«Авангардна» сюїта і корівки-меломанки

В  «Авангарді» Жовтневого району корів доять під музику. Почула про це випадково. Протекцію на концерт до корівника мені склали колеги з районної газети, попередивши, що голова — людина складна.

Бесіда з Володимиром Кухарчуком почалася, звичайно, не з корівок, які полюбляють музику. З наболілого. З типової для українського села історії занепаду. У 90-му Володимира Микитовича обрали головою. На той час розруха панувала скрізь. У зерносховищі повиздихали навіть пацюки. Зарплати люди не бачили, у ліпшому випадку платили спиртним і секондхендівськими речами. Боргів на мільйони. Техніку розтягли. Тривала революція з притаманним лише їй масштабом руйнування. Шлях до нового світу був примарний і неясний. Того, хто виявив би бажання поголовувати у будівництві міражу не знайшлося. Кухарчук був не стороннім, своїм, двадцять років працював головним агрономом. Погодився.

— На тих найперших зборах я одразу сказав: ніхто нічого нам не дасть, — згадує Володимир Микитович. — Є руки, голова, деяка техніка. Витримаємо.

Мета була єдина — заможне, міцне господарство. Визначилися і з послідовністю дій. До речі, сюїта у перекладі означає саме цю саму послідовність. Лунала вона поки що в глибокому мінорі.

Почали з того, що загальні питання вирішували всі разом. Налагодили систему громадського контролю й обліку.

— Кооперативна форма організації праці міцна тому, що все має бути прозоро і зрозуміло кожному, —переконаний Кухарчук. — А це означає, що потрібен твердий контроль. Скільки виростили, скільки зібрали, почім продали — люди знають не з чуток. У жнива на комбайнах присутні члени кооперативу. Що стосується реалізації, то продаємо все з току, в жодному разі не з елеватора. Самі знаходимо покупців, установлюємо ціну. І з людьми радимося — чи прийнятна така ціна? Це результат праці кожного члена кооперативу. Така ось демократія. Ми всі рівні, у нас немає інженера, голови, усі — члени кооперативу. Інженер може працювати трактористом, голова — сівачем, головний економіст — із сапою.

І лічимо ми не центнери і гектари, а гроші в банку. Це головний показник. Яка користь, якщо зібрали соняшнику по 50 центнерів з гектара, а врожай невідомо куди подівся, і банківські рахунки порожні. Кого це тішить? Мене наші рахунки радують. Ми невелике господарство. Але торік реалізували продукції на чотири мільйони гривень, нинішнього плануємо одержати 6,5 мільйона.

Сьогодні фонд заробітної плати становить 1,8 мільйона гривень. Виплачуємо її щомісяця 12 числа. Середня зарплата 549 гривень, а у кращих механізаторів —1200.

— Єдине місце, де закінчується демократія, —технологія. Тут уже диктатура технології і я —диктатор. Врожай плануємо заздалегідь. Витрачаємо значні суми на добрива, насіння. І результат є. Минулого року, неврожайного, зібрали по 34 центнери зернових з гектара, а район по 7—10. Що покладеш, те і візьмеш. Купили нинішнього року яру пшеницю по 2,5 тисячі за тонну. Спробуємо. Гроші мають працювати на майбутній врожай.

Ми забули про те, що означає немає пально-мастильних матеріалів. Будь-коли — запас на три місяці наперед. Техніку відновили. Купуємо нові двигуни, придбали трактори, комбайн, культиватори, сівалки. Заробляємо.

Стимули: 300 гривень за пляшку

— Люди працюють по 12—14 годин. Трапляється, восени лають мене дуже. Хоча примушування немає. Якщо хтось не хоче працювати, будь ласка. Тільки вже ні премії, ні надбавки не отримаєш. Зарплата стала, а все інше регулюється. Люди про це знають. Узяв, наприклад, пляшку, напився, прогуляв — втратив 300 гривень. У нас немає обов’язкового виходу на роботу. Але є такий чинник: не відпрацював 25 днів на місяць, надбавки позбавився.

Гірше, якщо людина відчула, що можна жити, не працюючи. У розвалених господарствах люди звикли знаходити інші джерела до існування, без роботи. Намагатися там почати все заново безглуздо, люди зневірилися в тому, що їхню працю буде оплачено.

