Нова висота «Губинихи»

А  говорити треба — і в переносному, і у прямому значенні — про необхідність глибокої оранки. Два попередні роки на Дніпропетровщині не втомлювалися ставити за приклад трудівників села Васильківського району. Вони, мовляв, не бояться чималі площі засівати цукровими буряками, і не помиляються. Навпаки, у виграші. Однак це мало допомагало. Дедалі менше тут бралися вирощувати солодкі корені. Сахалися їх, як чорт ладану. Та ось цього року вперше в останньому десятилітті регіон відвів під цукристі ріллі навіть на тисячу гектарів більше, ніж сподівався і планував — рівно 21 тисячу.

Це ще не та площа, на якій доглядалися тут буряки колись, проте неабищо. Особливо коли враховувати, що загалом в Україні скорочують посіви цукросировини. Але і в облсільгосппроді, і в обласній держадміністрації не сумніваються: інтерес до вирощування солодких коренів селянам повертає передусім тутешній Губиниський цукровий завод. Саме він за кілька ще попередніх літ встиг так допікти сільським товаровиробникам, що справді відбив у них будь-яке бажання займатися буряками. Однак тепер завод за якихось півтора-два роки сповна спокутував свою провину. Відтоді, як у нього з’явився новий власник — Агропромислова асоціація «Група компаній «Укррос», — Губиниський завод мов за помахом чарівної палички відмів усе те погане, що про нього казали і думали.

— А казали і думали, що наш завод безнадійний боржник перед селянами за «куплені» в них і перероблені на цукор солодкі корені, — щиро зізнається перший заступник директора підприємства Анатолій Сорокін, — отож «зв’язуватися» з нами начебто небезпечно і лише собі на збитки. Та хай там як важко було, а минулий рік і початок нинішнього ми присвятили тому, щоб нарешті розрахуватися до копійки з сільгосптоваровиробниками. І розрахувалися, покінчили з боргами, немов скинули з себе тягар. Тепер нікому не винні. Звідси й відновлення довір’я до заводу. Звідси й увесь наш нинішній позитивний імідж. Те, що знову приваблює і влаштовує буряківників регіону.

Що й зрозуміло, адже хоч як закликай та благай вирощувати достоту затратну сільгоспкультуру, а коли гроші за неї вчасно і роками не платиш, зиску марно чекати. Розколгоспненому селянину багато часу не знадобилося, щоб показати, що коли його тримають за дурника — взаємності не діждешся. Виживати окремо від виробників цукросировини, існувати порізно з ними для переробного заводу рівнозначно самогубству. Тут треба триматися купи і підтримувати одне одного — ось та нова філософія і політика, яку сповідує сьогодні завод.

— Бо що відвертало і відвертає досі селян від буряків? — питає Юрій Плаксін, теперішній генеральний директор «Губинихи» як скорочено називають підприємство на Дніпропетровщині. І відповідає: — Велика вартість і тривалість процесу їх вирощування. Це ж бо з осені, коли глибокою оранкою готуєш площі під майбутні посіви, і до пізньої осені аж наступного року тільки витрачайся. Інша справа — соняшник: посіяв та раз прополов — і ти з грішми. А тут чи отримаєш плановані високі прибутки з буряківництва — знатимеш більш як через рік.

Тому з метою стимулювання та залучення постачальників сировини Губиниський завод цього року наперед пристойно профінансував буряківників своєї зони, виділивши на ці цілі майже 6 мільйонів гривень. Звісно, не тільки грошима, а й насінням, добривами та гербіцидами. Мало того, залучив до справи партнера — знану в регіоні фірму «Центр-торг», очолювану авторитетним керівником В. Литвинюком. Попрацювати довелося багато. І з господарствами, і з різними приватними агроформуваннями, і навіть персонально з окремими одноосібниками. До того ж не лише з земляками у Приоріллі та на Придніпров’ї, а почасти і з селянами сусідніх областей — Харківської, Донецької та Запорізької. Тож за укладеними угодами 22 тисячі гектарів посівів на цей час уже «губиниські». Щоб не трапилося так, як минулого року: сподівалися одержати на переробку 320 тисяч тонн буряків, а одержали лише 240 тисяч. Цього року є всі підстави отримати не менш як 400 тисяч тонн.

