У середу в Івано-Франківську на центральному поштамті з ініціативи «Голосу України» відбувся День передплатника 
Завідувачка аналітично-інформаційного відділу редакції Лілія Курбатова ледь встигала викладати на стіл стоси свіжої газети, яку нам спеціально на акцію оперативно доставили з Києва, як десятки рук миттю їх розбирали. 
Цікаво було спостерігати за поведінкою людей, котрі юрмилися біля столика. Хтось тут же брався читати газету і забував, що прийшов на пошту ще й в інших справах. Хтось дбайливо складав газету в сумку, щоб почитати вдома, і недовірливо перепитував, чи справді можна взяти з собою наші фірмові календарики, ручки, а дітям — кольорові кульки з логотипом «Голосу України». Хтось, скориставшись тим, що бачить представників видання Верховної Ради, вступав з нами у дискусію, ніби це ми були парламентаріями, або виливав свої задавнені жалі й образи на весь світ. Відповідати на запитання зі всіх боків допомагали дівчата, яких нам дали на підмогу поштовики. Казати про ціну нам було не соромно, бо нашій редакції вдалося втримати її, незважаючи на посилення податкового тиску. Але ми зрозуміли, що й наші досить лагідні ціни для багатьох громадян є високі. «Дитинко, — сказала мені старенька бабуся, акуратно ховаючи газету в свою сумку, — мене агітувати не треба. Сама бачу, що газета добра. Але пенсії ледь вистачає на харчі та ветеранську газету. Вибачай...» А мені хотілося сказати, що це ви вибачте нам, бабусю, за таку старість... Інша жінка слухала, як ми розповідаємо про газету, але до рук її не брала. «Візьміть, — пропоную. — Сьогодні газета безплатна, у нас акція...» «На жаль, мої очі ледь бачать, читати вже не можу, — ніяково зізналася жінка. — А живу сама. Хто мені прочитає?»
«А я не можу жодної газети виписати, бо всі поштові скриньки в нашому будинку розбиті», — пожалівся немолодий чоловік. «Це проблема з проблем, — підтвердили його слова поштовики. — Чимало іванофранківців через розкурочені скриньки можуть газету хіба що купити вроздріб». 
Тут нашу увагу привернув колоритний бадьорий дідусь у військовій формі, обвішаній нагородами, серед яких ми помітили і орден Великої Вітчизняної війни. Розговорилися і не повірили, що він 1913 року народження, пройшов усю війну аж до Берліна, жив у Москві, а тепер волею долі опинився на Прикарпатті. Чоловік охоче розповів, що отримує 400 гривень пенсії, але має трьох синів, трьох невісток і шістьох онуків, тож пенсія розчиняється між ними за кілька днів. Нам хотілося розрадити якось цих людей, які так спрагло вступали з нами в розмову, тож ми щедро дарували їм разом з газетою ще й наші фірмові календарики, ручки, блокноти, пакети, яким вони тішилися, як маленькі діти.
Знайома з поштамту пояснила, що передплату приймає молода працівниця, бо попередня, досвідчена, розрахувалася: «Внаслідок реорганізації поштового зв’язку людей, які займалися передплатою, стало менше. Навантаження на нас зростає, а зарплата та сама». Отож поштові проблеми рикошетом б’ють по пресі. Але чи там шукають стрілочника? Чи журналісти винні в злиденних заробітках поштовиків? Питання, як кажуть, риторичні.
Ось молода мама везе за собою коляску, в якій вовтузилося немовля. Жінка зізналася, що досі ніколи не передплачувала нашу газету. Ми її заінтригували. Одна жінка настирливо з’ясовувала, чи «Голос України» всеукраїнська газета, бо має проблему, яку здатне вирішити, на її думку, лише видання такого рівня. А мене взяв надовго в облогу чоловік. Чого я тільки не вислухала від нього за наших керманичів і Верховну Раду! До того ж кожна його фраза лунала як афоризм: «У нас влада посади, а не влада закону». Відчувалося, що у людей сьогодні велика потреба у спілкуванні. Вони хочуть, щоб хтось їх вислухав, щось порадив, показав світло в кінці тунелю, допоміг розібратися у складних життєвих ситуаціях. Наша газета в цьому плані — саме те, що вони підсвідомо шукають і потребують. Вона готова стати співрозмовником, полем для дискусій, кафедрою для роздумів. Зустрічайтеся з нами на шпальтах газети!
Івано-Франківськ.