Шістнадцять лауреатів Шевченківської премії надіслали листа Прем’єр-міністрові України Віктору Януковичу:
Вельмишановний Вікторе Федоровичу!
Видавництву художньої літератури «Дніпро» у травні виповнилося 85 літ. За ці роки здійснено справді неоціненні видавничі проекти — «Бібліотека української класики «Дніпро» (понад 40 томів), «Скарбниця братніх літератур» (60 томів), «Вершини світового письменництва», «Перлини світової лірики», «Зарубіжна проза ХХ ст.», «Романи і повісті» та багато інших. Лише твори Шевченка у «Дніпрі» видавалися 127 разів загальним тиражем понад 10 млн. примірників. А за 50 останніх років видавництво випустило понад 10 тисяч назв книжок загальним тиражем близько 600 млн. примірників.
«Дніпро» — загальнонаціональна цінність, яку, попри нинішні складнощі у книговидавничій справі, треба зберегти задля примноження духовних скарбів народу, гідного представництва української книжки на міжнародній арені. Сьогоднішній творчий і технічний потенціал видавництва — потвердження спромоги до реалізації найскладніших завдань. Тому ми, лауреати Шевченківської премії різних років, цілковито підтримуємо ініціативу культурної громадськості нашої держави, колективу «Дніпра» про надання видавництву статусу Національного і просимо Вас посприяти в цій благородній і вкрай важливій для української культури справі.
Іван Дзюба, Марія Стеф’юк, Дмитро ПавлиЧко, Раїса ІванЧенко, Микола Стороженко, Олександр Івахненко, Сергій ЯкутовиЧ, Сергій БІлокІнь, Анатолій ДІмаров, Микола Шопша, Леонід Талалай, Володимир Моренець, Василь Герасим’юк, В’ячеслав МедвІдь, Ігор Римарук, Олесь УльЯненко.
Що за тим листом? Він не схожий на скаргу. Такі листи пишуть частіше до, а не після ювілею. Чому ж «Дніпро» спішно просить національного статусу? А тому, що є загроза втратити взагалі будь-який статус. Про це дніпряни заявили на прес-конференції в УНІАН. 24 травня, саме під ювілей «Дніпра», в його приміщенні (Володимирська, 42) забрано 70 квадратних метрів площі, й не вперше. Дніпряни називають це наступом київських бізнес-чиновників. Наслідки форсування «Дніпра» видно з вулиці: на вході зникла книгарня, тепер там буде бар чи більярд, як у інших відторгнених приміщеннях. Форсування почалося 1999 року, коли стараннями тодішнього голови комісії Київради з питань власності протягом трьох днів певній фірмі передано 100 квадратних метрів, і цю площу згодом приватизовано. Тодішній директор «Дніпра», мабуть, легко підписував папери, знаючи, що йде з посади. Коли нинішня дирекція спохопилась, з’ясувалося, що «Дніпро» в тому будинку володіє лиш половиною площі. Прикметно: кудись зникла з фасаду табличка, яка свідчила, що споруду охороняє закон. Тепер чиновники з «Київжитлоексплуатації» кажуть дніпрянам: «Хочете подати до суду? А ми поставимо будинок на капремонт, вас відселимо на Харківський масив, звідки ви вже не повернетеся!»
А дім, у якому з 1955 року міститься «Дніпро», історичний. Коли будували станцію метро «Золоті ворота», метробудівцям простіше було знести споруду, але вони зробили важкий і достойний хід: станцію вмонтували у будинок. Тепер люди заходять у метро через поріг дому, що є живою історією нашої культури ХХ століття. Це колишній Український клуб, де бували Коцюбинський, Франко, Леся Українка, Нечуй-Левицький, Лисенко, а потім Тичина, Рильський, Бажан, Кочур, Лукаш. Отже, під тим листом до Прем’єра міг підписатися не один десяток класиків. «Що далі?» — запитали ми директора «Дніпра» Володимира Войтовича. Він відповів:
— Гадаю, обійдеться без суду. Київрада повинна просто скасувати своє рішення як необачне й поспішне. Адже вони порушують своє «Положення про порядок надання майна територіальній громаді міста Києва» від 24.06. 1999 р. №309/410. За процедурою, фізично неможливо щось приватизувати за три дні! Отже, у нас майстерно забирають ці площі, й ми за чотири роки не одержали жодної відповіді. Хай би хтось нам сказав: хлопці, ви не праві абощо! Я певен, що Олександр Олександрович Омельченко чи Володимир Васильович Яловий можуть просто не знати, що там сталося. До них це просто не дійшло. Бо якщо до них це дійде, вони змушені будуть втрутитися. Зрештою, депутати Київради колись училися в школі, а отже, не могли не читати книжок «Дніпра». А ті книжки поганого не вчили!