Фінансові, матеріальні чи товарні позички селянам під майбутній урожай — не єдина допомога, яку запропонував завод. Відомо, що цукрові буряки дають справді високі прибутки тоді, коли на кожному гектарі вирощуєш їх не менш як по 350 — 400 центнерів. А на селі, ніде правди діти, поменшало і механізаторів—майстрів високих урожаїв, і тямущих і талановитих агрономів і технологів полів та культури. То що, лишень бідкатися та перейматися з цього приводу і чекати повернення кращих часів? У «Губинисі» вирішили інакше: створили свою агрономічно-технологічну службу, котра надає послуги з обробітку грунтів та вирощування коренів на високій професійній основі. Спочатку серед зими покликали потенційних буряківників на семінар. А потім чимало з них — насамперед з Новомосковського, Магдалинівського, Покровського, Павлоградського, Межівського, Царичанського та інших районів Дніпропетровщини — не відмовилися від фактично безкорисливої опіки заводських фахівців-агрономів. Адже тут зібрано кращі кадри регіону. Уже тепер, коли отримано лише сходи буряків, видно, як на долоні, що така тісна співпраця корисна і заводчанам, і селянам. Тим паче коли в науці, порадах, рекомендаціях та досвіді не міряють, чиїх витрат більше. Бо головне — спільний результат восени.

Нинішній сезон для Губиниського заводу буде особливим, ювілейним — сороковим в його історії. У 1964 році новенький завод у Губинисі розрахували на 6 тисяч тонн переробки коренів на добу. І нині, зберігаючи цю потужність, він залишається єдиними цукроварним підприємством в області. Вистояв наперекір усім незгодам та випробуванням. За що подяка і тим, хто його очолював, і керівникам агропромислового виробництва в області, які здужали в нелегкий та переломний момент. А що завод єдиний на весь регіон, то з точки зору конкуренції це ніби й добре. Однак є й зворотний бік медалі: віддаленість часом на сто, сто п’ятдесят і більше кілометрів від «Губинихи» бурякоприймальних пунктів. Отож неминучі транспортні витрати, а також і втрати на якості сировини. Не випадково цього року завод готується з віддалених районів корені везти не залізничним транспортом, як це практикував раніше, а автомобільним. І переважно одразу з поля, обминаючи бурти приймальних пунктів та перевантаження у вагони. Підрахували, що так буде краще і вигідніше. Адже й приймальні пункти, яких налічується вісім, — не суміжники чи партнери підприємства, а безпосередньо його підрозділи. З усіма наслідками та проблемами, які з цього випливають.

Специфіка галузі така: якщо сьогодні на заводі працюють майже 600 осіб, то в сезон працюватиме удвічі більше — мінімум 1250 осіб. Свистатимуть, як то кажуть, усіх наверх, мобілізують. Теперішній генеральний директор Юрій Плаксін, людина авторитетна і досвідчена, але який у «Губинисі» лише перший сезон, ділиться, мабуть, найсокровеннішим. Він ненав’язливо, аж ніяк не силоміць запровадив тут чимало новацій. А головне поміж них таке: традиційно виокремлювався, а радше відокремлювався, кістяк колективу. Зараховували себе до «еліти» спеціалісти та робітники, котрі безпосередньо виробляють цукор. Для них завод обмежувався тим, що вміщається в переробні цехи, начинені технологічним обладнанням. А все, що залишається поза цехами, огорожею і територією підприємства, — то наче вже й не завод, ледве не нахлібники.

— Довелося поступово, однак наполегливо, ламати цю шкідливу і навіть згубну психологію, — каже Юрій Вікторович. — Переконувати і доводити, що ми всі — одне ціле. Що в нас усіх, і тих, хто працює разом з селянами у полі та на приймальних пунктах чи на підготовці сировини, й у тих, хто працює на заводі, одна і спільна мета — виробництво якісного бурякового цукру. Результати нашої роботи залежать від старанності, зібраності та професіоналізму всіх без винятку. Приміром, коли у вагонах, завантажених на бурякопунктах, не чисті корені, а «порода» — корені впереміш з тоннами землі, — збиткує все підприємство.

