волі Божої)  громадянка С-ко, такий ось випадковий збіг, передає цей пакет за дарчою Тетяні Т-й, тепер уже вдові колишнього в. о. голови правління — генерального директора ЗАТ «Дарна». Святе місце порожнім не буває, і в квітні пані Т-ва, розмахуючи віртуальними акціями, на правах повновладної господарки підприємства проводить через правління призначення на посаду покійного підприємця зі славного міста Кременчука пана Г-го. Який буквально за кілька місяців примудрився, як мені здається, забити осиковий кіл у товарне виробництво тканин на колишньому Дарницькому шовковому комбінаті. Але про це — в наступній публікації.