— До нас на роботу йдуть. За два місяці прийняли 40 осіб. Приваблює стабільна зарплата — можна планувати своє життя. Людина прив’язана до копійки, до справи. Наприклад, можна тримати три корови і заробляти тисячу на місяць. Кормами забезпечуємо. 200 тисяч виплатили за земельний і майновий пай. У домівку нормального працівника «заходить» майже три тисячі гривень щомісяця. Ця прив’язка до грошей породжує бажання купувати. Кредит, приміром, дуже прив’язує до роботи. У нас нині майже в кожному домі — комп’ютер. Телевізори, «відики» — все на виплат. Я сам машину купив на виплат.

Утримуємо Будинок культури, дискотеку, інструментальний ансамбль, духовий оркестр, дитячий садок, школу. Харчування за рахунок кооперативу. Годуємо малозабезпечених. Обіди дешеві.

— Так уже склалося, що підтримують господарства, в яких уже нічого немає. За рахунок бюджету їм підводять газ. А нам кажуть: ви багаті, прокладайте самі. І все-таки ми вирішили, що цього року газ у нас буде. Треба зібрати 500 тисяч гривень. Спочатку визначилися, що 350 тисяч платить кооператив, 50 —сільрада, 100 тисяч — фермери. Фермери відмовилися одразу, вони всі «асфальтні». Отож 100 тисяч лягають на нас. Уже перерахували їх на труби.

І все-таки прикро, коли принижують селянина. Ми не убогі, люди працюють, сплачують податки, чому ж бюджетні гроші не для нас? Наїжджають, щоб брали кредит. Схема проста: загнати в борги, описати майно, а потім податкова бере в майнову заставу. Не заплатив, продали з молотка. У результаті зарослі лани. Навколо нас 70 відсотків полів у бур’янах. «Прибузьке» довели і доконали. Нічого не залишилося, а було найсильніше господарство.

— Нашу реформу на селі можна назвати словами з Письма «добрими намірами вистелено дорогу в пекло». Були благі наміри й у Президента. Добре, роздали землю. Нехай кожний має акт, пай. Але навіщо цю землю ділити на «клаптики». Власник заявляє, щоб по моїй землі «Кубань» не їздила. А його земля в центрі загального масиву. В обхід «Кубань» не пройде. Що ж тоді, все поле не обробляти? У нас поки що такий один. Але це в нас. А в інших господарствах? От і виходить, що земля не обробляється, немає загального масиву.

Друге страшне явище — майновий пай. Кажуть: «Дай мені моє колесо, моє вікно». За ніч у Південному розібрали Будинок культури. Нове сховище в Прибузькому розтягли.

Уряд нам теж «допомагає». Віце-прем’єр Іван Кириленко пообіцяв фіксовану ціну на добрива. А де вона? Могли б узяти селітру по 500 гривень за тонну, а тепер заплатив по 800. Він розтрубив, а я повірив.

Усе це реформування, як передчасні пологи. З’явилася мертвонароджена дитина. Так і з сільським господарством вийшло. Майновий і земельний пай розвалили село і відкинули його років на 50 назад. Ізраїльтяни аж ніяк не дурні. У них колгоспи, кібуци. Наш кооператив — це єврейські кібуци.

А ферма в «Авангарді» справді авангардна. Дивовижна чистота, на вікнах жалюзі (!), витяжка, жодного запаху. І музика. Побував торік Володимир Микитович у Франції. Звідти і привіз таке ноу-хау. Каже, що раніше приміщення законопачували, щоб коровам не було холодно. І стільки там було аміаку і випарів, що корови від такого конденсату стояли мокрі. Невеликий протяг, мороз — хворіють. Тепер усе інакше. Двері відчинено, гуляє вітер і  корови гуляють: безприв’язне стійлове утримання. Сплять на соломі. Туалет окремо. Годують їх силосом. На сто корів — один працівник. Телиці міцні — по 300-350 кілограмів. До музики корівки адаптувалися, але надають перевагу не попсі, а класиці. Під Вівальді та Чайковського надої збільшуються.

— Колись ми знали один показник з молока —жирність, — розповідає Володимир Микитович. —Тепер заготівельники молока ставлять жорсткі умови щодо наявності соматичних кліток і бакзабрудненості. Купили італійські двотактні доїльні апарати. Поступовий масаж і корова отримує задоволення. Надої збільшилися. Раніше був ланцюжок: доїльний апарат, бідон, бочка, холодильник. Нині — від корови в холодильник. Трохи прогавиш — бактерії. Усе важливо — і кліматизація, і психологічний комфорт. З коровою треба тільки на «Ви».

А з селянином? Чи буде коли-небудь з ним держава на «Ви»? Чи зазвучить мажором селянська сюїта?

Миколаївська область.