Юрій Плаксін не береться, звичайно, судити, наскільки вдалося вчорашні застарілі уявлення змінити на сучасні і реальніші. Але ми, побувавши тут після тривалої перерви, сміливо свідчимо, що такі зміни навіч відбулися. Нині підприємство справляє справді гарне враження.

Заводу, мабуть, і трохи пощастило. У 1996 році його капітально реконструювали та переобладнали. Тому практично все технологічне оснащення тут нове і достоту сучасне. Як сталося, що після цього завод кілька років поспіль перебував у «провальній ямі», — це окрема історія. Чорна смуга, котра випала на долю і аграрного, і агропромислового секторів нашої економіки, жартують у «Губинисі», виявилася страшнішою за «білу смерть», як інколи називають солодкий цукор. А наша історія нині про те, що з появою нового власника в особі групи компаній «Укррос» з чутками про неминучу «чорну смерть» вдалося покінчити раз і назавжди. І на практиці довести, що перспективи підприємства неабиякі.

— Той факт, що устаткування заводу майже бездоганне, — розповідає Юрій Плаксін, — не стримав власника і цього року спрямувати на ремонт підприємства майже чотири мільйони гривень. Для заводу це як «золоті» і бажані вчасні дощі на бурякові посіви...

Хоч нам цілком зрозумілий розрахунок нинішніх керманичів підприємства. Воно ж бо належить до технологічно найпрогресивніших у вітчизняній цукровій промисловості. Погодяться з цим чи ні на інших підприємствах галузі, однак загальновизнано, що за якісними показниками буряковий губиниський цукор на внутрішньому ринку майже не має гідних конкурентів. Досить сказати, що це продукція з «Губинихи», як її забирають, як то кажуть, з руками й ногами. І давай ще. Це ж, даруйте, не пил і не пісок — справді кристалічна продукція. А якщо за всю свою історію завод найбільше виробляв за сезон 70 тисяч тонн цукру, то нині потенційно спроможний виробляти і по 80 тисяч тонн. Себто переробляти за сезон мало не 700 тисяч тонн буряків. Аби їх тільки сіяли та стало збирали високі урожаї.

І це не журавель у небі. Досить послухати Андрія Коряка, дуже кваліфікованого, який багато літ тут працює головним інженером, або Анатолія Манойленка, порівняно нового на підприємстві технічного директора, щоб ні на йоту не засумніватися: в наступному сезоні підприємство не підведе тих, хто йому повірив. І хто поклав на нього неабиякі, якщо не всі свої надії. Але найвагоміший аргумент належить технологічній службі заводу і Ніні Клюсовській, яка скільки заводу, стільки цю службу тут і очолює. Рівних їй в цукроварній промисловості України і справді не знайти. Сьогодні, коли ремонти ліній та обладнання тривають, саме Ніна Семенівна неформально приймає виробництво в сезонну експлуатацію.

Усе підприємство, весь його колектив працює нині, як тут кажуть, на головного технолога Клюсовську. Її слово, її вердикт — закон та істина в останній інстанції. Не приймає якусь роботу — сперечатися чи комусь жалітися марно. Засукай рукава і мовчки виправляй недоліки. Зате коли почнеться сезон цукроваріння, технолог Клюсовська працюватиме на колектив та його мету. Щоб виробляти лише бездоганний, першокласний губиниський цукор. І як в один голос, наче змовившись, доповнили заводчан уже аграрії-буряківники з довколишніх господарств. Вони ладні Ніні Клюсовській кланятися до землі та просити її, літню жінку, чимдовш не залишати виробництво. Бо вже сьогоднішня слава цукру з «Губинихи» — то їхнє нинішнє благополуччя і завтрашнє майбутнє.

Дніпропетровська область.